«Хоч, може, до світлого берега щастя не кожен із нас допливе…»

Як у житті зустрічаються незвичайні люди, так і на цвинтарі трапляються незвичні могили. Серед одноманітного безмежжя сірих пам’ятничків та масивніших чорних гранітних плит Лелеківського цвинтаря, йдучи нвпростець, можна натрапити на дерев’яний обеліск.

Фарба на ньому полущилась, з крулгеньких керамічних портретів, дивляться двоє – чоловік і жінка. Під чоловічим зображенням підпис: «Зир’янов Володя Іванович» і дати народження та смерті, під жіночим – жодних підписів. Невеличкий простір навколо обеліска викладений впереміш якимись камінцями, плиткою. Таке враження, що робили це невмілі, незвичні до такої роботи руки.

З обох боків обеліска міцно прибиті дерев’яні рамочки, в які вставлені тексти віршів. Власне, найдивніше тут саме це, бо ж усім відомо, які рядки найчастіше пишуться у таких випадках. Зрозумілі печаль і розпука близьких, відчуття самотності, незахищеності у цьому світі. Усе це є і в цих рядках, але є ще тут і справжня поезія, яка нечасто зустрічається не лише у надмогильних написах (вони, як правило, до болю стандартні), а навіть і у стосах і стосах графоманських опусів, що претендують на перемоги у всіляких конкурсах, на публікації, на славу, на визнання. Більше того, навіть у збірниках поезій, що їх випускають у світ місцеві видавництва, вона, на жаль, не завжди буває повноправною господинею. А тут, на цвинтарі, і поготів… Але ось вона тут, читаєш, і не престаєш дивуватися:

          «Ні з тобою тепер, ні без тебе надалі,
           Ну, а я в суєті, від безодні за крок,
          За літами змарніли печалі,
          Але кожен  трибун і пророк.
По-під вікнами літ – жебраки і канюки,
На всеможній горі – день у день шабаші,
На душі так давно каменюка,
Що з-під неї повзуть спориші.
       З ким і як боронить за віки безборонну?
       Ніби влада своя, і круг влади свої ж,
       Та що ближче підходиш до трону,
       То все далі від правди стоїш…»

А з іншого боку така ж сама  дерев’яна рамочка, і:

«Вижити! – довбнею падає гасло. Звідки взялося воно?
Як ватра від вітру все краще погасло. Лягло на самісіньке дно.
Одвіку громада всі справи вершила, і совість людська, і закон.
Тепер править бал свій нечистая сила, життя, мов жахливий сон.
Вижити! Вижити! І виживають – кожен у власній норі.
Люди -- живуть, люди світ  прикрашають, а виживають – щурі.

Не жди, що зворушить ощирену землю солов’їна чаруюча трель.
Зате вони першими всі покидають потопаючий корабель.
Інстинкт виживання все зрадить, покине без жалю і каяття.
Все краще – здобуток людини, і самий прекрасний – життя.
Від серця бажаю – хай кожному вдасться відчути, що він живе,
Хоч, може, до світлого берега щастя не кожен із нас допливе».

    Під кожним віршем підпис: вдова Тамара. 

Хто ж вони, Зир’янови?

Вдивляючись в обличчя жінки на фото, відчула щось знайоме, але забуте. І прізвище ніби десь зустрічала: Зир’янова, Зир’янова Тамара. Вже коли повернулася додому, майнув смутний здогад, але відраз у ж і сумнів: невже це вона, звідки в тієї каліки такі вірші? І навіть, якщо вона їх не створила сама, а просто десь переписала, хіба могло бути в глухої, німої і убогої жінки таке відчуття поезії, така глибока духовна близькість з рідною людиною?

Пожовкла запилюжена газетна підшивка десятирічної давності сумніву не залишила: це таки вона. «Вперше я побачила Тамару Зир’янову на урочистих зборах, присвячених дню журналіста. У президії тоді сидів і голова обласної державної адміністрації Микола Сухомлин. Можливо, жінка сподівалася на його увагу, може, хотіла заручитися підтримкою журналістської братії, але вона просто посеред зборів зайшла до залу із велечезним плакатом на грудях і почала щось голосно доводити. Біда Тамари Яківни у тому, що вона має проблеми з мовою: говорить швидко, сумбурно, на запитання не відповідає – не чує…

Нещастя трапилося з нею ще тоді, коли була дівчинкою. Тяжко захворіла на церебро-спинальний мінінгіт, життя лікарі врятували, а от здоров’я повернути не змогли. Дитинство Тамара провела на лікарняному ліжку. Поступово до неї повертався слух, тому вчилася у звичайній школі. Ось що пише Тамара Яківна про своє дитинство (спілкуватися через написане їй набагато легше): «Народилася я в сім’ї прокурора, мій тато був дуже співчутливим чоловіком – не переносив несправедливості. Жили ми дуже скромно. Мене, коли я перехворіла і залишилася глухою, привчали до самостійності, до роботи, до простоти, до людяності. Не можу терпіти брехні, знущань над людьми і тваринами, помираю разом з ними…»

Довгий час Тамара працювала в УТОГ, де й зустріла свого Володю. Він теж інвалід з букетом хвороб та нещасть. Їм вдалося отримати однокімнатну квартиру, вибити авто, що безкоштовно надається інвалідам, побудувати гараж. Усе це коштувало неймовірних зусиль, бо самим їм воно було не під силу – доводилось ходити по кабінетах, переконувати, добиватися лопомоги.

Але тоді, коли вже, здавалося, можна пожити спокійно, у Володимира загострилася хвороба, і Тамара Яківна знову ринулася в бій. Саме у той час я з нею і познайомилася. Її вимоги і претензії у кризовому 1996-му, коли в країні панувало безліч економічних проблем, здавалися майже неймовірними: вона вимагала для свого Володі фактично виключних умов – шофера, масажиста, повноцінного калорійного харчування (для цього треба було переглянути їхні пенсії, які, на думку Тамари, були нараховані неправильно). Не варто пояснювати, як дивилися на ту жінку, яка часом і пояснити до пуття не могла того, що вона хоче, оточуючі. Нам усім важко було зрозуміти, що їй наплювати на всі економісчні кризи, проблеми, її смисл життя тоді, очевидно, заключався у порятунку Володі (так вона його скрізь називала). Через деякий час Тамара Яківна зникла з поля публічного зору, можливо, чогось добившись, чи, навпаки, переконавшись, що нічого не доб’ється і даремно витрачати сили. І про неї усі забули. Володимир ще пожив кілька років: помер у червні 2001.

І раптом ці вірші. Хто ж знав, що вони живуть у її душі, хто ж знав, хто ж знав…

Світлана Орел


Надрукувати   E-mail