«Кінець історії проголошувати ще рано»

Віршувати він почав іще школярем, а свою першу книгу видав на розі полудня. Його село під Чорнобилем зрівняли з землею, а він, ставши на шлях Панька Куліша, створив перший у нашій країні часопис творчих сил української глибинки. Він вірить в Україну, в її долю і в самого себе. Підтвердження цьому – його поетичні збірки, книги перекладів, літературознавчі моноґрафії. Відомий науковець, багаторічний співробітник Центральних установ ООН у Нью-Йорку, лауреат низки літературних премій Сергій Ткаченко в середині травня відзначає своє 70-річчя – у доброму настрої, при молодечій працездатності та з вірою у високе призначення того, чим займається у житті.

► Сергію Івановичу, що Вас спонукало на початку цього тисячоліття (через кілька десятиліть роботи у столиці, за океаном) обізватись до Приятрання? Тоді в Україні з’явився журнал під назвою «Ятрàнь», при чому з акцентованим наголоcом у назві річки на другому складі. Це Ваша ініціатива. Не полінуйтесь вкотре розтлумачити нашим читачам оце неоднозначне наголошування!

С.Т.: Як зазначалося в моїй книзі “Пророки Степу та апостоли Лісу”, головним мотивом цього було бажання – в час згущення соціальної тьми – “запалити свічу”. Де це найкраще зробити, як не серед земляків? Щодо наголосу в назві славетної ріки, то я орієнтувався на те, як її вимовляють приятранські жителі. Потім, через багато років, саме такий наголос підтвердив наш знаний лінґвіст професор Костянтин Тищенко. Можна запитати: звідки ж тоді взявся наголос на першому складі? Увів його в наш ужиток “шляхетський маршалок” і “король польських балагулів” Антін Шашкевич – автор слів до знаменитої пісні. Польські слова, як відомо, мають наголос на передостанньому складі.

► На той час це був перший журнал, який видавався у районному центрі – Голованівську. Ви видавали його за свої кошти, я так зрозумів. Побачили світ дев’ять випусків. Плановані перспективи згорнулись із банальної причини – неувага читачів, фінансова неспроможність?

С.Т.: Формально причиною згортання журналу був мій вихід на пенсію, коли можливості відривати кошти від сім’ї різко скоротилися. Якщо ж говорити правду, то причиною цього було моє розчарування в творчих потенціях глибинки. Коли я тільки задумував всю цю справу, то за орієнтир мав постать Панька Куліша, який, живучи на хуторі Мотронівка, перекладав Біблію і Шекспіра. Надихав мене також приклад Петра Сороки, мешканця села Петриківці на Тернопільщині (яке, як потім виявилось, є елітним передмістям Тернополя). Що б ми не вигадували, культура є там, де є університети і музеї, справжню культуру не створиш “оподаль від людей, розмов, бібліотек”.

► Ваше рідне село нині знаходиться в Чорнобильській зоні. Наскільки воно Вам дороге і чи доводилось бувати там після аварії на АЕС?

С.Т.: Чорнобильську катастрофу називають за іменем Чорнобиля, але ще ближче до тієї АЕС – за два (!) кілометри – знаходилось село Ново-Шепеличі, де я з’явився на світ. Мої батьки виїхали звідти, коли мені було кілька років, і з тих пір я там не бував (хоча й постійно поривався, та все ніяк не міг викроїти час). Зараз цього села вже нема – після аварії його згребли бульдозерами. Це – печальний знак, через що у мене з тоталітарною системою свої рахунки.

► Народився в Чорнобильському районі на Київщині, у школу пішов у Голованівську, в 4-ому класі навчався вже в Ульянівці (нині Благовіщенське). Чому так часто мінялось у Вас місце проживання?

С.Т.: Причина – зміна місця роботи батька. Мій батько родом з Миколаївщини, з села Мар’янівки Баштанського району. У липні-вересні 1941 року батько командував стрілецькою ротою, укомплектованою моряками Дніпровської флотилії. Під час Київського котла був тяжко поранений і дивом вижив. В час німецької окупації утримувався як бранець. По закінченню війни і через кілька років роботи на Чорнобильщині отримав направлення на роботу в Київ, документ про що на радощах показав товаришу. Товариш “на радощах” за друга порвав той папірець. В результаті батька направили не в столицю, а в найбільшу глухомань тодішньої України – село Свірневе Голованівського району на Кіровоградщині, фахівцем місцевої МТС. Батько добре працював, і його згодом перевели до райцентру, а після укрупнення трьох районів – в Ульянівку (нинішнє Благовіщенське). Як бачите, тут усе дуже просто.

► Як душа Ваша прийняла перейменування Кіровограда, який за Вашою ж версією «…є більшою провінцією, аніж село…»? Я запитую Вас про це тому, що у «Ятрàні» Ви ще задовго до 2016 року називали його то Новокозачином, то Тобілевичами, то Козакоградом. І таки наближали це перйменування віршем «Сергію Кірову – іменем якого названо “українське місто, яке ніколи не мало української назви”».

С.Т.: Перейменування Кіровограда на Кропивницький підтримую, хоча вважаю, що краще було б повернутися до історичного Новокозачина.

► Пане Сергію, дозвольте у Вас звіритись із посилом нобелівського лауреата Іосіфа Бродського, який радить для обов’язкового прочитання книги світової і вітчизняної літератури – таких списків чимало, вони різняться і кількістю книг («Бгаґавад-ґіта», «Магабгарата», «Епос про Ґільґамеша», «Старий завіт», «Іліада» й «Одіссея» Гомера, «Історія» Геродота, «П’єси» Софокла, «П’єси» Есхіла…). А який список Ви, письменник й інтелектуал, запропонували б читачам, українським насамперед, для обов’язкового прочитання? (До речі, в пору моєї юності, такий список практикував і мій духовний навчитель, новеліст Микола Кравчук – я бережу той список: він у часі куди ближчий до сьогодення, ніж Бродського).

С.Т.: З тим складеним для американських студентів снобістським списком Йосипа Бродського знайомий, мабуть, не кожен доктор філолоґії. Чому в тому списку мають бути твори переважно літераторів? Чому там не можуть бути праці фізиків, психолоґів, космолоґів, природознавців? Чому там є місце для Св. Авґустина і Хоми Аквінського, Де Кюстіна і Монтеск’є і нема місця для Стівена Хоккінґа і Річарда Докінса, Карла Саґана і Роджера Пенроуза? Поступ літератури і мистецтва в цілому ніколи не йшов у відриві від розвитку точних наук: історія народження теорії відносности та квантової механіки і хід становлення кубізму та абстракціонізму – переконливе тому підтвердження.

► Ви своїми кількома публікаціями підносите поезію Володимира Бровченка («некоронований Корифей і Патріарх») вище усіх «маршалів від літератури». Уявляєте, яку важку ношу звалили на свої плечі цим твердженням?

С.Т.: Так, уявляю і не відхрещуюсь від своїх оцінок. Наша критика неповно усвідомлює ексклюзивність цього письменника (бо живе в полоні колишніх ідеолоґем). Те, що за книгу “Повернення Богородиці” Володимиру Бровченку не присудили Шевченківської премії, – ганьба для нашої літератури. Ви знаєте, я свого часу опублікував моноґрафію про його творчість, за яку мені очолюваний Борисом Олійником Український фонд культури присудив Міжнародну премію імені Володимира Винниченка. Із сорока з гаком книг Володимира Яковича я вибрав 100 віршів, до яких написав аналітичну передмову, в якій показав приховану віртуозність цього “невизнаного майстра слова”. Про це я звітував на творчому вечорі, присвяченому пам’яті Володимира Бровченка, який кілька років тому провів у київському Музеї української літератури. Книга про це готова до друку. Хто профінансує її видання? Знову сам автор?

► Глибока екзистенційна криза в українській літературі почалася із приходом постмодернізму, що вродився на ґрунті ліберальної економіки з «дрімучим індивідуалізмом і возведеною у ступінь найвищої чесноти нестримною жадобою наживи». Це Ваші твердження. Скажіть, як довго це триватиме?

С.Т.: Всі знають слова Вінстона Черчіля про демократію як “найгіршу форму правління”, кращої від якої людство поки що не придумало. При цьому мало хто знає про вади лібералізму, висвітлені в “Чорних зошитах” Мартіна Хайдеґґера, які цей філософ заповідав опублікувати лише через 40 (!) років після своєї смерті. Найтяжчий історичний злочин Росії полягає навіть не в тому, що вона, прагнучи відродити свою імперію на пострадянському просторі, не дає жити таким незалежним державам, як Україна, а в тому, що вона в перевдязі своєї попередниці Совдепії нещадно придушувала всі спроби виходу з концтабірного сталінізму і побудови “соціалізму з людським обличчям” та “єврокомунізму”. Попри крах СРСР та інших зріднених із ним тоталітарних режимів, марксистська ідея не вмерла, про що свідчить блискуче дослідження одного з найвидатніших філософів сучасности Славоя Жижека “Повний відкат: до нових основ діалектичного матеріалізму”. Так що, всупереч твердженню Френсіса Фукуями, “кінець історії” проголошувати ще рано.

► Навіть у літературознавчих текстах бринить Ваше вболівання за долю, за майбутнє України. Серйозні претензії Ви пред’являєте і колегам-творцям: «На превеликий жаль, наш письменник перестав бути ідейним проводирем свого народу і повелителем його дум». З американського континенту краще видно наші недоліки й недохопи?

С.Т.: Коли я в Україні, то критикую своїх земляків за всі їх недоліки (бо хочу якнайшвидших змін на краще), а тут я затятий український патріот, що нікому не дозволить сказати поганого слова на адресу моєї Батьківщини.

► Пред’являючи претензії українцям-політикам, Ви майже не критикуєте українців-літераторів. У кращому разі можете обережно словом натякнути («поет середньої руки», чи претензії на художню прозу охрестити «публіцистичним дослідженням») – але без злоби, без насмішки. Нерідко зауваги до посереднього твору Ви перетворюєте на власну статтю стосовно проблематики.

С.Т.: Щодо використання посереднього твору як приводу для розгляду цікавої та актуальної проблематики, то Ви маєте цілковиту слушність: я не вважаю, що письменника слід повчати, аби його чомусь навчити. Колись Поль Верлен запитав ув Артюра Ремба: “Чи може один письменник навчитися чомусь у іншого письменника?” На що Рембо відповів: “Тільки в тому разі, якщо це поганий письменник”. Хоча, звичайно, вони впливали один на одного.

► Окрему розмову можна було б повести про унікальне видання «Парламентського видавництва» позаминулого року «Невідомий Артюр Рембо». Унікальність книги в тому, кажу читачам, що окрім сучасних перекладів Сергія І. Ткаченка 33 поезій французького класика, книга публікує оригінали французькою та відомі переклади цих творів англійською, російською і українською мовами (від 3 до 11 перекладів кожної поезії) плюс науково-художні тлумачення історії кожного вірша, порівняльна характеристика цих перекладів – кожен з цих коментарів читається як новела. Одне слово, книжка про 33 вірші обсягом 464 сторінки. Нічого подібного я у своїх руках за життя не тримав. А Ви, Сергію Івановичу? Про книгу можуть говорити і науковці, і читачі краю, бо пан Ткаченко передав на область кілька посилок з ними.

С.Т.: Дякую Вам за Ваші добрі слова. Нині я готую наступну книгу, в якій будуть охоплені менш відомі ранні та пізні вірші цього французького поета.

► Як Ви нині оцінюєте рівень життя українців? Запитую про це, взоруючись на відповідь Вашого друга, сходознавця Валерія Рибалкіна, в якого Ви брали інтерв’ю («Ятрань», ч.1, 2002): він відповів запитанням на запитання: «…хіба держава… крім добробуту самих державних функціонерів та опричників-держиморд, турбується ще про щось інше? Хіба краще почуваються під її “ласкою” лікарі, вчителі, інженери, не кажучи вже про пенсіонерів? Про них згадують лише як про розмінну електоральну монету під час кампаній по рекрутуванню нової раті “народних обранців”». Чи змінилося щось за десятиліття, звідколи відбулася ваша розмова?

С. Т.: По-перше, як писав класик, немає таких злочинів, на які б не пішла буржуазія заради надприбутків. У цивілізованих країнах апетити аж надто жадібних до наживи ділків гамуються строго встановленими законами. У нас же подібні ділки поводяться так, ніби на них нема жодної управи. Бо як же ще можна пояснити встановлення тарифів на комунальні послуги в обсязі, що перевищує зарплати і пенсії? Що ж тоді людям їсти і пити, як жити? По-друге, в цих бідах винен і сам народ, бо за останні тридцять років він часто й густо вибирав собі таких очільників, що ті вибори скидалися на акти колективного самогубства. Зізнаймось: якби ще на початку нашої незалежности, у 1991 році, за В’ячеслава Чорновола проголосувала не третина виборців, а дві третини, як за Леоніда Кравчука, то економічний і політичний стан України був би нині геть іншим: країна не була б зокрема роззброєна і не стояла б вона зараз із простягнутою рукою перед лицем загрози аґресії з боку північного сусіда.

► За життя Ви побували у багатьох країнах світу. В яких, якщо не секрет? І як часто виникало питання: коли ж моя нація житиме так?

С.Т.: Тих країн не так уже й багато, однак можу з певністю сказати, що побував я у всіх частинах світу, за винятком хіба-що Австралії та Антарктиди. Щодо Вашого другого запитання, то ось мої враження від однієї з тих країн:

Прилетів. Їду Домініканською Республікою

В одному автобусі із всюдисущою рос-публікою.

Вздовж дороги хатки – яка знайома картина:

Ніби глянула в очі мені глибинна моя Україна.

► Який цінний досвід Ви здобули на багаторічній дипломатичній роботі? Не виникає бажання написати спогади про найцікавіші дні проминулого?

С.Т.: Писати традиційні спогади про колеґ, з якими я працював у Службі письмового перекладу Секретаріату ООН (хто що пив і їв, як одягався і т. і.), я не хотів, натомість підготував спецкурс (в обсязі навчального посібника) із лекційних і практичних занять на тему “Переклад документації міжнародних орґанізацій”, який мав минулого року викладати бакалярам і маґістрам Київського Національного лінґвістичного університету, однак пандемія коронавірусу, на жаль, зірвала ці плани. Щодо власне українців в ООН, то все, що можна було сказати про них, я вже сказав, зокрема у двох сонетах, присвячених нашому тогочасному Постійному Представникові Геннадію Удовенку: в одному з них – звернувшись до нього з критикою, коли він ухилився від питання про Голодомор, а в іншому – озвавшись із похвалою, коли він став справдешнім покровителем тамтешньої української квоти.

► Вірите, що Вашим пером водить Бог?

С.Т.: Думаю, що у незбагненного для нашого розуму Творця Всесвіту, в господарські обов’язки якого входить потреба підтримувати баланс і порядок у мільярдах ґалактик, кожна з яких є велетенським муравлищем із сотень мільярдів зірок, туманностей і планет, є набагато важливіші турботи.

► Як Вам сьогодні живеться в Америці? Розкажіть трохи про свій побут, родину (Ваш син Тарас ілюстрував моє оповідання «Ґерґуни»), плани…

С.Т.: Завдяки фантастичним можливостям сучасних комп’ютерних технолоґій світ незбагненно зблизився. Пару тижнів тому я брав участь ув онлайновій Міжнародній конференції з проблем перекладу, орґанізованій київським Університетом імені Михайла Драгоманова, спілкувався з ученими із Києва, Харкова, Черкас, Ґданська. Моя постійна зануреність у літературне життя України в контексті мого фізичного перебування переважно в Америці – явище абсолютно нормальне у сучасному світі. Щодо мого сина, то він зараз займається композиторством – пише музику для співаків і кінорежисерів.

Запитував Василь Бондар


Надрукувати   E-mail