Вистава театру ім. М. Л. Кропивницького «Іду за Вас» транслювалася на каналі «Суспільне мовлення». Її жанр – документальний театр (коли образна виразність відступає на другий план перед силою фактів). В основі вистави – монологи реальних героїв, учасників АТО/ООС, бійців 3-го полку спецпризначення ім. Святослава Хороброго. Актори театру Антон Адаменко, Ірина Ликова, Ілля Литвиненко та Євген Скрипник фактично розповіли чотири історії військовослужбовців полку Василя Петринки, Юрія Савельєва, Олександри Безсмертної та Сергія Глондаря.
Василь Петринка, молодший сержант Збройних сил України, розвідник зазнав важкого поранення поблизу російського кордону під Ізвариним у боях із терористами. Довго був без свідомості. Його прооперували в Гуково Ростовської області. Щоби врятувати Василю життя, з допомогою консула України та Червоного Хреста через тиждень військовий був переправлений в Київ, у нейрохірургічне відділення Головного військового клінічного госпіталю.
Юрій Савельєв, командир відділення полку, кавалер ордена «За мужність» III ступеня був учасником оборони Донецького аеропорту. Під час одного із боїв був тяжко поранений, навчався ходити заново. Юрій згадує про те, як непросто було призвичаїтися до простих солдатських буднів під час участі в АТО і як трансформувався його світогляд за цей час.
– Я змінився не трішки, а зовсім. Я став іншим. З’явилося відчуття, що тебе десь чекають. Тому я знову серед військових.
Олександра Безсмертна в армії 8 років. Військову справу вона обрала задовго до російсько-української війни – у 2011 році. Нині жінка очолює пресслужбу бригади морської піхоти, володарка чорного берету, який заслужила, пройшовши важку смугу перешкод та інші моральні та фізичні випробування.
– Я завжди кажу, що воїн статі не має – ти або воюєш, захищаєш, або ні. Є жінки, які приходять в армію, аби вийти заміж. Але такі довго тут не тримаються. Коли мене запитують: «А у вас дівчата служать?» – я відповідаю: «Ні, у нас служать не дівчата чи хлопці, а воїни. Якщо хочете бути воїном – будь ласка, приходьте. Всі тут однакові та рівні. Кілька разів потрапляла під обстріл. Було страшно, адже не звикла, щоб по мені стріляли. Страх це індивідуальна річ, і це почуття треба перебороти».
Спецпризначенець Сергій Глондар потрапив у засідку кадрових російських військових.
– Якби ми натрапили на місцевих «козачків», невідомо, чи хтось би взагалі вижив, – пригадує він події під Дебальцевим.
16 лютого 2015 року Сергій був в одній із груп, яка через так звану дорогу життя мала супроводжувати колону з пораненими і вбитими бійцями ЗСУ.
– Командування одразу ж поставило моїй групі задачу висуватися у той бік, щоб відбити наших і вивезти їх. На машинах спецназу тоді були GPS-маячки, тому ми мали найточніші координати. Коли підійшли ближче, то й самі потрапили у засідку.
П'ять років військовий перебував у полоні. Його та інших спецпризначенців утримували в Макіївській колонії. За цей час в нього народилася друга дочка. Наприкінці грудня 2019 року він був звільнений разом з іншими полоненими.
За словами Євгена Курмана, режисера вистави, її назва є похідною від легендарного вислову князя Святослава: «Іду на Ви», що стало гаслом Сил спеціальних операцій Збройних сил України.
– Ми дуже старалися, щоб ніяким чином не забарвлювати цю інформацію емоційною подачею, ніякими трактуваннями, лише документально дотримуючись отої правди, яку ми отримали від воїнів.
Своєрідним хеппі-ендом є фінальна сцена, де актори зустрічаються з прототипами своїх героїв, думки і почуття яких вони щойно намагалися донести глядачам.
Вистави і художнє осмислення нинішнього гарячого етапу російсько-української війни ще попереду. Немає сумніву – вони будуть не менш вражаючими.
Ольга Кизименко