Попередні роки після походів у шпиталі я просто сідала і кілька годин тупо ревіла. Там лежали пораненими молоді та красиві кремезні хлопці. Так, серед них зустрічались дорослі чоловіки, але більшість – молодь.
Провідувала сьогодні поранену подругу. О сьомій ранку я вже йшла повз всі відкриті палати, шукаючи її поглядом і мимоволі вдивлялась в обличчя: більша частина пацієнтів – дорослі чоловіки.
Армія старіє. Старіє бо закінчуються молоді. На зміну загиблим дітям приходять батьки, а, подекуди, і діди. Вдумайтесь! Молодь, квіт нації, генофонд українського козацтва – закінчуються. Фізично. Ревіти вже не хочеться. Сьогодні почула правильні слова: "Сльози після перемоги".
Але. До перемоги я хочу водити на екскурсії по лікарнях кожного утирка, якому війна почалась у 2022-му, кожну притрушену бабу, якій заважає військовий в купе, кожного маршрутника, кожного ресторанного бухаря..., кожного, кому контрнаступ повільний.
Сходіть в лікарню. Бажано в травму чи хірургію. Подивіться і послухайте. Може щось в голові проясниться.
…Все починається ще на вулиці. На санпропускник під'їжджають одна за одною швидкі, з яких періодично долинають такі стогони, що просто хочеться вирвати собі барабанні перетинки... Навколо лікарні сидять ВОНИ. Один вчиться прикурювати половиною пальців на єдиній руці. Інший вдивляється в порожнечу останнім оком. Хтось винувато ховає синє посічене обличчя, яке вже навряд стане таким же красивим, як було.
Але це початок. Йдіть і до відділення. Я прийшла о сьомій і черговий лікар ніяково перепрошував за те, що придрімав. Взагалі, я хотіла дорікнути йому, що в коридорах можна вішати сокипу – кислороду майже немає. Суцільний дим. Згодом розгледіла: частина курців – у колісних кріслах. Вони не можуть вийти на балкон. Завузькі двері, старі візки. Та і просто вони не вміють ще з ними вправлятись. Підходять якомога ближче до балкона і ніяково закурюють, намагаючись випускати дим максимально на вулицю.
У відділенні тиша. Чути лише санітарочок і нас з подругою. Хлопці мовчать. Найголосніше мовчать ті, які дивляться на свої культі... І не підіймають очей.
Поговоріть з лікарями та прийдіть до тями від слів "Шию зашили. Нічого страшного". Уявіть, що у вас розірвана шия і вам кажуть: "Та фігня. Норм. Зашили". Шо, мамкині квіточки, це не губи качати?
А ти стоїш, уявляєш собі все це, дізнаєшся номер палати, і йдеш з думкою "Я її хоч впізнаю?" Бо ти в курсі про весь перелік поранень... Проходиш ще раз повз відкриті палати, дивишся на всі ці бинти, шпиці, катетери, доходиш до потрібної і, зробивши видих, шукаєш свою дівчинку серед трьох жінок.
А вона спить. Перебинтована і рідна. І ніби бинти чисті. І обличчя красиве. І ти думаєш: будити чи сидіти під дверями в очікуванні, поки сама прокинеться?
А потім ви йдете курити на балкон... Перед тобою мама дівчинки-студентки, яка б нормально себе почувала зараз в цивільному житті. Але нє. Вона пішла в ТРО і це її друге поранення. І вона, ще не ковтаючи, але вже розмовляючи, видає: "Я туди повернусь". І повернеться. Аби в армію не пішов нєраждьонний для вайни мамін пиріжечок.
Хто втомився від війни – сходіть в лікарню.
Хто критикує армію про повільне визволення територій – сходіть в лікарню.
От там ви побачите ціну нашої перемоги.
А якщо і там не дійде – йдіть на цвинтар.
Ганна Ніколаєнко