До води ми завжди ставились по-особливому, святочно. За селом була водойма, яку називали Гребля.
У морозні зими, коли по балках аж до греблі стояв лід, ми на ковзанах-снігурах, прив’язаних до кирзових чобіт мотузками, ганяли аж до греблі. Це не менше трьох км. Під час весняних паводків пробували пливти на крижинах аж до греблі. Відкриття купального сезону відбувалось 1 травня. З 1 червня, закинувши портфелі, жили там – на греблі. Пасли гусей, корів, купались, засмагали, лежачи на стінах-берегах. Харчувались тим, що Бог послав: грицики, калачики, козелки, шовковиця, черешні й завершували – динями, кавунами, а восени – дикою айвою. На шляху до Греблі, навколо неї й далеко за нею, водилась величезна кількість ховрахів, які стояли немов стовпчики й пересвистувались між собою. Останні роки, відвідуючи село й неодмінно рідну греблю, яку давно зруйнували, не бачив жодного ховрашка.
Любов до води, її обожнення, йде у мене з дитинства, коли привчали дорожити кожною краплею води. Мабуть, тому в мене і особливе ставлення до нашого джерельця. У 2008 році з нашої з Миколою Сабодашем ініціативи, джерельце упорядкували. Тоді провели перевірку якості води й вона відповідала всім вимогам й визнана корисною.
Прийшла весна, хочеться прибрати подвір’я, вже забриніли і первоцвіти. Майже в кожному дворі – згрібається, мететься, впорядковується. Захотілось відвідати й джерельце, де багато хто бере воду, бо вона жива і одна з найкращих. А навколо нього... Сміття, порожні пляшки, непридатна тара.
Не можу зрозуміти психологію людини, яка приїхала по чисту воду для своєї сім"ї, дітей, і тут же викинула непотріб. То ж чи буде ця вода чистою завтра?! На другий день йду, щоб все прибрати, бо – хто ж як не я? Україна розпочинається з кожного з нас. Лише біля джерельця назбирав два мішки сміття. Приїздить авто, виходить пара (метрів 30 від мене). Жінка: "Що то за чоловік?" Чоловік: "Мабуть, бомж".
Навіть не орбазливо, навіть не смішно, просто дивно, що в психології людини навіть думка не закрадеться, що можна не з примусу, а з доброї волі робити таку справу. То хто ж ми? "Не хитруй з усього мати користь, а опікуйся, щоб самому бути корисним. Лоза, що не родить, скоро всихає. Почату справу завжди завершуй, хоч і не буде з того очікуваної подяки. Хто має волю, той має долю". (заповіт карпатського мудреця)
Тож, продовжую справу. До води веде дорога, а збоку – лісосмуга, яку перетворили в сміттєзвалище. Взявся вигрібати. Знову ж таки, людина їде по чисту воду та везе з дому мішки із сміттям щоб поблизу джерела його викинути. То хто ж ми є? Відгукнулись на мою пропозицію навести лад Зоя Кулинич та Інна Закревська і вже разом справу завершили. Приємно подивитись, чисто. Ніби і вода, дякуючи, стала смачнішою. А наступного дня... У чистій посадці, на видному місці – два пакети. Хто ми є? Але потім ( через день) пакети зі сміттям зникли! Радість від того, і відчуття, що хоч трішки достукались. Дякую, незнайомцю!
Учора на лавочці знову дві упаковки від випитого соку. Що робити? Пам’ятаю випадок, коли українка, що живе в Німеччині, приїхала в гості до друзів і, прогулюючи свою собаку, у мішок збирала собачі випорожнення, щоб викинути у сміттєвий ящик. Жителі будинку спостерігали за цим, а назавтра вигребли все сміття біля двору. Приклад – надихає. То ж нехай приклад нашої боротьби за чисте довкілля зробить свою добру справу.
Олексій Пирогов