З приводу однієї публікації
Мені некомфортно писати цю статтю – ми з автором колеги, знайомі вже близько пів сотні років і взагалі полемізувати журналістам між собою якось не прийнято. Однак промовчати після прочитання статті Юрія Матівоса «Пашутін, Осмьорін, Оссовський…» я вважав би професійним гріхом. Справа в тому, що автор не тільки ставить поруч несумісні постаті, а й замахується на право художника представляти себе у нашому місті лише тому, що доля закинула його на російські терени, де він і творив своє мистецтво усе життя.
Стосовно міського голови Єлисаветграда часів Олександра Третього і факту встановлення йому пам’ятника у пострадянському Кіровограді у мене заперечень практично немає, за винятком хіба що твердження автора, ніби «сьогодні у Кропивницькому чи не головним вважається пам’ятник колишньому міському голові часів колоніальної Росії О.Пашутіну». Та ніякий він не головний, на значиму постать не тягне і на скульптурний шедевр теж, сприймається як декоративна фігура, у зміст якої ніхто не вникає. Хоча й дарма.
Ще тоді, коли він з’явився на площі перед міськрадою, я написав: «Автори проєкту з гордістю пояснювали зміст їхньої композиційної знахідки: Пашутін, мовляв, звільнивши крісло голови, ніби пропонує його наступникам, що має символізувати спадкоємність міської влади…То від кого приймає владу, вибачте за тавтологію, міська влада на вже майже двадцятому році української незалежності, хто її їй делегує? Невже ж таки царський сановник? Ніяк не розірвемо пуповину з «единой и неделимой»? («Квадрат Леонардо» і квадратура круга» – «Народне слово», «Десята муза Кіровоградщини»). 0З вересня нинішнього року я повернувся до «найвідомішого голови» на сайті «Кропивницький час-Time»: «Прочитайте, з яким захопленням про нього говориться в анотації до пам’ятника: «Пам'ятник видатному міському голові Єлисаветграда за задумом авторів проєкту символізує спадкоємність міської влади». Якої влади, чиєї? Імперської, пані й панове шанувальники старовини. За віддане служіння царській владі Пашутіна було нагороджено багатьма орденами, аж до святої Анни, він мав багато інших відзнак, серед яких коштовний перстень з вензелем Олександра Третього, пожалуваний імператором. Що ж до художніх якостей статуї, то невдовзі після її встановлення ми говорили про це зі скульптором Віктором Френчком і обоє погодилися, що великої цінності вона собою не являє. Але пам’ятник стоїть. І вулиця Пашутінська пролягає містом. Тільки чому тут дивуватися, коли й Верховна Рада ось уже протягом шести років ніяк не розпрощається з радянською назвою нашої області». Отож у питанні «увічнення» Пашутіна ми з Юрієм Миколайовичем однодумці. Що ж стосується Осмьоркіна і Оссовського, то тут я з ним категорично не згоден.
Автор публікації в «Time» стверджує, що художньо-меморіальний музей Осмьоркіна відкрився у 1994 році у капітально відреставрованому будинку архітектора Якова Паученка, і розповідає, як це було. «Один дуже активний чиновник промосковського напрямку привіз з Москви вдову Осмьоркіна Надію, вона надала чимало експонатів. Нікого чомусь не цікавило – що у творчості вшанованого митця є УКРАЇНСЬКОГО? Чи існує картина, на якій зображено хоча б натяк на край, де народився і провів дитинство художник?» Юрій Матівос вочевидь не знає історії створення музею. Вона розпочалася ще наприкінці сорокових з пропозиції художника передати ряд своїх картини Кіровоградському обласному краєзнавчому музею для постійного експонування. Тодішній директор музею охоче вхопився за цю справу. Але невдовзі Олександра Олександровича звинуватили у формалізмі та пропаганді західних буржуазних віянь, і директор швидко охолонув. Про домовленості забули і згадали вже тоді, коли художника не стало. І то не відразу, а десь наприкінці п’ятдесятих. Справа рухалася повільно, але краєзнавчий музей підтримував зв’язви із вдовою художника. Наприкінці шістдесятих Надія Георгіївна передала місту п’ять чи шість натюрмортів, я мав честь представляти їх на обласному телебаченні. Картини і особисті речі надходили від неї й пізніше. На якого промосковського чиновника натякає Матівос, не здогадуюсь, та це мені й не цікаво – їх тут завжди було, хоч греблю гати. А створення музею – це заслуга ентузіастів із середовища музейних працівників, художників і управлінців.
«Що у творчості вшанованого митця є українського» і «чи існує картина, на якій зображено хоча б натяк на край, де народився і провів дитинство художник»? Є – портрет батька, портрет няні Євдокiї Ульянівни, портрет сусідського хлопчика, декілька натюрмортів та один із програмних творів — пейзаж-картина «Україна», яку художник писав на основі краєвидів навколо тоді ще села Лелеківки (зараз у складі Кропивницького). Він час від часу приїздив на малу батьківщину і працював тут. Так що перелічені мною роботи – це далеко не весь його кіровоградський доробок.
А далі йде питання про самоідентифікацію художника, до якого Юрій Миколайович приліпив (саме приліпив) цитату з інтерв’ю газеті «День» нещодавно померлого провідного науковця художньо-меморіального музею Осмьоркіна, заслуженого художника України Андрія Надєждіна: «Я звертався до свого доброго знайомого, працівника музею, заслуженого художника України Андрія Надєждіна. Андрюша виявився тонким дипломатом. Він фактично дав оцінку Осмьоркіну, пізніше надруковану однією з київських газет: «Взагалі питання національної самоідентифікації Олександра Осмьоркіна залишається відкритим – достеменно відомо, що він вважав себе частиною російської культури, обожнював поезію Пушкіна. Проте й рідна українська культура йому була не чужою – змалку майбутній митець цікавився українським театром, протягом життя стежив за українською культурою, про що промовисто свідчить такий цікавий факт – подарований батьком художника на початку 1930-х рр. «Кобзар» Тараса Шевченка був з ним у Росії, він увесь рясний від поміток митця». Останні слова Андрія звучать явно іронічно. Осмьоркін був і залишається російським художником, який нічого не залишив по собі у нашому місті…». А ніхто й не заперечує того, що Олександр Олександрович був художником російським, тільки не треба для цього робити Андрія Михайловича (не тільки художника, а й дипломованого мистецтвознавця) «дипломатом» і придумувати якусь «іронію». Надєждін-молодший, як і його батько – Михайло Володимирович, народний художник України, побожно ставилися як до творчості Осмьоркіна, так і його особистості і безпосередньо брали участь у створенні музею.
«Ще одним представником проросійської трійки у нашому місті є художник Петро Оссовський, – пише Юрій Матівос. – Вперше його представив нашому провінційному ''вищому світу'' колишній комсомольський активіст Кіровограда, опісля вірний помічник самого Путіна В. Петраков. Він докладав багато зусиль аби русифікувати місто, міцними мотузками прив'язати його до російської культури. Петраков уперше привіз до нас з Москви невисокого вайлуватого чоловіка, представив трохи не представником світового мистецтва… Так ось, за пропозицією і наполяганням Петракова колекцію картин Оссовського доставили до нас... Коли я брав у нього інтерв’ю, художник прорік патріотичні слова: «Для меня Украина – это не просто моя родина, это моя земля». Другого дня його повезли у Малу Виску, де збереглася хата, у якій він народився і провів дитячі роки. Керівники району мали намір її реставрувати за рахунок міськради, створити у ньому музей знаменитого земляка. Але він, оглянувши ''родіну'', гордо відповів: ''Фе…Музей у халупе села''.
Я не пам’ятаю інтерв’ю Оссовського Юрію Миколайовичу, напевне пропустив. Але «другого дня» у Малу Виску з Петром Павловичем і його дружиною Вірою Степанівною їздив саме я. Наскільки керівники району горіли бажанням «реставрувати будинок і створити в ньому музей», розписуватися за них не буду. Скажу лише, що зустріли художника на малій батьківщині по-людськи, художник про будинок, де ймовірно жив у ранньому дитинстві, ніякої гидоти не говорив, після його огляду і консультацій з обласним керівництвом було визнано за доцільне створити галерею в обласному центрі, при художньому музеї. Рішення вважаю правильним.
«18 травня 2007 року,– продовжує автор, – відбулося відкриття нового відділу (!) обласного Музею мистецтв, чужому художнику повністю відданий перший поверх приміщення. Його назвали «Картинна галерея Петра Оссовского «Світ і Вітчизна». Щоправда, вітчизни там не побачиш, бо нею для художника-емігранта була не Україна, яку він залишив ще у дитинстві, а облюбована ним Московія. Там він прожив майже все життя, розхвалював її у мистецтві аж до неба, забажав бути похованим у Пскові, де довгі роки жив…». «Чи вартий такої шани чужий для нашого міста митець, тим більше – не його уродженець? – патетично запитує Юрій Миколайович. – Твори, надані музею, мають сумнівну оригінальність, оче6видно, це копії. Та й серед них не знайдете жодної картини, на якій був би зображений куточок нашої землі, такий нібито дорогий для них рідний край. То чи й вони його варті?! Думаю, галерею Оссовського слід перетворити на виставковий зал знаменитих місцевих художників, які справді показують у полотнах наше чудове Приінгулля».
Почну з того, що не Петраков привіз Оссовського до нашого міста, А Оссовский – Петракова. Віктор Васильович був не «вірним помічником Путіна», а виконував обов’язки керівника Росохоронкультури, тож логічно саме до нього звернувся Петро Павлович з проханням організувати перевезення картин до Кіровограда. Оссовського Матівос презставляє кількома вступними рядками з Вікіпедії, завершуючи словами: «Все…Ні літерою більше!». Що ж так скупо? Треба було погортати далі. І тоді автору стало б відомо, що Петро Павлович не тільки народний художник Росії, а й академік Російської академії мистецтв, лауреат Державної премії колишнього СРСР 1985 року, персональні виставки якого пройшли в багатьох країнах світу, твори знаходяться в двох десятках зарубіжних музеїв, у тому числі в Дрезденській галереї. Що він був одним із активних живописців, котрі сповідувати «суворий стиль», цей стиль свого часу став потужним ударом по бетонній стіні соцреалізму. Що з Україною його єднає не тільки місце народження, а й родинні зв’язки з подружжям акторів, сподвижників Марка Кропивницького –Дмитром Гайдамакою (дід) і Юлією Шестаковою, про яких видав у Москві книгу «Щоденники терського козака». Що він відмовився підписати листа діячів культури Російської Федерації на підтримку путінської агресії 2014 року. А щодо галереї, то в ній представлена не «облюбована ним Московія», а колекція із серії робіт, написаних під враженням перебування в Чехії, Словаччині, Польщі, Мексиці та ін., циклу «Слов’янські портрети», краєвиди Байкалу, кілька портретів простих псковичан. Є й роботи на українську тематику – «Поля Малої Виски» і спеціально для галереї написаний триптих «Степова Еллада». Автор сумнівається, чи це оригінальні роботи, бо «очевидно, це копії». Маю його заспокоїти – оригінальні, написані рукою Оссовського, і якщо якісь із них написані вдруге, то це називається авторським повтором або варіантом. Нарешті – галерея зайняла не «перший поверх приміщення» колишнього пасажу, а всього дві чи три кімнати – решту проворні люди, поки йшли переговори про влаштування галереї, встигли приватизувати весь поверх, і за ці кілька кімнат ще довелося серйозно з ними повоювати.
Висновок автора статті «Пашутін, Осмьоркін, Оссовський…» – виселити Осмьоркіна з музею його імені і Оссовського із створеної, до речі його коштом, галереї. Так їм і треба, запроданцям! А якщо серйозно, то відмовлятися від творчої спадщини земляків, де б вони не проживали, це дурість і дикість. Все одно, що кидатися на рояль із сокирою через те, що в сусідній Кам’янці на ньому «не наш» композитор писав балет «Лебедине озеро».
Броніслав Куманський, мистецтвознавець