Доля генерала Залужного нагадала мені долю першого командувача військом незалежної України – генерал-полковника Костянтина Морозова. Мені пощастило познайомитися з ним у перші ж тижні своєї служби в Міноборони України. Жаль, що теперішня військова молодь вже не знає це славетне ім’я…
…Навесні-1992 я став членом інспекційної групи першого Міністра оборони України генерала К. Морозова. Його призначили на цю посаду у вересні 1991-го; тоді він вперше в житті прийняв під командування таке гігантське військове угруповання – понад мільйон військовослужбовців! І лише у квітні він зміг відвідати і проінспектувати найважливіші гарнізони.
…Упродовж десяти днів щоранку біля літака «Блакитна стежа» збиралася інспекційна група офіцерів Міноборони України. В тій групі я був наймолодший за званням – тоді ще капітан.
Міністр одразу від початку заімпонував своїм характером – рішучим, рівним і спокійним. Завжди говорив твердо, мав гідну поведінку і приємне мужнє обличчя. За весь час, що я його знав, він НІКОЛИ ні на кого не підвищив голос. Генерал-полковник Морозов ставився з однаковою повагою до кожного – від простого солдата до Президента. Своєю європейською гідністю та поведінкою Костянтин Петрович дуже позитивно відрізнявся від пузатих вчорашніх радянських генералів…
Облишмо деталі інспекції: то справа військових фахівців. Розповім деякі історії, про які не знала тоді широка публіка.
...Особливо запам'ятався один із польотів з Морозовим, коли наша інспекційна група поверталася з Ужгорода. В літаку всі звернули увагу, що ми чомусь аж занадто довго кружляємо над Борисполем. Раптом відчинилися двері переднього салону, там з’явились командир екіпажу з бортмеханіком, за ними генерал-полковник Морозов. Утрьох вони відкрили довжелезний люк у проході, відставили його поруч і почали заглядати в довгий чорний отвір, підсвічуючи собі ліхтариками. З чорного отвору до салону увірвався пронизливий вітер, запахло авіаційним пальним...
Коли офіцери запитали командира екіпажу: "Що трапилося?", той спокійнісінько відповів:
– Нічого особливого, просто не випускаються шасі. Зараз трохи поколупаємося і сядемо. Не хвилюйтеся, будь ласка…
Бортмеханік вставив до отвору лом і загрюкав кувалдою по якійсь металевій штуковині в отворі. Не скажу, що всі заспокоїлися... (Пізніше, у критичній ситуації в літаку над Боснією, мені прийшла в голову фраза-афоризм: "Паніка у пасажира літака виникає не від небезпеки в польоті, а від пасивної безпорадності").
...Офіцери в салоні оживилися, забалакали. Хтось витяг закарпатський «сувенір» – величезну обплетену сулію з вином – і прокричав крізь галас двигунів:
– Пане Міністре, ВЖЕ можна? Чи ЩЕ не пора?!
Морозов був генералом авіації, тож чемно усміхнувся і показав жестами: мовляв, вибачте, мені на роботі не можна! А командир літака раптом зареготав і дозволив:
– Наливайте! Ви пасажири, вам можна!
Члени інспекції повеселішали, а бортмеханік тим часом продовжував грюкати кувалдою і ломом…
Разом із нами з Ужгорода до Києва летів незнайомий полковник-попутник із дружиною. Почувши слова про несправне шасі, полковникова жінка пронизливо заверещала. Міністр повернув голову в її бік, його обличчя було спокійним. Тоді ужгородський полковник затулив жінку спиною, розмахнувся і вліпив дружині добрячого голосного ляпаса! «Полковниця» затихла... А генерал-полковник Морозов винувато приклав руку до серця: по його обличчю було видно, що він просить вибачення перед тією незнайомою жінкою. Пам'ятаю, як він просив вибачення у неї ще й після приземлення, вже біля трапу літака – за ляпас від її рідного чоловіка...
…Уродженець російськомовної Луганщини і вихованець Радянської армії, Морозов дуже швидко засвоїв українську мову. Спілкуючись із ним, я спостерігав, як його мова швидко покращується і чистішає; це теж дуже позитивно впливало на моє особисте ставлення до Костянтина Петровича.
...Добре пам’ятаю, як затверджували синьо-жовті розпізнавальні знаки на бойовій техніці. Секретар комісії з символіки шепнув нам, що "пузаті" радянські генерали сподіваються: «Министр не утвердит петлюровщины»... Але великий художник-геральдист лексій Руденко блискуче постарався: його чудові ескізи були гідними пензля самого Нарбута!
Міністр-авіатор довго смакував живі реалістичні малюнки літаків із новітньою українською символікою за стандартами NАТО. Без жодного вагання підписав кожен аркуш, Костянтин Петрович обняв нас із Олексою, довго дякував і тиснув руки. Ми були щасливі… А та символіка досі тішить око, вона живе і воює проти ворога!
… А розчарував мене Морозов лише одного-єдиного разу. Так склалося, що в 1992-1993 я був його позаштатним спічрайтером (для особливих публічних випадків). Перед Великоднем 1992 року мій вірний друг і товариш по Спілці офіцерів України підполковник Калиниченко порадив мені проявити ініціативу: запропонувати міністрові Морозову привітати Збройні Сили з Великоднім Святом. До 1992 року в Україні цього не робив ще навіть жоден голова колгоспу! – а що вже казати про міністра оборони та мільйонні Збройні Сили!..
...Я написав текст привітання і подав на розгляд Морозову. Міністр прочитав, подумав і виправив підпис: замість свого прізвища вписав "Начальник Соціально-психологічної Служби генерал-майор В. Мулява"...А даремно. Бо наступного дня про новітню військову традицію ЗСУ заговорили всі ЗМІ, всі газети України передрукували текст багатомільйонними накладами! Але таким тоді було його – Морозова – рішення...
Та вже у травні з найвищої трибуни Морозов заявив президентові-комуністові, що говорячи про розгром нацистів, слід віддати належне Українській Повстанській Армії. На той час – у 1992 році – це був виклик владі! Та злопам'ятний і мстивий прем'єр Кучма затаїв злість, а після відкритої незгоди Морозова щодо розподілу Чорноморського флоту таки «видавив» українського Міністра у відставку. Україні це відгукнулося російським Кримом...
Нині історія крутнула спіраль і повторилася через 32 роки. Справжнього українського командувача таки «видавили»…
Хто зна, як вчинив би командувач Морозов на місці командувача Залужного. Але я знаю, що він вів би себе не менш гідно! Як і личить Справжньому Українцеві.
Андрій Куліш