Нинішньому молодому поколінню майже не відоме ім’я письменника Івана Микитенка, 123-річчя якого відзначається на початку вересня. Його творчість, яка раніше вивчалася у школі, тепер відійшла у тінь. Звісно, вона несе на собі печать минулої комуністичної епохи, жертвою якої став і сам письменник. Але його яскравий талант, прагнення правдиво зображати життя так чи інакше утримує його твори у нинішньому українському літературному дискурсі. Адже вони написані легко, прозоро, стилістично довершено, мають світлу енергетику художнього слова, а якісь ідеологічні моменти сприймаються, як правдиві свідчення реалій минулої епохи, а не як примітивна пропаганда.
Його трагічна доля – особлива сторінка в історії української літератури. Як відомо, сталінські репресії 30-их років минулого століття знищили абсолютну більшість її талановитих представників, тих же, хто залишився, змусили жорстко мімікрувати. Наша література змогла відродитися хіба що у новому поколінні шестидесятників. Але Іванові Микитенкові та його родині судилася особливо страшна доля. Бо навіть жертви ГУТАБу мали вироки судових трійок і хоч якісь документальні свідчення про їхній арешт, табірне життя і смерть. Іван же Кіндратович після вікопомних, у вересні 1937-го року, зборів у Спілці письменників України, яку він тоді фактично очолював, будучи знищеним морально і названим ворогом народу, добровільно пішов у НКВС, аби здати особисту зброю та дізнатися у чому вбачають його вину, просто зник. І лише через двадцять років дружині і синові стало відомо про його смерть, але про подробиці і обставини точно не дізнається уже, мабуть, ніхто й ніколи.
У кінці 50-их років відбулася так звана громадська реабілітація письменника, знову почали видаватися його твори, вони були введені до шкільної програми. У рідному селі письменника та його дружини Зінаїди Бикової – Рівному Новоукраїнського району відбулося велике літературне свято. Саме у той період Зінаїда Григорівна почала збирати свої спогади про чоловіка, його життя, страшне загадкове зникнення, її відчайдушні безплідні пошуки. Ці спогади пізніше були опубліковані у освітянській газеті (Зінаїда Григорівна усе життя працювала вчителькою української мови та літератури) під псевдонімом Зінаїда Краян.
Саме під цим ім’ям з назвою «Я була щаслива з тобою…» вони стали і частиною виданої у нашому місті (видавець – Віктор Лисенко) книги. Інша її частина – розслідування, здійснене уже сином письменника Олегом (він теж став літератором, довгий час очолював популярний літературний журнал «Всесвіт») – «Трагедія ідеалів: 1887-1937-1997». Олег Іванович належить до тих синів, які уміють свято берегти пам’ять про батька, вона для нього – не лише про рідну людину, а й про видатного письменника, творчість якого стала явищем в українській літературі.
Незважаючи на поважний вік, Олег Іванович завжди з радістю відгукувався на запрошення відвідати рідний краї своїх батьків. Побував він тут і десять років тому, коли відзначалося 115 років з дня народження Івана Микитенка. Тоді на приміщенні Кропивницької школи №33 було відкрито меморіальну дошку письменникові.
Олег Іванович висловив припущення, що таке категорично жорстоке ставлення тодішньої влади до очільника письменників України могло бути викликане тим, що Іван Кіндратович у одній зі своїх п’єс (а вони тоді ставились у багатьох театрах Радянського Союзу і мали широкий розголос) не вивів окремим героєм Сталіна, а лише згадав про нього в одному епізоді, хоча дійовими особами там були і Ленін, і Грушевський, і Петлюра, і Винниченко. І останні зовсім не карикатурними героями, а реальними політичними діячами, якими вони й були насправді.
До речі, у своїх спогадах дружина письменника пише, що він виступав проти входження тодішньої Спілки українських письменників у Російську асоціацію пролетарських письменників (такі організації діяли на той час), а відстоював її автономність. Згадувала вона також, що колись під час зустрічі зі Сталіним Микитенко запитав, чому, мовляв, у «Білій гвардії» Булгакова таке різне ставлення до білогвардійців і до петлюрівців, адже і ті і інші були ворогами революції.
Навряд чи у рішенні знищити Микитенка вирішальну роль зіграли ці деталі: для тодішньої влади кожен український інтелігент, який почував свій зв’язок із рідною землею, був потенційним ворогом. А те, що його було цілеспрямовано знищено працівниками НКВС довів Олег Іванович у своєму розслідуванні. Він через роки знайшов тих людей (медичний експерт, міліціонер), які складали протокол про смерть батька, співставив їхні розповіді з тим, що зафіксоване у офіційних документах і зробив однозначний висновок: Іван Микитенко був убитий працівниками НКВС із інсценізацією самогубства. Очевидно, органи не хотіли, зважаючи на авторитет, у тому числі й міжнародний, письменника офіційно арештовувати його.
Розслідування Олега Микитенка не просто спроба сина встановити правду про загибель батька. Це – своєрідний аналітичний огляд становлення та поступового демонтажу світоглядних ідеалів не одного покоління українців, які повірили у так звану загірну комуну і яких монстр ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, що неухильно ріс, зміцнювався і п’янів від пролитої ним крові, планомірно знищував. Передчасно вважати, ніби цей монстр назавжди відійшов у минуле. Володимир Путін та всілякі Гіркіни-Мотороли-Захарченки – пряме його породження.
Спогади ж Зінаїди Краян теж не можна розглядати лише як розповідь дружини. Це – погляд із середини на історію української літератури 20-30-их років минулого століття, чимало особистісних деталей якої і відтворює авторка.
До речі, Олег Іванович свого часу побував також у селі Ріному, у школі, яка носить ім’я його батька і де колись працювала його мати. Тут також був організований музей Івана Микитенка, є пам’ятник письменникові, до якого син дбайливо поклав букети, подаровані йому під час зустрічей, адже справжньої могили батька не існує…
Світлана Орел