Хто б не приїздив у перлину на березі Чорного моря красуню Одесу, неодмінно відвідує чарівний Приморський бульвар з єдиним у своєму роді архітектурним ансамблем, до складу якого входять знамениті Потьомкінські сходи, два циркульні будинки і пам’ятник Дюку Рішельє – своєрідної візитної картки міста. Небагатьом мешканцям Кропивницького, не кажучи вже про Одесу, відомі моменти життя знаменитого француза, пов’язані з містом на сивому Інгулі.
Повне ім’я цієї людини Арман Еммануель Софі Септимані дю Плессі Рішельє. Він прямий нащадок знаменитого герцога французького кардинала Рішельє, відомого в Україні здебільшого за романом Олександра Дюма «Три мушкетери». Як церковний і державний діяч, він багато в чому визначав внутрішню і зовнішню політику Франції XVІІ століття. Коли у 1790 році вибухнула Велика Французька революція, правнук грізного кардинала Арман Рішельє, не сприйнявши її, виїхав до Росії і вступив на службу в армію. Катерина ІІ, налякана недавніми повстаннями козаків і селян під проводом О. Пугачова, мов вогню, боялася революцій. Тому французу, який залишив батьківщину саме з несприйняття події, вона присвоїла офіцерське звання і направила у полк М. Кутузова, що базувався у Єлисаветграді (тепер Кропивницький). Дюк був хоробрим офіцером, відзначився при штурмі Ізмаїла у загоні полковника Івана Гудовича – українця з козацької родини. За бої під Ізмаїлом Рішельє був удостоєний ордена святого Георгія та золотої шпаги, йому присвоїли звання генерал-лейтенанта.
Важливою сторінкою біографії французького герцога є участь Рішельє у заселенні степів Причорномор’я. Разом зі своїм земляком генералом де Рибасом він збудував місто Одесу поблизу колишньої турецької фортеці Хаджибей. Основною робочою силою на будівництві були українські козаки. Уважний і пунктуальний француз не міг не помітити старанності, майстерності будівельників. Він пройнявся любов’ю і повагою до них, часто спілкувався з козаками, радився у багатьох питаннях. Цікаво, що із заснуванням Одеси багато єлисаветградських купців переселились туди і одними з перших одержали від Рішельє місця під забудову своїх приватних будинків і лавок. Найвідомішими з них були Андрій Желєзцов і Семен Кленов. Желєзцов був обраний першим міським головою Одеси і навіки вписав своє ім’я в історію південної Пальміри.
У 1803 році Армана Еммануеля Рішельє (на російський лад його перехрестили на Еммануїла Йосиповича) обрали міським головою Одеси. Через два роки він став генерал-губернатором Новоросійської губернії, до якого входив і Єлисаветград. Влітку 1813 року наше місто спіткала страшна біда – сюди занесли з Криму і Одеси чуму. На боротьбу з епідемією були залучені всі сили місцевої влади. Генерал-губернатор взяв ситуацію під особистий контроль. Він прибув у Єлисаветград, щоб на місці розробити заходи щодо боротьби з чумою. Майже місяць перебував Рішельє у місті, організовував рятівні роботи, налагоджував діяльність лікувальних, санітарно-епідемічних закладів. Для ліквідації епідемії був створений спеціальний комітет з відповідними службами, місто поділили на дільниці, які очолювали призначені особисто Рішельє наглядачі. У їхні обов’язки входило щодня інформувати губернатора про стан здоров’я мешканців міста. Виявлених хворих негайно відправляли до військового шпиталю.
Окрім рішучих заходів, вжитих губернатором, він особистим прикладом надихав городян на боротьбу зі страшною хворобою. Налякані розміром епідемії, не знаючи засобів її ліквідації, люди боялися навіть ховати померлих. Аби підбадьорити народ, розвіяти його магічний жах перед можливими трагічними наслідками, Дюк Рішельє сам взяв лопату і разом з підлеглими поховав одного з померлих. Кладовище для поховань жертв чуми було відведено поблизу Міського саду у кінці вулиці Садової, при в’їзді у нього з лівого боку на межі землі, що належала полковнику Красноглазову. Довгі роки там виднілася гора, названа у народі Чумкою, розкопувати яку заборонялося під страхом покарання. Зрештою у радянські часи її розрівняли і засадили деревами.
Хто знає, яка доля чекала на 12– тисячне місто, якби не рішучі і мужні дії француза. Адже налякані страшною хворобою, яку вважали покаранням господнім, єлисаветградці масово залишали місто, шукаючи порятунку від очевидної загибелі. Могло трапитися, а все до цього йшлося, що Єлисаветград перетворився б у пустку і чи відродився б знову? Адже до цього чума лютувала у поселеннях над Інгулом у 1770, 1783, 1784 роках. Із архівних даних, що збереглися, відомо: тільки у 1770 році морова хвороба забрала життя 1319 осіб. Наступної епідемії вимерло трохи не все населення Млинків (тепер Велика Балка) та слободи Ковалівки. Мешканці інших слобід, розташованих на обох берегах Інгулу, охоплені жахом, втікали за Дніпро, розповсюджуючи заразу, або жили таборами у степу за суворих кліматичних умов. Повертатися назад люди категорично відмовлялися.
Впоравшись з чумою, перед від’їздом з Єлисаветграда, Дюк Рішельє залишив місцевій владі наказ-попередження щодо недопущення подібних епідемій у майбутньому. Він відзначав: «Необхідно забезпечувати добробут народу тутешнього краю… Я настійно вимагаю не послабляти заходи для запобігання від подібних нещасть. Жоден хворий не має залишатися поза увагою місцевої влади, кожен померлий має бути похований за всіма належними суспільству звичаями. Комітет зобов’язаний доповідати мені про стан справ поштою постійно». Прощаючись, генерал-губернатор прийняв від керівників міста подарунок – дуже майстерно виконаний власний мальований портрет. Автора шедевра встановити не вдалося. Герцог Дюк Рішельє до кінця життя зберігав дорогий його серцю дарунок. Відбиток портрета використав у книжці з історії м. Єлисаветграда його голова О. Пашутін.
У 1814 році, коли диктатура Наполеона скінчилася, Рішельє залишив Росію і відбув у милу його серцю Францію, де став прем’єр-міністром в уряді Людовіка XVІІІ. Але частину свого серця генерал-губернатор залишив у обжитих завдяки його зусиллям краях на землях України. Прибувши на батьківщину, він надіслав з Парижа листа на ім’я виконуючого обов’язки Одеського міського голови генерал-губернатора Кобле. У ньому він писав: «Управляючи Новоросійською губернією, я звик не відділяти мого щастя від мешканців цього краю. Береги Чорного моря стали для мене новою, дорогою серцю вітчизною, а ставлення і вдячність жителів до мене і моїх зусиль для їхньої користі назавжди прикували мене до цього краю».
Дюк Рішельє помер несподівано від інсульту 16 травня 1822 року у віці 56 років. Одержавши сумну звістку з Парижа, генерал-губернатор Новоросії та Бесарабії граф Луї де Ланжерон звернувся із закликом до населення губернії зібрати кошти на спорудження пам’ятника Рішельє. Яка сума була зібрана – невідомо. Але четверту частину надходжень від мешканців Одеси, Миколаєва, Херсона внесли жителі Єлисаветграда. Виготовити пам’ятник замовили відомому скульптору Івану Мартосу, а встановити – автору знаменитих Потьомкінських сходів Францу Боффо. Скульптуру у бронзі відлито у ливарні Петербурга. Квадратний п’єдестал з карнизом зроблено з рожевого полірованого граніту, подарованого херсонським поміщиком Скаронінським. Встановлення монумента відбулося 22 квітня 1828 року. Такі реалії: в українському місті встановлено пам’ятник прем’єр-міністру великої європейської держави. У церемонії відкриття взяла участь делегація Єлисаветграда на чолі з міським головою Яковом Пашутіним. До речі, за деякими джерелами, у місті свого часу неподалік фортеці було закладено Рішельєвський бульвар. Однак адміністрації російського імператора Павла І з політичних міркувань ця назва не сподобалася і за його наказом бульвар перейменували на Суворовський. Пізніше на Миколаївці теж проклали нову вулицю, яку знову назвали Суворовською. І дотепер місто, врятоване французом Рішельє від смертельної загрози, не зберігає пам’ять свого рятівника. Виправдання такій байдужості важко знайти. Особливо, якщо врахувати, що Одеса зберігає ім’я свого рятівника і благодійника майже у півтора десятках різних міських назв.
Пам’ятник Дюку і сьогодні є окрасою, візитною карткою Одеси. Він вдало вписався у чудовий архітектурний ансамбль Приморського бульвару. Практично усі масові заходи, які проводяться в Одесі-мамі, зосереджуються навколо Дюка, як ласкаво називають колишнього міського голову вдячні одесити. Багато історичних подій, пов’язаних з Одесою, пережив її знаменитий бронзовий градоначальник. Війни – Кримська (Східна) 1853-1856 років, 1-ша і 2-га світові, українсько-більшовицька 1918-1922 років, три криваві соціалістичні революції, голодомори, страшну епідемію холери 1972 року з людськими жертвами. Пам’ятник теж потерпів від війн: на його п’єдесталі дуже помітна бронзова латка, яка прикриває утворену вибухом снаряду чималу рану
. Але Одеса була і залишається перлиною на березі Чорного моря і добрим сусідом м. Кропивницького. Наші громадяни люблять відпочивати на золотавому піску чарівних одеських пляжів та шикарних санаторіїв, відвідувати неповторний Національний академічний театр опери та балету, єдиний у своєму роді Академічний театр музичної комедії ім. М. Водяного, ну, й звичайно, неперевершені одеські ресторани, екзотичні кав’ярні у мальовничих закутках Чорноморського узбережжя… І є ще фантастичний «7-й кілометр», тобто – речовий ринок, на якому, за переконаннями мешканців Одеси, можна купити все: від швейної голки до деталі космічного корабля.
А починав творити ці земні дива добрий і щедрий французький генерал Дюк Рішельє. Той, який врятував від загибелі місто на сивому Інгулі, що зветься сьогодні Кропивницьким.
Юрій Матівос
Світлини: Дюк Рішельє, виряджений в українську вишиванку у День сміху, який щорічно проводиться в Одесі; портрет, подарований Дюку Рішельє міською Думою Єлисаветграда; чума у місті над Інгулом; вулиця Єлисаветграда, у кінці якої ховали померлих від чуми; Рішельєвська вулиця в Одесі, на початку якої розташований Національний театр опери та балету; східці Рішельє (з радянських часів Потьомкінські), що з’єднують Приморський бульвар з Морвокзалом – обидва фото зроблені у кінці ХІХ на поч. ХХ століть, зберігаються у бібліотеці Конгресу США); біля пам’ятника Рішельє (поч. ХХ ст.); медаль на честь прем’єр-міністра Рішельє, запроваджена у Франції