(відкритий лист до Людмили й Олександра Демиденків, Кропивницький)
Друзі дорогі, Людмило й Олександре! Дозвольте подякувати вам обом за ініціативу проведення цього року в місті на Інгулі Дня вишиванки, одного з найяскравіших патріотичних свят, які виникли за нашого теперішнього життя. Пригадую перші невеличкі колони на кам’яній бруківці Кіровограда, зініційованих й організованих Сашком Ромащенком з Долинської: з кожним роком вони довжились і просторились не тільки в обласному центрі. І вишивальниці наші, перейнявши творчість древню від бабусь і прабабусь, відчули потребу своїх рук для сучасників та майбутніх поколінь.
Вишиванка нас єднає. Й мимоволі пригадуються часи ще й недавні, коли вишиванка мала право на життя хіба зі сцени. А в міському середовищі зривала очі на грудях Якова Козулі чи Миколи Смоленчука – принаймні я це спостеріг у 80-их. А тепер ідеш містом – зграйка школярів випурхне із тролейбуса й помчить хідником як вишивана ріка. Й ніхто вже не оглядається дітлашкам услід, бо це стає в Україні звичним…
Війна пробувала нам переламати ту вишивану ходу від ангела-охоронця до Богдана. На якийсь час їй це вдалося. Але ж одразу наше свято знайшло інші форми вияву. Як і ось цю, у музеї мистецтв на третьому поверсі, яку ви, знані в краї художники, піднесли землякам виставкою власних творів. Портрети й пейзажі, портрети й пейзажі… Біля кожної картини кортить стояти й милуватись… Краса і краса. Краса писана-мальована й краса вишита. Бо картина на картину не схожа, як вишиванка на вишиванку. Гармонія краси.
Були квіти, подяки, подарунки, грамоти, як і на кожному святі, як і при кожній виставці. Були виступи митців, волонтерів, чиновників, друзів, ваші Людмило й Олександре, виступи. Мені в пам'ять врізались слова художника, мовлені в мікрофон, як сповідь: один час я потерпав, коли мені казали, що пишу старомодно, відстаю від часу… Старомодне – вічне й справжнє, бо випробуване часом. Стиль – на віки й тисячоліття. Хіба дух і лик зображуваного треба осучаснювати. І ви це вміло демонструєте своїми творами…
Три роки тому я опублікував нарис про Демиденків на сторінках часопису «Вежа», в якому схиляв улюблених митців до сюжетних творів. Не просто портрет, не просто етюд, не просто пейзаж, а – дія, рух, пристрасті, історія!.. Сашко мені тоді відповів: немає запиту сучасних терещенків чи тарновських. А Тарас Шевченко чекав запиту, коли писав серію «Притча про блудного сина»? Чи, може, Іллі Рєпіну хто замовляв «Запорожців»? Чи Миколі Пимоненку «Сінокіс»? Чи Юзефу Брандту «Козацьке весілля»? Можна ж і не дочекатись ні меценатів, ні запитів. Себе самих спитайте насамперед, чи є в душі запит. Бо він найголовніший. Нинішня українська дійсність, як ніколи і як ніяка інша, подає зразки сюжетної творчості – для художників зокрема. Чому ж ви, найбільше визрілі для неї, обмежуєтесь статичними портретами та пейзажами?
Зі святом усіх, хто вірує в нашу вишивану душу! А художникам – міркування на виріст.
Василь Бондар