До кабінету секретаря міськкому партії зайшов чоловік років 45-ти у сірому шерстяному костюмі.
— Добрий день! Я Антон Павлович Корнієнко, член партії більшовиків з 1920-го року, — відрекомендувався гість.
— Прошу, сідайте, — указав на стілець навпроти свого столу господар кабінету. — Я секретар міськкому партії Максим Свиридович Косаренко. Слухаю вас.
Гість дістав з кишені носовичка і витер піт на гладко вибритій голові.
— Я раніше очолював овочесховище у Сімферополі, — почав здалеку Корнієнко. — Потім партія доручила займатися заготівлею кавунів на Миколаївщині. Та довелося повернутися у рідне місто, бо захворіла мати, і не було кому її доглядати.
Після такого вступного слова гість дістав з кишені піджака свій партійний квиток і поклав його на стіл перед господарем кабінету.
Секретар міськкому розгорнув червону книжечку і бігцем прочитав прізвище її власника, та хто й коли її видав. А потім поцікавився у гостя:
— Чим можу допомогти вам, шановний Антоне Павловичу?
— Та я, власне, не за допомогою прийшов, а стати на партійний облік. А уже потім буду шукати роботу.
— Кажете, що займалися забезпеченням трудящих овочами? Ну, так у нас зараз з’явилася вакансія завідуючого овочевою базою — старого завідуючого Абрама Кацмана віддали під суд за розтрату, а нового ще не призначили.
Обличчя Корнієнка повеселішало, коли він почув таку пропозицію:
— Якщо партія накаже, то я уже сьогодні можу приступити до виконання обов’язків завідуючого овочевою базою. Для мене це не нова справа.
Членство у владній партії завжди було запорукою того, що тебе не залишать без роботи, знайдуть якесь тепленьке керівне місце. Ось і цього разу Антон Корнієнко використав свій партійний квиток, щоб мати певні преференції. Партія більшовиків знову знайшла для свого вірного сина теплу керівну посаду.
Та перебував Антон Павлович на овочевій базі рівно тиждень. А потім до його кабінету прийшли працівники ДПУ і повезли у свою контору на вулицю Леніна.
Як виявилося, хтось в анонімному листі до ДПУ написав, що Корнієнко не є членом партії, хоча видає себе за такого. А автор листа про це добре знає, бо сам рік тому виключав його з рядів однопартійців, як член комісії по чистці.
– Коли у 1934 році мене виключила з лав більшовиків комісія по чистці, то я подумав, що пропаду без партквитка, — сказав на допиті слідчому Корнієнко. — Тож знайшов у місті чоловіка, який за невелику винагороду сфальшував нові партійні документи. Я добре розумів, що в рідному місті ще кілька років будуть пам’ятати як мене з тріском вигнали з партії, тож подався подалі від Кірового, до Криму.
Під Сімферополем однопартійці доручили керувати овочесховищем. Посада невелика, але й на ній можна було розвернутися. Оскільки Корнієнко мав нечисту совість, то до рук почали липнути гроші від реалізованих наліво овочів.
Через два місяці Корнієнко став помічати, що на нього скоса поглядає дільничний. Тож Антон Петрович хутко звільняється з роботи з формулюванням «за сімейними обставинами», мовляв в Кіровому захворіла мати, і утікає з Сімферополя.
Але до рідного міста не повернувся. По дорозі був Миколаїв. Там і зупинився. Партія «доручила» займатися заготівлею кавунів та відправкою їх до Києва, Харкова і на Донбас.
Та ось настала дощова осінь, кавунні жнива закінчилися і Корнієнко знову став поглядати на північ, у бік рідного краю.
І знову не доїхав до Кірового. Цього разу зупинка була у Бобринці. Пробув там зо два тижні. Та оскільки пропоновані однопартійцями у цьому
місті посади не приносили натхнення Корнієнкові, то й тут він довго не затримався…
…20 вересня 1935 року Кіровський райсуд міста Кірового під головуванням товариша Гаутберга схвалив вирок у справі афериста Антона Корнієнка і призначив йому два роки і шість місяців позбавлення волі.
Володимир Поліщук