Михайло Мартакі та його зять Афанасій Дмитрян – купці-греки. Їхні пращури із сивої давнини проживали в Причорномор’ї. Мали торгові привілеї ще за Богдана Хмельницького та селилася і північніше. Зокрема і в Ніжині, заснувавши значну колонію, що мала права самоврядування. Тоді Ніжин став столицею торгівлі і ремесел. Багато з козацької еліти мали грецьке походження – Капністи, Моцоки, Томари, Мазаракі, Тернавіоти та інші.
А у степах Центральної України новітні елліни з’явилися певно ще до заснування фортеці святої Єлисавети, однак найдавніші документи про поселення їх в околицях кріпості датовані аж 1754 роком. Назва кварталів для того населення говорить сама за себе: Грецьке. Та, як зазначав дореволюційний дослідник питання Володимир Ястребов, чисельність колонії у місті не була великою, бо звідси невдовзі вони масово ринули до Маріуполя. В останні роки царювання «веселої Єлисавет» їх тут зосередилось (без робітників) трохи більше, як 50 душ з дружинами та дітьми. Ястребов писав: «Отримавши ділянки для забудови та влаштувавшись на новому місці, майже всі переселенці-греки зайнялись торгівлею «гарячим вином», тобто горілкою, та волоським (бессарабським) вином і лише декотрі – ремеслом. Промислово-гендлярські операції тутешніх греків не обмежувались районом Нової Сербії. З їхніх паспортів видно, що у торгових справах вони їздили до Гетьманщини, Січі, Польщі та Московщини, але найчастіше навідувались до Туреччини».
Грецька колонізація Єлисаветградщини досягла апогею за часів Нової Сербії (1752-1764 роки). Всілякі приїжджі й зальотні одержували від уряду імперії чималі пільги: будівельний матеріал з Чорного лісу для забудови, насіння на посів, підйомні – 10 рублів кожному та повний оклад заробітної плати для офіцерів та унтер-офіцерів, або чверть окладу рядовим. У 60-ті роки переселенці вже отримували 30 рублів як одноразову допомогу, а офіцерський склад ще й великі обшири землі. Однак греки, за невеликим винятком, до війська не поспішали.
Статистика стверджує, що в середині 70-х років XVIII століття в Новоросійській губернії (до її складу входила і основна територія Єлисаветградщини) купці-греки, без огляду на віддаленість їх від рідних етнічних земель, за чисельністю займали одне з провідних місць між інших національностей. Це вже пізніше їх потіснило єврейське купецтво. Та так, що невдовзі викликало єврейські погроми в Російській імперії, чому послужили чутки про причетність євреїв до вбивства в Стамбулі грецького православного патріарха Григорія. А в 1862-му – погром в Акермані (нині Білгород-Дністровський). В 1859 і 1871 роках інспіровані в Одесі, де розгромлені сотні єврейських шинків, лавок і домоволодінь (без людських жертв). Організаторами стали місцеві греки. Ворожнеча виникла на ґрунті торгової конкуренції. Наприклад, одеський погром 1871-го влаштований грецькими купцями у відповідь на те, що іудеї відібрали у них контроль над більшістю банків та зовнішньоторгових операцій. У 1881 році відбувся й перший єлисаветградський погром. Тепер політичні мотиви про зв’язок єврейства із замахом на Олександра ІІ уже переважали над причинами чисто економічного інтересу.
Але мова поки що йде про часи століттям раніше. У 1760 році під керівництвом вихідця з Венеції Єфима Темелія єлисаветградські колоністи виступили з клопотанням про спорудження свого храму. Уже у наступному році ніжинські майстри розпочали роботу. Будівництво тривало близько семи років. Середній престол храму освячено 1766 року іменем Володимирської Божої Матері, хоча боковий вівтар ще не було закінчено. Отже, іммігранти мали в Єлисаветграді власний духовний осередок та завідували через титарів його справами, збільшуючи церковну скарбницю дачею грошей під відсотки. Крім того, громада запросила священика, який вів богослужіння грецькою мовою. Дерев’яну споруду замінила трьохпрестольна кам’яна, що стала до ладу 1812 року й служить по сьогодні.
Але, ще раніше, до освячення храму, греки зробили важливий крок до влаштування самоврядування. На початку 1764 року вони подали новоросійському генерал-губернатору Мельгунову (тому, що грабував давні кургани) «всенижайшеє» клопотання, а у наступному вже обирали зі свого середовища двох старшин, які служили виконавчим органом самоврядування грецької громади. Старшини збирали з греків-купців та цехових ремісників податки і стягували недоїмки. Зібране доставляли командиру фортечного магістрату. Крім того, грецьке правління давало згоду чи відмову на прийом нових прибульців-земляків та видавало їм свідоцтва на від'їзд із фортеці до різних країв. І, нарешті, правління чинило підлеглим суд.
Імператриця Катерина ІІ особливо піклувалася про греків, виношуючи так званий «грецький проєкт», що стосувався захоплення Росією Босфору й Дарданелл і створення буферної держави, де правив би її внук Костянтин, та добивалася цілковитого знищення Туреччини. Отже, не дивно що під час її царювання грецька колонізація посилилась взагалі, і на землях Єлисаветградщини зокрема. Тому ще кілька хвиль такого переселення накотилося на Україну за її правління.
Наприкінці ХVIII ст. на Півдні України оселилися вихідці з Балкан, що під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. скомпрометували себе перед Османською владою проросійськими настроями. У 1779-1783 роках за розпорядженням російського уряду в Приазов’я з Криму переселено чимало греків, давніх мешканців півострова. На місці Петровської фортеці вони при повній підтримці царської адміністрації 1779 року заснували місто Маріуполь та 20 сіл, отримавши від влади значні привілеї, що дозволило їм у лічені роки економічно піднятися.
На початку ХІХ століття в Одесі, де знаходилася одна з найвпливовіших та найбагатших грецьких громад, формується національно-державницький рух Етерія. Саме тут, у 1814 році, постало таємне товариство «Філікі», яке відіграло визначну роль у звільненні Греції від турецького поневолення. Російська влада активно протегувала втікачам-фанаріотам – Кантакузенам, Іпсіланті, Караджі та іншим, надаючи їм значні земельні маєтки на Півдні України. За віковим цензом Михайло Мартакі вповні підходив для долі такого повстанця й біженця з Туреччини.
Так було лише на перших порах. Коли ж повстання швидко захлинулося, так само швидко зникла й ласка царського уряду до протитурецьких бунтівників. Показовою стала зміна громадської думки, добре виражена в приватному листуванні Олександра Пушкіна. На початку березня 1821 року він у романтичному захваті славословив повстанців, а всього через кілька місяців геній російської літератури видав такий пасаж: «…юрба боягузливої сволоти, злодіїв і волоцюг, котрі не змогли витримати навіть перших пострілів нікудишніх турецьких стрільців. Що стосується офіцерів, то вони ще гірші за солдатів. Ми бачили цих нових «спартанців» на вулицях Одеси й Кишинева – з багатьма із них особисто знайомі, ми можемо засвідчити їх повну ницість – ні найменшого розуміння військової справи, ніякого уявлення про честь, ні найменшого ентузіазму…». Через чотири роки так само бездарно провалився й виступ російських декабристів, але наш співець свободи не помітив не те що схожості, а й тотожності обох подій.
У той час в Єлисаветграді нараховувалось більше ста греків із сім’ями. І це незважаючи на те, що у середині 70-х більшість їх розселилась по Україні. Отже раніше грецька діаспора у приінгульському місті сягала кілька сот чоловік. Але в єлисаветградському ревізькому реєстрі вже 1811 року показані лише дві родини, що залишились від грецької колонії: Фундуклеї та Петрови.
Про родину Фундуклеїв нагадує центральна міська площа. Адже цю ділянку землі, успадкувавши дещо раніше батьківські статки, 1 вересня 1839 року подарував місту Іван Іванович Фундуклей, згодом київський цивільний губернатор, дійсний таємний радник і сенатор. Та ще залізнична станція Фундукліївка біля Олександрівки залишилася на колишніх маєтностях цього роду. Там мультимільйонер докупив 40 десятин землі, де заклав виноробний підвал та цукровий завод. Ця оборудка й виноробний завод у Гурзуфі (Крим) склали основу фінансової незалежності та широкої меценатської діяльності олігарха в Києві, де навіть скупий прямий начальник генерал-губернатор Бібіков перебував «на кормлєніі».
Іван Фундуклей народився 1799 року в Єлисаветграді в родині купця першої гільдії Івана Юрієвича Фундуклея і дружини Ганни. Фундуклей-старший приїхав до Росії наприкінці ХVШ ст. із Стамбулу. Сучасник батька писав: «Это был громадной толстоты человек, добряк, хлебосол, но он никогда не обедал с гостями, а ел простую пищу целовальника».
В його кабінеті на видноті висіли: червона сорочка, пістряві штани, простий зіпун, селянські шапка й рукавиці. Поряд стояли змащені дьогтем чоботи. Старий не соромився давнього свого одягу, а говорив: «Не можна забувати, ким народився і чим був». Так казав комерції радник і міський голова Елисаветграда (1818-1819); власник кількох заводів, багатьох тисяч десятин землі. Він не хотів, щоб син ріс ледащом.
Щодо Петрових, то з цих колоністів походить фундатор російської вокальної школи, відомий співак-бас Йосип Панасович Петров. Надзвичайно цікаве дослідження про його дитинство й молоді роки в Єлисаветграді зі спогадами очевидців та відповідними локаціями зробив свого часу Володимир Ястребов. То теж цілий пригодницько-романтично-реалістичний опус.
Пізніше, коли кріпацтво було скасоване, до Центральної України наїхали нові гості – фахівці з різних галузей економіки. Наприклад, майстри борошномельної справи. Показово, що один з таких проживав у Єлисаветграді і мав прізвище Попандопуло і дуже характерну зовнішність та надзвичайно колоритну мову, які запам’яталися місцевим мешканцям. Однак, не про це поки що мова.
Нові південні порти Російської імперії – спершу Маріуполь, а потім Миколаїв, Херсон, Одеса, Таганрог – як магнітом притягували грецьких купців. Протягом першої половини ХІХ століття їхні торгові доми практично контролювали весь товарообіг цих гаваней. Безсумнівно, Михайло Мартакі належав, або й очолював один із тих торгових кланів. Він поселився біля Маріуполя, мав добротний будинок у Миколаєві, а Новомиргород і Єлисаветград потрапили в сферу його ділових інтересів. Тож і там займав помешкання. До того ж, після періодичного проживання у Єлизаветі залишалося багато, так би мовити, корисних адрес. Та особливо полюбляв пан Михайло царські військові огляди коли місто жило за своїми, відмінними від інших, порядками. Впродовж років свої капітали накопичував у якомусь каїрському банку, щоб згодом переписати усі статки дітям.
Леонід Багацький