Ця розповідь мала б з’явитися набагато раніше. Почута вона була у різний час знайомими між собою та малознайомими людьми, на диво, в обласній лікарні. Зазвичай хворі, що на десяток чи навіть більше днів вимушені там перебувати, мимоволі стають надто відвертими у розмовах: спільна біда зближує. А там, дивись, і спливуть знайомі імена чи якісь події. Розповідалось, переказувалось… Все таємне стає колись явним, принаймні для дітей та онуків героїв цієї оповіді. Думається, саме час напередодні лютневого свята закоханих розказати про це.
«Несказане лишилось несказаним…»
…Завершувався навчальний рік, робочий день добігав кінця. Порожні класи дихали тишею. З колегою, не без вочевидь вираженого роздратування,чекали на комісію з району, що мала перевірити готовність школи до відкриття табору відпочинку. Несподівано на алеї біля школи з’явилась жіночка, хоч і поважного віку, але досить приваблива, вишукано одягнена, з прихованою посмішкою та ледь помітним рум’янцем на обличчі. Стало зрозумілим, що це інша гостя.
— У цій школі я працювала 55 років тому, — з хвилюванням тихенько промовила. — Але не в цьому приміщенні, а ще в старих корпусах.
Познайомились, розговорились, бо вчителям завжди є про що погомоніти. Пройшлися подвір’ям, навколишніми вулицями. У шкільному музейному куточку Людмила Олексіївна побачила свої фото, а в експозиції – матеріали спогадів, які вона колись передала сусідкою по лікарняній палаті. Зі світлин на неї дивилися милі обличчя колишніх учнів, педагогічного колективу, родичів – сестри Галини, вчительки біології, її чоловіка, директора школи Андрія хайловича Поворозка. Потім поспішно підійшли до
автомобіля, де на неї чекав чоловік. Здалося тоді, що жінка щось хотіла розповісти, але не наважилась.
Її загадка, прочитана тоді на обличчі, довго бентежила мене. Що хотіла сказати чи запитати? Тож вирішила зустрітись тепер уже зі знайомою жінкою, адже знала, що мешкає вона в Кіровограді (м. Кропивницькому).
Теплий літній дощ змивав запилюжені міські вулиці, по кісточки у воді тротуаром пробігали перехожі. Навігатор чітко привів автомобіль до вказаної адреси. Якось похмуро дивились вікна багатоповерхівки, надто голосно гуркотіли металеві двері парадного. І недаремно: дізналась, що моєї співбесідниці вже два роки як немає на білому світі. А кілька місяців — і чоловіка. Чи не підтвердження тому, що все треба робити вчасно, щоб не було запізно? І лише згодом те несказане виявилось таким: «Я все життя любила Михайла і хотіла, щоб він це знав…» Не встиг почути.
Вона
Людмила після закінчення Уманського педагогічного училища приїхала до Бобринки далекого серпневого дня, коли літо дихало теплом, хоча і завершувало свою ходу. Достигала городина, у повітрі пахло скошеною гречкою, у темні ночі підсвічували айстри. Село привітно зустріло молоду вчительку початкових класів.
Поселилась в сім’ї сестри, що мешкала в шкільному будиночку, який ховався в алеї з кущів жовтої акації і зазнав на своєму віку і доброго, й лихого.
Осінь вступила у свої права — Людмила вперше зайшла до класу. У дружньому колективі плідно працювалось, робота приносила задоволення. «Не було більше ніколи і ніде відчуття такої благодаті та душевного спокою,
гармонії», — розповідала Людмила своїй співбесідниці. Пам’ятаєте, як у поета-класика:
«Вже червоніють помідори і ходить осінь по траві…
Яке там в біса горе, коли серця у нас живі…»
Чорні проникливі очі, брови в шнурочок, артистична постава, загадковий погляд, ніби з картини Крамського. А зачіска — то з проділом, як у мадонни,
то дбайливо, по-діловому збита догори. Одним словом, портрет красивої жінки. У неї закохувались усі, навіть другокласник Вітя.
Ще тепле вересневе надвечір’я ходило між хатами, стелилось споришами у дворах приземкуватих, вкритих соломою хат, на причілках яких пишалися високі мальви. У господарів вечірня метушня, порання, щоправда, воно і цілими днями не вгавало, а Людмила йшла кривулястими вулицями, знайомлячись із селом. Бач, заблудилась… Навіть і сьогодні заїжджі люди частенько не можуть втрапити на потрібний напрямок. Кілька разів опинялась на одному й тому ж місці, хоча була впевнена, що йде правильно. Саме тут, на місточку, де старезні верби купали свої віти в струмочку, зустріла його.
Здавалось, що це її доля.
Він
Михайло був з багатодітної селянської родини Ткаченків. Як і всі діти війни, пізнав повоєнне бідне дитинство. Жили надією на краще, і життя поступово змінювало свої фарби. Діти рано ставали дорослими. Хлопці мріяли бути захисниками Вітчизни, тому прагнули здобути військову професію, дівчата ж – більш приземлену. Одним словом, виривались до великих і малих міст у пошуках здійснення мрій.
Простому сільському хлопцеві хотілось стати льотчиком, тож завжди з нетерпінням чекав приїзду до села старшого товариша Івана Водоп’янова, який вже ось-ось мав стати на крило. Усі в селі за Ваню переживали, щоб у нього все вдалося. Навіть пестливо називали його Валюшком. Бувало, загуркотить в небі літак, перехожі, піднімаючи голови догори, промовляли одне й те ж, мовляв, Валюшок полетів. Ніби він один льотчик був на цілому світі.
Пощастило і Михайлові вступити до Дніпропетровського льотного училища, а от його двом товаришам довелось іти на інші хліби. Військове училище – школа виживання, посильна лише відчайдухам. Тож сили і мужності вистачило, а після закінчення цього закладу – подальше навчання в
Харківському вищому військовому авіаційному ордена Червоної Зірки училищі льотчиків імені двічі Героя Радянського Союзу С.І.Грицевця. При закладі щойно відкрилось відділення ракетних військ, де Михайло паралельно здобував ще одну військову спеціальність. Підтягнутий, у військовому однострої, з ледь бліднуватим обличчям, окресленим чіткою
лінією чоловічої мужності, — таким приїздив на канікули до рідного села. А професія? Престижнішої на той час годі пошукати. Приїзд курсанта – справжнє свято для земляків. На диво сільській публіці, вправно крутив колесо на жердині, що батько прилаштував між галуззям старих дерев у кінці
городу, здійснював трюки на велосипеді (чи не два-три їх було на все село),
ганяв м’яча на вигоні та їздив верхи на коні. Малеча не зводила очей з синього кашкета та значків, що виблискували на сонці. Вечорами серед гурту молоді грав на гітарі.
Дівчата вплітати в коси пахучі квіти з вірою в чари прадавнього дівич-зілля. Але швидко прийшла зневіра, коли Михайло в усіх на очах повів під руку молоду вчительку.
Вони
Зустрічі. Побачення. Свіжа нічна прохолода. Серпневі зоряні ночі не пускали спати. З ним було надійно, затишно, цікаво. Багато розповідав про
велике місто, про особливості навчання військовій справі, про бачення їхнього спільного майбутнього. Відстань не була перешкодою для почуттів
молодих закоханих. Його манило небо, широкий незвіданий простір. Вона ж проведеними шкільними уроками рахувала дні до очікуваної зустрічі. А він міг з’явитися непередбачено. Найперше – до школи. Ті закохані погляди без слів горіли пристрасним вогнем кохання. Цього не могли побачити тільки незрячі. Обережно ніс вчительську валізку, наповнену учнівськими зошитами. Посміхаючись перехожим, йшли до її помешкання. Назустріч вибігала племінничка вчительки, маленька Людмилка, яка вже добре знала цього молодого чоловіка і не ховалась, як раніше. А Михайло з радістю підхоплював дитя на руки і підкидав вище голови під її нестримний вереск. Понад два роки зустрічей — побачень і прощань. Щастя здавалось таким можливим, воно ніби йшло поруч із ними.
Після закінчення навчання Михайло повинен прибути для подальшого проходження служби до одного з військових гарнізонів у далекому Сибіру.
Тож без вагань запропонував Людмилі і руку, і серце, і нелегкі офіцерські будні.
Довго сон не заходив до кімнати Людмили в батьківській хаті. За відчиненим вікном дошкульно шелестів дощ, а вона зі сльозами та болем у серці розбирала складені ще вдень валізи. Не могла перечити батькам, мовляв, куди їхати, до того холодного Сибіру, у необжиті військові казарми? Ще треба закінчити інститут, отримати вищу освіту, а до цього ще купа перешкод, про які дочка вже і нечула.
Всю ніч просиділи з Михайлом на Бобринецькій автостанції, міцно притулившись одне до одного. Сльози рясно котились з очей в обох, річками збігали по щоках, обнявшись з дощовими краплями. Вона ще довго стояла під зливою, а вітер гнав услід автобуса важкі темні дощові хмари, які затьмарили всі надії і сподівання.
Відтоді угніздилася в її серці рана з образою та розпачем. Розуміла, що треба було бути рішучішою у вирішенні особистого. А відмова батьків, здавалось, стала відмовою від усього світу. У душі Михайла роїлися запитання. Що це було? Прощання з коханою назавжди чи, можливо, тільки довга розлука? Чи сподіватися знову на те очікуване диво, що спалахує раз на віку? Не було ні пробачень, ні обіцянок – лише пустка.
Військові містечка в безмежній тюменській тайзі та в суворому Алтайському краї, де високі снігові покриви, де бушують завірюхи й бурани, де прозорі ріки та чудові озера. Лише місячне зоряне небо навертало до думки про рідну батьківську оселю, про село, що пахне осінніми димами, де так мріялось і солодко любилось. Зачерствіла душа юнака шукала розради, затишку і спокою. Познайомився з Валентиною, але одружуватись не поспішав. Коли приїздив у відпустку в рідні краї, обережно, без зайвих наполягань, розпитував у близьких знайомих про Людмилу. Відчай і жаль за
втраченим коханням огортали душу: вона вже тут не працювала.
Міражі замріяної молодості Людмили змінила проза життя, яке треба було направляти в інше русло. Пролітали роки, як опалий яблуневий цвіт. На
щастя, сім’я в Людмили склалась з добрим, чуйним, люблячим її чоловіком. Вона кохала більше розумом, ніж серцем. Воно не могло так глибоко та ніжно тривожитись, як тоді. Жили в обласному центрі, вчителювала в школі №13, яка славилась і тоді, й нині новаторством ідей та пошуків у педагогічній справі. Чоловік Кирило всіляко підтримував дружину, допомагав у роботі. Класна кімната початкових класів Людмили Олексіївни була найкраще обладнана різними стендами, плакатами, друкованими таблицями, альбомами, що на той час було майже недоступним для будь-кого з учителів. Працював чоловік у друкарні, тож для нього було нескладно робити таку приємність і для дружини, і для школи.
Усе в Людмили вдавалось: й успішно вчителювати (стала вчителем-методистом), і доньку ростити, дати спільно з чоловіком їй те, про що вона мріяла з дитинства, — стати лікарем. Інколи все-таки думками линула до маленького села, до шкільної вулиці і садка, над яким визрівали серпневі місячні ночі, і, як у сизому тумані, з’являлися обриси колись такого рідного обличчя.
У Михайла з Валентиною теж склалось, народилась донька Наталя – довгоочікуване щастя, розрада, смисл подальшого життя. З нею скрізь: і по гриби, і на річку, і на лижі. Багато розповідав доньці про Україну, рідні краї, хотів, щоб вона відчувала себе українкою. Коли підросла, щоліта відпустки проводили в родині молодшого брата Віталія, що проживав у батьківській хаті. Це були одні з найкращих днів, відчувалось, життя ніби розпочинається знову.
«І невловиму все тебе люблю, хоч знаю, що побачення не буде…»
Якось звикли говорити про кохання і зустрічі. Але ж є і поняття – незустрічі, які часом бувають важливішими, вагомішими. Чи варто було шукати героям моєї розповіді тих подальших зустрічей? Чи листуватись? Чи картати себе за поспішний необдуманий вчинок? Якби зустрілися? Чи не загубився би той ранній цвіт кохання, чи не було б розчарувань, руйнувань? Можна «бачитись» і на відстані, якщо у пам’яті зберігати моменти тієї світлої пори. Одна справа – створити сім’ю у любові, інша зовсім – гідно пронести це почуття через усе життя, не зашкодивши нікому, бо на чуже зазіхати зась. Вони приходили один одному в сни. Смію себе запевнити, що крізь багаторічні щемкі тривоги розлуки, Михайло прагнув якнайшвидше повернутись у рідні краї.
Після закінчення служби разом з сім’єю переїхав до тодішнього Кіровограда. І дружина, й донька були до цього готові, мовляв, на те й чоловік військовий, щоб уміти чітко ставити завдання та його виконувати. Звиклий до військової служби, Михайло Пилипович не міг бути просто пенсіо нером. Понад десяток років служив у штабі Цивільної оборони області. Часто бував у відрядженнях. Із захопленням ділився враженнями від поїздок, бо так мало знав про рідні краї, хотів більше побачити і пізнати те, що його так давно вабило і манило. «Він ніби наздоганяв час, коли не був з Україною», — говорить донька Наталя. Тепер вони частіше приїздили до Бобринки на гостину до брата. Лише тут на душі було спокійно, впевнено почувалось, хоч хвороба вже набирала своїх небажаних обертів.
Людмила серцем почула близькість Михайла, хоча і не знала, що мешкають в одному місті. Тоді і відчула потребу приїхати до Бобринки, бодай щось узнати. Кожен її приїзд – то смілива сповідь душі, своїх почуттів, пронесених крізь роки.
А Михайло, на те він і мужній чоловік, лише скупими запитаннями чи згадками, ніби мимоволі, перекидався з братом у надії довідатись про те, що колись, у далекі юнацькі роки, було суттю його життя й у поважному віці тривожить невидиму струну серця.
Не зустрілись вони навіть випадково ні на вулиці, ні в тролейбусі, ні в кіно – і це найкращий випадок з тих незустрічей, які тримали кохання у довгих проміжках часу і були пов’язані невидимими нитками у просторі людського буття.
Довго не в’янули червоні троянди на могилі Михайла, скидаючи вранішню росу на мармурові плити. Теплий дотик рук Людмили передав квітам ледь живу життєву енергію жінки, яка уміла любити.
P.S. За дивним збігом обставин останній акорд цієї історії прозвучав теж в обласній лікарні, куди змушена була потрапити на лікування. Кілька років у шафі лежала тека зі спогадами вчительки періоду давньої юності, в яких проглядались штрихи недосказаності: треба було зібрати пазли докупи. Під вишукано вбраною ялинкою в коридорі одного з відділень спілкуємось з Наталею Ткаченко, молодшою медичною сестрою. З цікавістю слухає про молоді літа свого батька та розповідає про те, як нині їм його не вистачає.
Жалкує, що дідусь так і не встиг побачити свого внука Єгора, порадіти за його успіхи в спорті. Історія кохання батька й молодої вчительки для неї — лише красива повчальна легенда, яку варто розказати й іншим. Під іменами цієї розповіді хтось може поставити свої чи своїх знайомих імена, бо хіба мало трапляється такого, непідвладного часові, під серпневими зорями та несамовитими дощами на життєвих перехрестях.
Валентина Ревва, с.Бобринка
