Посеред лютого відзначає свій ювілей наш земляк, відомий карикатурист, переможець і лауреат безлічі професійних конкурсів карикатури Олег Гуцол. Ми попросили його поділитися своїми думками про життя і творчість.
«Чомусь здавна так повелося, що час від часу людина на хвильку зупиняється на своєму життєвому шляху, ревізує зроблене чи не зроблене з того, про що мріялось, підводить певні підсумки і чимчикує далі.Зазвичай кожен з нас сам обирає свій життєвий курс, той напрямок, куди спрямовує і свої сили, і свої здібності. І дуже щастить людині, коли в житті трапляються щирі та розумні люди, які мов віхові стовпи ненав’язливо отой життєвий шлях коригують: чи доброю порадою, чи своїм особистим прикладом, чи просто моральною підтримкою. Озираючись назад, вкотре переконуюсь, як мені пощастило в житті з такими людьми!
Пощастило з мамою Катериною Савівною і татом Володимиром Марковичем, які помітили наш з молодшим братиком Толиком хист до малювання і стали всіляко заохочувати нас до творчості – у нашій простій селянській хаті завжди було вдосталь доброго паперу та альбомів, олівців, акварельних фарб! Тож моя персональна виставка відбулась вже в п’ятирічному віці в дитячому садку! Скільки з того часу їх було, тих виставок, вже й не злічити.Та ота перша – найцінніша для мене.
Пощастило мені і з першим наставником на журналістській ниві – редактором маловисківської районки Григорієм Красним, який повірив у мене і забрав без спеціальної освіти переводом з будівельної бригади у Смоліному в штат газети «Маловисківські вісті» на посаду кореспондента.
Пощастило мені і з талановитими журналістами Броніславом Куманським та Валерієм Мятовичем, які допомогли мені побачити нові творчі горизонти, запросили до співпраці з обласними виданнями – «Кіровоградська правда» та «Народне слово». Роки плідної співпраці з ними дали мені і досвід, і впевненість у своїх силах.
Пощастило мені неймовірно і з моїми перчанськими колегами – моїм найважливішим учителем, головним художником журналу «Перець» В.Ф. Зелінським, з класиками української карикатури А.П. Василенком, В.Г. Ширяєвим, О.К. Коханом, В.А. Казаневським та багатьма іншими. Спілкування з ними дали такий неймовірний поштовх до жанру карикатури, дали такі уроки художньої майстерності, що жодна академія мистецтв не дасть.
Пощастило з викладачами та професорами факультету журналістики Київського національного університету ім Т.Г.Шевченка, де я навчався в 1988-1994 роках! Які імена, які світила української науки! В.Ф. Святовець, О.М. Пазяк, А.Г.Погрібний, М.М. Веркалець, В.А. Довгич, С.П. Колесник, Ю.Ф. Ярмиш та інші педагоги щедро сіяли в наші студентські голови знання та досвід, прищеплювали любов до України, до нашої історії, до нашої культури.
Сьогодні в свої 60 я дякую долі за те, що у моєму житті ці люди, ці дороговкази були! А що з того вийшло, який творчий результат – судити не мені, а глядачам та читачам. Бо карикатура – то дуже специфічний жанр мистецтва, така собі вибухонебезпечна та гримуча суміш, яка існує на межі образотворчого мистецтва, журналістики, філософії, літератури, історії, культури та ще Бог зна чого! Карикатурист у своїх малюнках зображує не скільки саме життя, стільки своє ставлення до нього. І найголовніше завдання карикатури (а мою думку) – зовсім не розсмішити та повеселити читача, в неї завдання інше – вивести читача з анабіозу, із сонної рівноваги, із зони комфорту, через іронію чи посмішку делікатно примусити думати, аналізувати, робити правильні висновки: камо грядєши?
