З цим запитанням ми звернулися до ініціатора перейменування міста Кіровограда у Кропивницький художника Ігоря Смичека. Посеред липня – сім років, як місто отримало нову, українську назву. Як же сталося, що назва Кропивницький перемогла?
– Я завжди вважав, що назву Кіровоград мали змінити. Адже вона походить від прізвиська (навіть не прізвища!) радянського діяча Сергія Кірова (Кострікова), комуніста, організатора масових репресій у радянському союзі, котрий не мав жодного стосунку до історії нашого краю, навіть ніколи тут не перебував. Напроти, існують дані, що він долучений до організації голодоморів в Україні у кінці 20-х – початку 30 років минулого століття. Звісно, нашому місту потрібна була достойна українська назва, за яку було б не соромно ні перед сучасністю, ні перед нащадками.
Як художник маю друзів у багатьох містах України. Під час різноманітних творчих заходів неодноразово доводиться чути запитання на кшталт: «Що у вас за місто таке – Кіровоград, котре не може позбутися прокомуністичної назви? Я розводив руками, виправдовуючи моїх земляків, мовляв, не всі вони свідомі та обізнані в історичних фактах. Багато і патріотично налаштованих мешканців. Вони неодноразово розпочинали дискусії з приводу перейменування обласного центру і надання йому проукраїнської назви ще до початку процесу декомунізації. Як відомо, найбільшого розголосу цей процес як в Україні, так і в області отримав з квітня 2015 року, коли Верховна Рада прийняла закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».
Безпосередньо робота ініціативної групи щодо перейменування Кіровограда в Кропивницький розпочалася з 2012 року. Читаючи інтерв’ю з Василем Бондарем, на той час головою обласної організації Національної спілки письменників України, який розповів про ініціативу націоналістів перейменувати наше місто у 1943 році у Тобілевичі, я подумав: а чому не Кропивницький? Адже він був учителем цієї зіркової родини, вивів їх на сцену як артистів, режисерів і драматургів. Був фундатором створення першого професійного українського театру. Іншими словами, українським Шекспіром.
– А звідки такі переконання?
– Від моєї родини та середовища, в якому я зростав. Мій батько Володимир Смичек (сценічне прізвище Смичок) працював актором театру ім. Марка Кропивницького, зіграв понад 150 ролей, а також помічником режисера. До речі, стати артистом йому допоміг Кропивницький, точніше його п’єса «Дай серцю волю заведе в неволю». Як він розповідав, його батько Григорій Михайлович з великою повагою ставився до професії медика та мріяв про те, щоб син став лікарем. Але душа Володимира не лежала до цієї справи. Маючи гарний голос та неабиякі акторські здібності, він ще в юності виступав у самодіяльності, під час війни (був ветераном Другої світової) теж виступав в якості актора перед фронтовиками. Після демобілізації хлопця направили до театру комсоргом. Спочатку двадцятитрирічний юнак виконував суто організаційну роботу. Так було до одного випадку, який перевернув його життя. Несподівано у день вистави захворів актор, що виконував одну з провідних ролей у п’єсі. Ґвалт! Що робити? «Володимир вийде та зробить усе, як слід», – заспокоїв акторів тодішній головний режисер Григорій Воловик (до речі, заслужений артист України, учень Панаса Саксаганського). Адже керівник колективу бачив, як хлопець з зацікавленістю спостерігав за репетиціями, багато ролей знав напам’ять. І дійсно, Володимир Григорович вийшов на сцену і чудово зіграв цю невеличку, але характерну роль. «Після цього мене активніше стали залучати до участі у спектаклях, пропонувати спочатку епізодичні, а далі й відповідальніші ролі», – згадував актор. Через деякий час він закінчив акторський відділ Київського театрального інституту і став професіоналом своєї справи.
У його театральному житті були і сумні моменти. Через те, що артист відмовився вступати в партію, професійна кар’єра не мала подальшого розвитку. Володимир Григорович так і залишився простим актором. Хоча шанувальники називали його «народним» і відвідували усі вистави з його участю.
А моя мама Тамара Волосевич працювала в театрі незмінним концертмейстером понад 45 років. Свого часу вона була ученицею Густава Нейгауза, який навчив її не тільки професійно володіти інструментом, а й бути музичним артистом на сцені. Адже для того, щоб читати (грати) нотну партію, яку побачив вперше, з листа потрібна неабияка підготовка. Не кожен музикант цим може похвалитися. До речі, на початку 40-х Тамара Олексіївна вступила до Одеського університету на історичний факультет. Але істориком стати не судилося, завадила війна. Під час навчання в Одесі відвідувала музичні курси відомого скрипаля Столярського (ця школа і досі існує).
Батько (Володимир Смичек) зізнавався, що його підкорила мамина усмішка та те, як вона гарно грає на фортепіано.
Слід зазначити, що у 1947-48 роках у театрі корифеїв працювали видатні актори (народні артисти України) Л.Тімош, К.Параконьєв, Г.Семенов, (заслужені артисти) І.Терентьєв, М.Балецький інші уславлені діячі театру А.Мартинов, Г.Долбін, Ф.Чечень, В.Савицька, К.Трушицин, які бережно ставились до традицій, започаткованих Марком Лукичем Кропивницьким. Всі вони були часті гості нашої родини. А я зростав за лаштунками театру. Коли став підлітком, разом із Сергієм Казнадієм, сином тодішнього головного режисера театру, підпрацьовував освітлювачами під час гастролей.
Проте багато артистів називають найяскравішим час післявоєнного театру, коли його очолював Михайло Донець, прямий учень Панаса Саксаганського, Миколи Садовського та Марії Заньковецької. Він достеменно знав, які вимоги ставили перед акторами корифеї і намагався тримати той, заданий ними, рівень. Для нього, як і усіх інших працівників театру, Кропивницький був вершиною, на яку завжди треба було рівнятися. Як він розповідав в інтерв’ю режисеру Івану Казнадію: «Коли я починав своє творче життя в театрі корифеїв, уже існувала школа М.Л.Кропивницького, а його учні давали нам прекрасні зразки реалістичного акторства, які радо приймав увесь мистецький світ». «Самого Кропивницького я бачив живим лише на сцені в Одесі. Кропивницький здався мені владикою сцени, велетом-небожителем богині театру Мельпомени. Він чарував усю залу неповторним голосом, якоюсь видимою значимістю, могутністю». «Корифеїв мені хотілося слухати і дивитися, як, напевне, юнакові вперше хочеться дівчини. Отак тобі повинно хотітися грати ролю чи ставити виставу…»
Хотів би додати, що до сьогодні не все відомо про творче життя Марка Кропивницького, що було доволі нелегким. У другій половині 19 століття Валуєвський циркуляр і Емський указ призвели до театральної і драматургійної кризи. Царська політика щодо України була однозначною – знищення і викорінення будь-яких проявів національного життя. Та минаючи перешкоди, театр Кропивницького зумів стати в один ряд з кращими театральними школами Європи. Марка Лукича боялися, вважаючи націоналістом, який розмежовував російську і українську культури, підносячи останню на щабель вище. Тож багато документів щодо творчості корифея були забороненими і досі перебувають у архівах петербурга. Колишній директор меморіального музею Марка Кропивницького Микола Галицький розповідав, що він надсилав запити у відповідні інстанції для ознайомлення з ними, але відповідей не отримав.
Під час виступів артиста у залі завжди присутнім був поліцейський, котрий стежив за тим, що відбувається на сцені. На життя Марка Лукича неодноразово чинилися замахи. Одного разу під час гастролей у москві на нього впала театральна колонна і артист був тяжко травмований, через що оглух. Його здоров’я було підірване.
Усім відомий вислів-відповідь Марка Кропивницького на пропозиції російського царя грати в імператорському театрі: «Не треба мені срібла, не треба мені золота, ні шанування. Зрадити мій народ, піти в найми до можновладців, що мову наша не визнають, хочуть знищити?! Ніколи! Краще буду працювати на користь милої моєї України в повну, Богом дану мені силу, а там вже нехай цінують все, що я залишив».
Такою була ця людина. І вважаю дуже почесно і зовсім не випадково, що наше місто тепер носить його ім’я.
Ольга Кизименко
На фото: Ігор Смичек і його картина «Кропивницький»