Минулої неділі минуло рівно вісім років, як наш обласний центр одержав українську назву – Кропивницький. З цього приводу екснардеп Олександр Горбунов опублікував пост у ФБ, у якому привітав мешканців иіста і зазначив, що ця назва “...обʼєднала людей, які мали різні погляди на те, як назвати своє місто”. І тепер вона створює майбутнє Кропивницького, як мистецької столиці України.
Усе правильно. Але здивувало те, що у цьому пості пан Олександр назвав прізвища нібито тих, завдяки кому це, мовляв, і сталося. І це, за його версією, він сам, Станіслав Березкін, Альона Шкрум і ще хтось із комітету, де працював Горбунов. Ще хтось, бо не запам’ятала, адже ці прізвища відразу ж зникли з посту, коли у коментарях зазначили, що не названо справжнього ініціатора назви Кропивницький – художника Ігоря Смичека.
Пишу це не для того, щоб докоряти Олександру Горбунову. Можливо, він і сам не знає деталей того процесу. Бо голосування депутатів – це вже остання крапка у довгій історії перейменування міста. І тут варто згадати і історика Сергія Шевченка, і журналістів та письменників Віктора Погрібного та Василя Бондаря, і славних наших літературознавців Володимира Панченка. Леоніда Куценака та Григорія Клочека, і обласну організацію «Просвіта», пізніше до цього процесу підключилися Юрій Митрофаненко та Олександр Ратушняк, Оля Кирилюк серед громадських активістів з’явилася буквально за рік до остаточної крапки. Очевидно, це теж далеко не всі, хто доклав розуму і серця до того, аби місто мало українську назву.
Але серед цих усіх небайдужих людей існували різні версії назви. І Кропивницький не був серед них фаворитом. Її цілеспрямовано і наполегливо просував тільки художник Ігор Смичек. Він, син актора нашого театру і піаністки театрального оркестру, буквально ріс у атмосфері поваги і пошанування корифеїв театру. На перших порах у його ідеї не було багато прихильників. Але він та ще кілька друзів організували власними силами цілу кампанію просування назви Кропивницький. Інші лише публічно висловлювали свої версії – Інгульськ (на підтримку цієї назви була організована конференція), Златопіль, Козацький, Тобілевичі, ін. А Ігор разом із Ольгою Кизименко підготували відповідне звернення до депутатів усіх рівнів (у тому числі і Верховної Ради), до міської і обласної влади, зібрали підписи відомих і невідомих людей під ним і розіслали кожному (!) персонально. Плюс, ясна річ, публічна популяризація цієї назви.
Чи без цієї «чорнової» роботи назва Кропивницький мала б шанси взагалі потрапити на розгляд парламенту? Навряд чи.
Пишу це ще й тому, що, на жаль, час стирає деталі, а іноді і суть. І у нас уже, як у тому анекдоті про колоду, яку несли з Іллічем безліч людей, на перший з’їзд Руху «їздили» не ті, хто організовував перші осередки, а кого туди посилав обком компартії. Так уже зафіксовано у публічному просторі. І з українською назвою міста відбувається щось схоже.
Світлана Орел