Із гайдамаків

Покрова – день створення Української Повстанської Армії. Коли ми промовляємо цю страшну для комуністичної влади абревіатуру – ОУН-УПА, відразу згадуємо її вояків, що прославилися у нашому краї – Семена Сороку та Володимира Караташа. Про них сказано й написано багато. Але багато хто пам’ятає й героя цієї оповіді – Дмитра Амброзяка. Про його страдницьку долю – у цьому нарисі.

…Цього худорлявого, стрункого чоловіка я знаю з кінця 80-х. Ні сибіри, ні літа не схилили його гордої постави, не зломили його тихого, але твердого і впевненого голосу. Я з першого слова, почутого з його вуст на гамірному крилі якогось мітингу, на які таким щедрим був той час, зрозумів — галичанин. Дуже характерний голос. Дається слухати, навіть силує слухати його, бо говорить він завжди продумане, непоспішне, випробуване на вибоїстих дорогах крутої долі, перебране тривожними безсонними ночами, зважене й вивірене. Він не розкидається тим своїм добірним зерном і не показує його із сміттям — бо шанує роботу своєї душі і знає, що не у всякому грунті те зерно прийметься.

Дмитро Іванович Амброзяк у наш степовий край потрапив випадково, чи, як він сам по-покутськи каже, — припадково: доля завела після виснажливих, нестерпно тягучих років, прожитих і вижитих за Уралом, за колючим дротом. І всі ці роки він носив болюче тавро, вишкварене на ніжному його німбові чужинецькою владою: бандит, націоналіст, бандерівець. Він знає, що тавро не вічне. Воно штучне і тимчасове. Воно саме зійде, як настане пора. Сьогодні уже прийшла пошанувати на своїй рідній землі ті муки й страждання, ті відданість і героїзм, завдяки яким значною мірою ми маємо нині свободу.

Отож, починаю конспективну хроніку страдницького життя вояка за українську волю наприкінці другого тисячоліття.

− 1 −

Він народився в передгір'ї Карпат за часів, коли цими долами відшуміли вже такі обнадійливі змагання за волю, за злуку всіх земель в одну соборну державу. Відшуміли, хоч і не притлумили в українських серцях сподівань на кращі, сприятливіші часи. Народився й виховувався в багатодітній родині, то змалечку пізнав селянську працю, солодку втому.

— Батько наш був рільником, хазяйнувати вмів і хотів, то й дітей привчав до цього, — розповідає Дмитро Іванович. — Ми мали свою, землю, коней, корову, свиней, реманент для обробітку землі — ні до кого позичати не ходили. Сіяли, віяли, молотили, млинкували, важили, на січкарні різали — все самі на своєму. Пасіку тримали, завжди мед був у нашій господі.

У польсько-українській школі села Забережжя колишнього Лисецького району Дмитро вчився добре. І треба було переходити до п'ятого класу, але батько не пустив. Бо поляки ставили умову: якщо твоя дитина йде далі вчитись на державному утриманні, то мусиш переписати її на поляка. Батько не дав згоди. Батько сподівався, що не за горами та доба, коли на українській землі та по-українськи вчитимуть і правитимуть: по всьому прикарпатському краю рознеслася чутка про справу Біласа-Данилишина, про страту їх поляками, про підпільну боротьбу українських націоналістів із нестерпною польською дефензивою. Не дочекався батько сподіваного: тяжка праця на 42-ому році звела його в могилу. І все господарство впало на незміцнілі ще Дмитрові плечі.

Аж тут і «визволення» прийшло: вересень 39-го.

— Чесно скажу, що тоді ми сприймали похід Червоної Армії як визволення, бо натерпілись від поляків, — пояснює Амброзяк. — Совєтські танки зупинились на центральній вулиці Станіслава, ми зустрічали їх радо: з червоними прапорами (нас тоді уже попередили, що не з синьо-жовтими треба зустрічати, а з червоними), з оберемками квітів — кидали букети молодим замурзаним хлопцям, що поспускали ноги, повсідавшись недбало на танкових баштах і дулах... «Отепер заживемо!» — думалось тоді. Визволителі роздавали щедро посади, обіймаючи за плечі: «Будєшь, браток, дірєктором!», «Будєшь завмагазіном!» Нас це трохи дивувало й насторожувало.

Дивувало тому, що як можна було от так при першій же зустрічі обіцяти! Та й не дуже прагнули селяни тих портфелів, адже кожен неледачий мав землю, худобу — було коло чого рук докласти, аби лиш не заважав ніхто.

Насторожив Дмитра і зовнішній вигляд «визволителів»: брудні, розхристані. Галичани з повагою завжди ставились до людей у військових строях, пам'ятали свої національні війська, січових стрільців — чисті, підтягнуті, той тобі ніколи не палитиме на ходу: он стоїть лавчина — сідай і пали; а ці можуть і їсти на ходу, витираючи масні пальці об одяг...

Через місяць вони відчули визволення на власній шкурі, коли голова сільради (з місцевих, настановлений «визволителями») почав обходити все село, кожне подвір'я: «План хлібоздачі — негайно виконати!» По 300-500 кілограмів на перший раз треба було віддати. Дмитро Амброзяк возив той хліб у район, то пам'ятає й досі ціни тодішні. Отже, держава купляла у селянина хліб по 5 рублів за центнер, а буханець хліба у магазині коштував 5 рублів 20 копійок... їж і наїдайся!

Дмитрові земляки не могли довго терпіти такої наруги: вони поставили умову своїм сільським комуністам (їх, до речі, небагато було в селі) — або ви, шановні прихильники червоного раю, покинете свої портфелі, або ми змушені вас будемо попросити. Не пристали місцеві комуністи на пропозицію. То в одну ніч вони ділись невідомо куди.

Однак це не допомогло: репресії посилювались. До кінця 39-го селян обібрали, а в 40-ому почали міряти селянські морги землі. Врожай зерна сорокового року забрали до зернини, вижили забережани картоплею і квасолею. Хто чинив опір червоній владі, того чекала Сибір неісходима. З непослухами не церемонились: арешт і висилка. Спочатку люди зникали вночі, таємно, а далі почали й відкрито брати — посеред дня.

Восени, після того, як упоралися в полі, забережан з кіньми погнали в Карпати — ліс волочити. Падали й падали віковічні смереки — на експорт нові господарі відправляли цінну деревину. Нагнали на вирубку Карпат несосвітенну кількість людей — аж заважали один одному працювати, так тісно було в гірському лісі од народу.

Дмитро тоді переживав чорні дні. Уже ненависть закипала на нову владу, бо що ж це за влада, яка тільки те й робить, що розоряє? Які поляки були лихі та люті до українців, але ж вони так не руйнували — берегли ліс, не винищували так, не оголяли предковічні гори... Квартирував Амброзяк у селі Небилів — саме в тому, звідки найпершими недоля погнала прикарпатських селян наприкінці минулого століття за океан. У селі до недавнього часу підтримували зв'язки з земляками у Канаді, наслухався тоді Дмитро тих розповідей і подумки заздрив заокеанським землякам, і сушив голову: таж доки це воно так буде, що на своїй рідній землі ми мусимо почуватись рабами?

– 2 –

Багатьох мучили подібні запитання. Врешті висновок приходив до найрішучіших, до найвідданіших синів землі прикарпатської: треба гуртуватись. Організація Українських Націоналістів заіснувала в Забережжі ще до приходу «совєтів», але і до і після була засекреченою. «Золотого вересня» разом з багатьма поляками відійшли за Карпати відомі в селі націоналісти, а хто не був розкритий — залишився вдома. До них належав і Дмитро Амброзяк.

Війна його застала на будівництві летовища під Станіславом. Будували військовий аеродром селяни з довколишніх сіл: знімали метровий шар землі, а на це місце завозили возами каміння з Бистриці. Будівництво аеродрому було в розпалі, коли в небі з'явились три літаки з червоними зорями на крилах. Перша бомба впала на міст через Бистрицю. Але люди не второпали — чому? Другий літак закружляв над аеродромом. «Куда ты садиться, не видишь, что не закончили строительство?!» — кричав, розмахуючи в небо кулаком, начальник будови. Але за другим колом з того червонозоряного полетіли бомби, прямо на гуртожиток, з якого сипонули чорноголові, в білих папахах дагестанці (їх близько тисячі працювало на будові). Далі бомба влучила в їдальню, і всі зрозуміли, що це літаки німецькі. Нарешті садонуло так, що змішалось небо з землею — бомба попала в бензосклад.

Невідь звідки в небі з'явилися два совєтські «ішачки». Один намірився було таранувати «червонозоряних», але німець пустив йому червону трасу, і «ішачок» пішов у піке, а другий, побачивши таке діло, розвернувся і дав драла.

Зникли за горизонтом німецькі літаки, і на околиці залягла моторошна тиша. Таким був початок війни двох тоталітарних систем в очах двадцятирічного галичанина.

До приходу німців лишались лічені дні. Для Дмитра вони пам'ятні хаосом, шарпаниною, непевністю. Совєти погнали спочатку односельців на просторі рівні місця за селом: косити пшеницю, закидати виямки, зчищати горби — видно, після погрому аеродрому готували рівну площину, аби було де сідати літакам. Але це був дводенний порив, далі навпаки: наказали рити рови, готувати окопи. Одного дня після виснажливого копання гурт хлопців зайшов у близький ліс перепочити. Зморені недосипанням, недоїданням, хлопці заснули. «Встать! Смирно! — побудив їх нелюдський голос. — Вьі фашисти! Вм ждете немцев!..» Але не розстріляли. Хоча в селі пішов поголос, і того вечора, як Дмитро повертався додому, мати зустріла його на околиці. Факти розстрілу за ухилення від роботи тоді не були рідкістю, і мати здивувалась, що син живий. «Тікай, сину, ховайся в лісі — коли що, сестра тобі перекаже!» Дмитро послухався. Забрався в умовлене місце, відіспався нарешті. На возі. Прокинувся: тихо ліс шумить, птахи співають, коні, посопуючи, пасуться на моріжку... «Невже це десь недалеко стріляють, гинуть люди?» І думав: як бути далі?

Сестра не забарилася з повідомленням: большевики покинули село, з дня на день тут мають бути німці.

Дмитро вернувся в Забережжя, кинув коней, подався пішки в Станіслав. У місті люди схвильовані — метушня, влада не визначилась, бо червоні відступили, а німці ще не прийшли. Але спроби навести порядок відчуваються. З уст в уста передаються слова: «Український народе, бери своє багатство під охорону!» Це відозва Організації Українських Націоналістів. Перед будинком польської поліції, в якому останніх півтора року знаходилося НКВД,. походжають хлопці з карабінами за плечима, молодих багато. Підійшов Дмитро ближче до вояків у цивільному. «Вмієш стріляти?» — «Вмію». — «Бери зброю і гайда ось із цими хлопцями охороняти міст!» На бортову машину — вперед! Надвечір прийшли якісь: «Здавайте зброю і йдіть звідси!» Бах-бах — постріляли. І до ранку — тиша. Другого дня охоронців нагодували, дали відпочити. І так продовжувалась служба — рідній українській землі, рідному народові. Аж на четвертий день у місті появились німці. Вони українських вояків не зачіпали, а ті їх також. Українці ходили строєм вулицями Станіслава, співали стройових пісень: «О Україно, о люба ненько, тобі вірненько присягнем!..» Хлопці молоді, голоси дзвінкі, крок ритмічний, любо було збоку дивитися: галичани-мешканці закидали їх квітами. Німці спочатку сприймали це за екзотику, фотографували ті походи вулицями. День 7 липня врізався в пам'ять Дмитрові небаченими похоронами: в місцевій тюрмі були знайдені трупи — попечені, з відірваними ногами, головами... Приходили люди з міста, з довколишніх сіл, упізнавали своїх рідних, оплакували. Це більшовики перед відступом на схід вчинили таку криваву оргію. До сотні замучених прийняла того дня прикарпатська земля.

Василь Бондар

(далі буде)


Надрукувати   E-mail