СТРАШНЕ! Я без маски! Зовсім! Вийшовши надвір, навіть не глянув на неї гарячими карими очима. Але в моєму випадку надвір – це на город, на подвір'я і вйо у хату. Ніякої вулиці чи крамниць. Тому в подвір'ї маску не ношу. А як поткнеться яка зайда, то хай вибачає сердега – собачисько на сторожі.
Роблю пари. Завше з'являюся на відеолекціях. Господи милосердний, як їх багацько! Справжнісіньке зачароване коло. Тільки одне виконаєш, так, дери його батько, знову нові завдання! Іноді немилосердно тяжко. У спудеїв навіть свої афоризми від того з'являються. Але то не для кожного вуха.
Чуба не відчикрижив, зате поголив бороду. Глянув у свічадо – їй-Богу дитя! Наче себе в шість літ побачив. Можна йти до першого класу й ніхто не помітить. Тільки й того, що вигнався на два метри.
Уже такий чубар, що вже в люстерко заглядаю зрідка. Лякаюся того чудного дядька, який звідтіль визирає.
Читаю "Декамерон" Джованні Бокаччо. Після цього спробуйте довести, що історія не повторюється:
1) події відбуваються в Італії під час великої пошесті чуми;
2) чума прийшла зі Сходу;
3) люди ховаються по хатах, бо за вікном страшенна пошесть.
А ще, хоч ця збірка новел була видана за царя Гороха, а точніше року 1351 від Різдва Христового, люди залишилися однаковими-однаковісінькими! Тільки й того, що тоді Фейсбуку не було, то вони один одному байки переповідали.
Ниньки розкажу веселий трапунок, який нещодавно зі мною стався. Я, як кожен притомний поет, виповз у двір шукати натхнення. Весніють квітки, кубляться поодинокі легкі хмарини, огрійливе сонечко пестить щасливу днину та солодкий легіт час від часу збуджує шумовинням весняний світ... При такій годині бери та пиши. Кожен письмак чекає такої злагоди, аби написати щось путнє, а через років десять, як дасть Бог, то й отримати за те премію Нобеля. І пішов я до вишні шукати натхнення. Вона, вродливиця, весніє сповна, а навкіл неї гудуть жовтаві бджілки. Я звик до того, що мене часто дзьобають ці трудівниці (солодкий, певно), але думаю, обережненько підійду, роздивлюся гарно, понюхаю вишневий цвіт та й край. Може й "надИхаюся" натхненням. Стою, як зачарована Десна, вдихаю ті неймовірні пахощі, млію від тієї ніжности, якою сповнена вишня. Раптом почав нюхати квіточку... А воно як задзижчить немилосердно! Я хутенько дав дьору та й бувайте здорові. Тому, як будете шукати натхнення, дивіться, аби від переляку не розлилося, бо бджілки такі непередбачувані панянки... Не знаєш, що вони втнуть.
Знову про пари. Ревно вчу. Пишу, помагайбі, чимало. Як у істинного спудея, подеколи від науки тріскає голова. Відтак твориться щось неабияке: як чую що от-от макітра репне, як достиглий кавун, то вмикаю вправного дядька Моцарта й думаю, що головешка від того погамується (кажуть, допомагає). Проте вона й далі лускає, але сумлінно пишу і слухаю "Весілля Фігаро". Збіса романтично. Такий я ніжний, такий тривожний...
"Розійшлись хмарки, гляне сонечко, заб'ється в грудях моє серденько.
Ой прийшла весна, ой прийшла красна, принесла мені щастя й радощі".
Так стрічали весни наші славні предки. Співали дзвінко. Розкотисто. Горнулися до природи, як до матері. Виводили веснянку з солов'ями, які сміялися і плакали від тієї солодкости. І ми тішмося, люди!
Живімо!
Слухаймо голоси незабутих предків! Горнімося до природи, як робили це вони! Не треба нищити, палити розкоші нені-природи, прирікати її на наглу загибель. У цій красі і ми з вами воскреснемо й поборемо цю люту пошесть. Неодмінно будемо всі щасні, повносилі та натхненні до життя!
Бажаю вам здоров'я, радости та 36,6! Будьте здорові!
P.S. Не даремно ж я на світлині дивлюся в щасливе покарантинне майбутнє.
Максим Бричка