Як це не парадоксально, українське село не вміє насолоджуватися життям і результатами власної праці. Точніше, навіть не так. Село не знає, що життям можна насолоджуватися.
Сільська ідилія помітна лише збоку. Коли ти – сторонній спостерігач.
У цім контексті українське село схоже на православ’я: людина родиться для страданій та царствія небесного. Не тут, не зараз, не на часі.
От, візьмем, хоча б свиню. Ніхто тій свині не рад. Або нічого не їсть, або жере, як через себе кидає. Або нема сала й на палець, або саме сало, що й мняса не видно. І різникові треба дати ногу, і сусідці ошийок должні. А потім, таке, сіли, повечеряли, та й нема свині. Сама ковбаса та кров’янка. Так коло них накрутилася, що й не встану.
Або помидори. Ніхто не радий тим помидорам, бо щось треба з ними робить. Треба закатувать, а дочка банки не привезла з Києва. І кришки кончились. І сахар, і оцет. Всього треба й треба.
– Ой, гарні в вас індики!
– Та гарні, щоб вони подохли!
– Картопля вродила?
– Та, вродила, ну її к чорту…
– Піду сливу обірву!
– Та підожди, я ще прошлогодню не викинула.
– Диви, яких линів піймав!
– То сам їх і чисти!
– Чоловік помер, а бджоли осталися. Дванадцять вуликів. Я ж їм ладу не дам. Кажу, живіть собі самі, як хочете!
Тягнуть, копають, носять, мучаться, потіють, зітхають… Потім навесні так само тягнуть назад. Мучаться, потіють, зітхають, викидають…
Все на завтра. Нічого на сьогодні. Все відкладене. От, хай на Різдво… От, хай на Паску… От, хай на Спаса… Хай завтра…
А завтра не приходить… І найкращий одяг – в гріб!
При всьому тому, якось воно так, наче так і треба. Нема чого поправить. Не сумують, не скаржаться. Тягнуть. Так треба… Так було. Так ще баба робила. І прабаба. І мати. Не ми перші, не ми останні.
Село не радіє життю. Село просто життям живе…
Віталій Чепінога