Усе якісь високі слова лізуть у голову, коли думаю, як написати про цього чоловіка – старшого товариша, просвітянина за покликанням. Днями виповнюється 85 років учителю, поету, перекладачу Миколі Андрійовичу Суржку. Уже чотири роки його немає з нами.
…Найперше моє ще школярське враження від цього високого, чорнявого чоловіка – інтелігентність, м’якість голосу й поводження, відкритість і водночас неабияка начитаність, широта ерудиції. Очевидно, він закроювався на високий політ. Можливо, його місце мало б бути десь у столичних видавництвах, серед літературної еліти, діячів-державників. Але юність і світоглядне становлення його припали на початок 60-их років, коли українство вдихнуло ковток свободи, пустило паростки неординарних особистостей, талантів і їх тут же почала знищувати комуно-імперська система. Миколі Суржку крила підрізала та ж відома інституція – КГБ.
Студенту філологічного факультету Київського університету імені Шевченка потрапила до рук «Історія України-Руси» Михайла Грушевського. Ця книга для тодішньої влади була як бомба сповільненої дії, бо розвертала мізки думаючої людини зовсім у інший, проукраїнський, бік. Звісно, знайшовся сексот. Ні, студента Миколу не арештовували, просто до його матері у Новомипргороді приїхала чорна «Волга» і люди в цивільному популярно пояснили, який вибір є у її сина. А він був простий – або ставати на прю із владою, сіяти українську ідею і йти у табори, прирікати себе на злигодні і вірну смерть, або відмовитись від будь-яких проявів національної свідомості і жити тихо, як усі. Він не міг відмовити матері, яка благала, аби він жив нормальним, як вона розуміла, життям.
Не одне десятиліття учителював. Найбільше запам’ятався мені вчителем української мови і літератури у сільській Йосипівській школі. Це і його стараннями теж вона сьогодні – одна із лідерів на районному освітянському полі.
Але та українська правда, заронена в юності у серце, ніколи не пригасала у ньому. Крім учительської праці займався перекладами, писав вірші. Миколу Суржка, мабуть, не можна поставити у перший поетичний ряд, але він однозначно – серед тих, хто серцем відчував і любив українське слово, цінував і підносив його.
Коли ж почалась перебудова, коли вибухнули нові українські організації, він, хоч і з острахом, з обережністю (досвід 60-их був живий у пам’яті), став фактично одним з провідників ідеї незалежності України на Новомиргородщині. На нього завжди можна було покластися (на відміну від деяких діячів, які сьогодні б’ють себе у груди і претендують на визнання й нагороди), він ставився до громадських справ завжди відповідально і сердечно. А це на початку 90-их потребувало і відданості, і відваги. Микола Андрійович часом був здатен навіть на епатажні вчинки: покласти до пам’ятника Леніну вінок із колючого дроту – це була подія, про яку свого часу довго говорили у місті й районі.
Та багато сил і часу він віддав іншому пам’ятнику – Тарасу Шевченку. Малим хлопчиком майбутній поет їхав з батьком на возі через Новомиргород у тодішній Єлисаветград, про що залишив яскравий спогад у повісті «Наймичка». Звісно, у Новомиргороді обов’язково мав постати пам’ятник Кобзареві. Планувалося, що якраз у образі малого хлопця. Врешті, зупинилися на іншому проєкті. Але для того, щоб у містечку з’явився пам’ятник Тарасу Шевченку доклав багато зусиль якраз Микола Суржок із друзями-однодумцями. На завершальному етапі до них приєдналася і міська рада Новомиргорода, але частину коштів було зібрано ентузіастами, завдяки ініціативі просвітян.
Микола Суржок за життя видав кілька поетичних книжок, зокрема й переклади поем Шевченка з російської на українську.
Микола Суржок був одним з тих, хто виніс із тоталітарно-імперстьких часів українське небо, тримав його на тій висоті, аби молоді покоління побачили і відчули необхідність того неба для себе. Хочеться вірити, що на молодих плечах воно підніметься ще вище.
Світлана Орел