17 квітня виповнилось 105 років від дня народження відомого поета, прозаїка, журналіста, члена Спілки письменників України Віктора Вікторовича Соколова.
Більшу частину свого життя наш земляк прожив на Донеччині, де був головою правління Донецької письменницької організації, головним редактором журналу «Донбас». Останні три десятиліття мешкав у Києві. Краянин ніколи не цурався своєї малої батьківщини і з гордістю зазначав: «Народився я 17 квітня 1919 року в древньому козацькому селі Табурищі, на високих дніпровських пагорбах якого – уже в наші часи – звелося місто Світловодськ, у родині сільського бондаря Віктора Яковича Соколова». Мати хлопчика померла під час епідемії тифу, і немовля (восьму дитину в родині) взяла на виховання бездітна жінка з цього ж села. Віктор-молодший прожив у Табурищі менше тринадцяти років, бо під час голодомору 1933 року пішов у світ шукати долі. У 1938 році арештували і розстріляли його прийомного батька. Реабілітували у 1959 році за відсутністю складу злочину. Юнака, що навчався у технікумі, врятували з помилками зроблені документи на всиновлення.
У 1939 році Віктор Соколов закінчив Миколаївський металургійний технікум. Працював техніком-сталеплавильником на заводі ім. Кірова, у редакціях газет «Кировец», «Макеевский рабочий», «Комсомолец Донбасса».
Протягом усього творчого життя поєднував поезію і публіцистику. Вірші писав вночі. Вдень поспішав то на донецьку шахту, то в Кривий Ріг, де зводилася наймогутніша домна, то на цілинні землі. Там народжувалася документальна проза Віктора Соколова: повісті, нариси, численні публікації в газетах і журналах. У поетичних збірках – долі людей, що пережили революцію, голодомор і Другу світову, а згодом змушено полишили домівки, бо води Кременчуцької ГЕС навіки вкрили їх дідизну («Де народивсь? Що скажеш тут? На дні?»).
Письменнику пощастило побачити надрукованими понад 30 своїх книжок: поетичні збірки «Весна» (1949), «Лицем до сонця» (1951), «Роботящими руками» (1955), «Вірші та поеми» (1957), «Тобі» (1958), «Народи мені сина» (1962), «Жити хоче людина» (1963), «Тривоги серця» (1965), «Крило під вітром» (1966), «Солодка земля» (1967), «Люби!» (1969), «Сейсмічна станція душі» (1972), «Червоний рядок» (1974), «Ода бульдозеру» (1975), «Спадок» (1977), «Черемховий цвіт» (1978), «Сивий квітень» (1979), «Запали свою зорю» (1983), «Чекання» (2984); поеми «Китаянка» (1954); віршованої повісті «На берегах Ішима» (1956), роману у віршах «Моє серце в Донбасі» (1960); поеми для дітей «Сталевар» (1976); збірки нарисів «Розговор с земляком» (1957); документальні повісті «Володя» (1967), «Серце сильніше вогню» (1973) та ін. Книги «Табурище моє, Табурище», «З поличок пам’яті» наш земляк не встиг завершити.
Твори Віктора Соколова перекладалися казахською, литовською, латиською, болгарською, білоруською, молдавською, грузинською, таджицькою, туркменською, вірменською, угорською, китайською мовами. Він почесний громадянин Світловодська. На честь письменника у цьому місті названо вулицю. Нагороджений орденом «Знак Пошани», медалями, Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
Помер 24 квітня 2002 році у Києві.
* * *
… І всю цю красу до травинки останньої –
Ви чуєте, люди? Я вам залишаю!
Не миску щербату й дідівське корито
Даю вам у спадщину неподільну.
А щастя по добрій землі ходити.
І дихати сонцем і вітром вільним;
Вставши до праці на мудрім світанні
І пісню-супутницю брати з собою,
І в серці нести по годину останню
Жагу до життя і наснагу до бою.
Літературно-меморіальний музей І. Карпенка-Карого