В одній з авторських програм Вадима Мурованого «То життє» автор звернувся до теми церковної єдності в Україні. Програма має загадкову назву «Ісус нашого Патріархату». https://cbn.com.ua/2022/06/06/isus-iz-nashogo-patriarhatu-to-zhyttye/ Ця тема сьогодні гостра й болюча для багатьох, адже йдеться про духовну єдність в країні, де триває війна.
Багато громад під враження «братерської любові» агресора протверезіли від багаторічної пропаганди УПЦ (а фактично Московського патріархату) про свою виключну канонічність і переходять до ПЦУ. На останньому своєму Соборі УПЦ заговорила про власну незалежність, але без жодної конкретики, тож це дуже схоже просто на пускання пилу в очі.
Значна частина згаданої авторської програми Вадима Мурованого – його розмова зі священиком УПЦ. Журналіст намагається почути від людини в рясі притомні аргументи. Та, на жаль… Ні про яку єдність православних в Україні священик і чути не хоче: ПЦУ забирає храми силою, вносить розкол, діє не по-церковному, вона залежить тепер від Вселенського Патріархату, що для нас неприйнятно. Це основні аргументи.
Хто хоч трохи знайомий із цією темою, відразу скаже – це відверта маніпуляція і брехня. Її повторюють служителі УПЦ усіх рівнів. Знову ж – без будь-якої конкретики. А якщо звернутися до неї, то жодного (!) силового захоплення храму у нас не було. Громади збираються і вирішують все шляхом голосування, як правило, з абсолютною перевагою голосів. З промосковським священиком залишаються кілька наближених до нього людей, очевидно ж, пов’язаних різними інтересами. І – увага! – саме цих кількох УПЦ називає справжньою громадою. Бо інші, мовляв, неуцерковлені, рідко ходять на служби. Так, може, вони й не ходять до храму, бо не вірять такому батюшці, який продовжує служити фактично РПЦ? Справді духовна людина уже б згоріла від сорому й ганьби. А таким священикам – нічого. Більше того, вони, коли вже бачать, що не передурять громаду, просто обкрадають храми, забираючи все цінне. Це дуже по-церковному?!
А ось щодо залежності ПЦУ від Вселенського Патріархату, варто навести компетентний коментар. Ось що сказав із цього приводу єпископ Кропивницький і Голованівський Марк: «Отож, згідно томосу, патріарх Константинополя має право приймати апеляцію у судових суперечках, якщо одна зі сторін не задоволена прийнятим щодо неї рішенням місцевих церковних судів. Це право передбачено канонами Церкви і не є особливістю нашого томосу і ніяким чином не свідчить про залежність Церкви. Схоже є в цивільному судочинстві, коли громадянин України має право звернутися до Європейського суду з прав людини, якщо не знайшов захисту своїх прав в місцевих судах. Хіба це є якимось свідченням того, що Україна не є суверенною державою? Ще вони закидають про те, що ми беремо миро від Константинополя, але забувають сказати, що окрім нас це роблять ще дев’ять автокефальних Церков. Нагадаю, що древня Київська Митрополія варила миро сама, хоча була частиною Константинопольського Патріархату, а більшість беруть миро в Константинополі, хоча є автокефальними Церквами. Отже, мироваріння не є ознакою ані залежності, ані незалежності, а, радше, символом єдності. Ще один закид МПшників, що ми не маємо права діяти поза територією України. Це є прописано у всіх томосах і сприймається як таке, що само собою розуміється, бо усі нові автокефальні Церкви є помісними, діють в межах своїх країн, а діаспора перебуває під опікою Вселенського Патріархату. Проте і правдою є, що багато церков порушує цю вимогу, і опікується своїми співвітчизниками і в діаспорі. Це питання дискусійне і ми, котрі маємо парафії за кордоном, шукаємо шляхи для збереження опіки над ними.
МП (а значить – УПЦ) бере миро в москві, москва затверджує їхнього "предстоятеля", москва затверджує їх статут, архієреї цієї конфесії всі є членами архієрейського собору РПЦ, окремі з них члени синоду РПЦ, то про яку супер незалежність можна говорити? Вже не кажу про те, що у їхніх головах московські наративи, і ними проповідуваний русскій мір вже забрав життя у десятків, якщо не сотень тисяч наших співвітчизників. Якщо ж вони таки оголосять себе автокефальними, то у них справді буде широка незалежність та безмежна свобода, як у невизнаної конфесії, неканонічного утворення, яке не зв'язане жодними правилами. Але це вже зовсім інша тема розмови, зокрема і про те, на чиє визнання вони сподіватимуться, і хто їх визнає, і як поставляться до цього статусу перебування в розколі їхні ж парафіяни, яким вони так довго торочили, що "гріх розколу не змивається навіть мученицькою кров'ю"».