Наші "Піони" дуже страшно б'ють. Мабуть, тому що 203 мм калібр. Та снаряди летять на 47 км. Це дуже пекельне видовище, коли стріляє дивізіон разом. Ці величезні труби, підведені у небо. Сила пострілу така, що попри висунуті ззаду гідроциліндри с величезним зубатим ковшем, який занурений у землю, багатотонну базу "Піона", а вона в нього від танку т-80, підкидає так, що він стає на цапа майже вертикально, а потім падає знов на землю.
Наш побратим показував мені, що лишається від броньованих цілей там, куди поцілив снаряд "Піона" – нічого не лишається. Тільки уривки розірваного обгорілого заліза та кілька катків від гусениць. Якщо стояли у посадці, те все перемішане з уламками стовбурів дерев.
Поряд з кожним "Піоном" під час роботи стоїть ціла делегація, бо екіпаж там семеро людей та ще ж дехто з дивізіону. Найтепліше тепер заряджаючому, в якого задача після кожного пострілу бігти від делегації до того "Піона", видиратися на такого балкона над казенником, світити з балкона налобним ліхтарем у дим та дивитися, чи там все гаразд а потім керувати заряджанням снаряду масою 110 кг. А найвеселіше – то навіднику, бо він сидить біля ствола та під час пострілу нікуди не йде. Сидить собі й сидить. Так і гойдається угору-вниз разом з усією гарматою. Істинний вершник апокаліпсису. У танковому шоломі.
Але от що особисто для мене найстрашніше у цій картині: усе описане відбувається на полі жовтої пшениці. Й стоїть вона по пояс висотою. Та підлітають гусениці "Піонів" вище тієї пшениці. А в неї, попри страшні постріли, колосся – не обсипалося. Грудень тепер вже, а колос в пшениці важкий, цілий, із зерном. Ото й хитається кожний український колос від кожного пострілу "Піону". Й таке воно привітне, те поле, таке світле, жовте, літнє та безтурботне.
А над цим усім – зима та мороз, хоча, дякувати Богові, потепліло вчора, але тепер дощі. Не зібрали хліб. Здавалося б – не найгірша біда з усіх, що тепер. Але моє сільске дитинство, той малий хлопчик з бабусиного села, ридає чомусь саме над цим хлібом, цими колосками, досі золотими.
Не зібрали хліб. Так і стоїть.
Дмитро Томчук