Кілька місяців тому ми розповідали про те, як непросто віряни із села Коробчиного колишнього Новомиргородського району намагаються видертися з-під юрисдикції УПЦ, аби перейти у Православну церкву України. «Мій дід будував цей храм, а громада тепер не має на нього права?» Цьогорічне храмове свято у селі вже тривало під омофором справді української церкви.
…Село Коробчине, ніби потопало в золотому сяйві літнього дня, готувалося до святкування Успіння Пресвятої Богородиці. Над селом, мов символ віри і надії, височіла цегляна Свято-Успенська церква, збудована ще в 1909 році за проєктом відомого архітектора О. Й. Бернардацці. Сьогодні її величні стіни мали прийняти особливих гостей – архиєпископа Кіровоградського та Голованівського, Владику Марка, та численних священників, які прибули з усієї області, щоб разом розділити радість цього свята.
Дзвони, що лунали над селом, сповіщали про початок святкової літургії. Люди, святково одягнені, поспішали до храму, тримаючи в руках запалені свічки, немов маленькі промінчики віри у темряві цього неспокійного світу.
Храм був переповнений. Усі з нетерпінням чекали на початок служби, яка обіцяла бути особливою. Архиєпископ Марк, з молитвою на устах, розпочав літургію. Його слова, сповнені мудрості та віри, звучали як дзвін, що пробуджує душі, наповнюючи їх спокоєм та надією.
У своїх молитвах люди просили у Богородиці заступництва і благословення, молили про мир для України, про перемогу над злом. Слова молитви звучали особливо зворушливо, оскільки багато хто з присутніх нині переживав важкі часи, втрачаючи близьких, втрачаючи свої домівки, знову і знову відчуваючи страх.
Літургія тривала, наповнюючи храм особливою атмосферою злагоди і єдності. Після її закінчення, люди зібрались на подвір’ї храму, щоб розділити спільну трапезу і поговорити про важливе. Діти бігали навколо, сміючись і граючись, а дорослі, розмовляли про життя, ділились радістю від спільної єдності, від віри і надії, що все таки буде добре.
Свято Успіння Пресвятої Богородиці в селі Коробчине стало не просто релігійним обрядом, а нагадуванням про те, що віра – це сила, яка об’єднує людей, дає надію і підтримує у важкі часи. Храм, збудований багато років тому, продовжує служити місцем молитви і надії, нагадуючи про те, що навіть у найтемніші часи під час великих випробувань людський дух зберігає віру в краще.
Того дня і у храмі, і у селі звучав духовний гімн України: «Боже, великий, єдиний, нам Україну храни…»
Наталя Мельникова