Я пам'ятаю, що мої дід і баба говорили «ріДзво», тобто вони говорили правильно, як і величалося це свято віками й тисячоліттями. Від слів «рід звати» або «род звати» – Родзво. Що і визначало суть цього дня, коли після зимового сонцестояння він починав збільшуватися (з 24– го на 25-е грудня), найстарший орій роду – Дід кликав (звав) до себе усю родину. Вони міркували, чи добре підготувалися до зими протягом попередніх дев'яти місяців, щоб пережити цю зиму. Період із січня по квітень був найскладнішим. І радились-планували, скільки і чого мають сіяти навесні, щоб ситою була і наступна зима. Тому то і вважається це свято суто сімейним, родинним. До своєї наради родина обов’язково залучали дух дідів – Дідух – сніп зв’язаний із останніх колосків урожаю нинішнього року. Культ зерна був наскільки високим, що наші предки вважали, що дух померлих дідів-оріїв живе саме на засіяному полі.
Ну, це окрема цікава тема, хоча й незаслужено мало досліджується. Але мої дід і баба навряд щось про це знали. Та й про Юліанський чи Григоріанський календарі, мабуть, нічого не знали. Вони були народжені в позаминулому столітті і просто говорили так, як говорили їхні діди й баби, і так в глибину віків, тисячоліть від поколінь до поколінь, із уст в уста, як говорилося в родинах. А мені врізалося в пам’ять це ріДзво тому, що маю смішні спогади з дитинства. Тобто, тепер вони здаються смішними, а тоді було не смішно.
Отож, пам’ятаю, сиділа я в діда й баби на теплій печі, чимось гралася. А дід Олекса і баба Зіна сиділи біля столу і про щось гомоніли. Баба дідові говорить: «Заріжемо кабанчика на рідзво, а свинка нехай ще до великодня підросте. І півника старого заріжу на холодець». І тут мене аж підкинуло і в грудях здавило й заколотило: як!? Півника зарізати?! Його ж котик від лисиці врятував (це у казці про котика і півника), а баба його заріже? А він точнісінько такий, як у книжці намальований, – червоно-чорний із зеленим переливом. Я так раділа, коли мені вдавалося знайти довгу, блискучу пір’їну з хвоста, а баба його хоче зарізати. Я вже бачила зарізану курку. Вона лежала у великій мисці із закритими очима і з кривавою раною на шийці, а баба вилила на неї окріп із великого казана… Це була найжахливіша картина, яку я бачила на той час. І оце з моїм півником теж таке зроблять?! І баба спеціально перекручує слово, щоб я не зрозуміла? Якщо усіх ріжуть у цей день, то це ж різдво, а вона каже «рідзво». І в мене тут же визрів план порятунку півника: я піду й вижену його на вулицю, і хай кудись тікає, щоб його не зарізали.
Так я і зробила. Не пам’ятаю, як випросилася надвір у сніжну зиму, але пішла втілювати свій план. Кури були в сараї, копошилися в настеленій соломі і не хотіли виходити на сніг. Вигнати півня – це була нелегка задача. За ним вибігло пів курятника, і всі кудкудакали, аж кричали. Я ж, озброївшись довгим сухим стеблом соняшника, намагалася відділити його від курок, примовляючи: «тікай з двору, біжи на вулицю, бо баба тебе хоче зарізати на різдво». Ну, очевидно побачивши, як я несамовито ганяю курей по снігу і сама падаю, бабуся мене загнала в хату. Але я свій замисел не полишила і вирішила здійснити завтра.
Отож, батьки вранці на роботу, старший брат у школу, а мене – до діда й баби. І я вже відразу хочу гуляти надворі. Півня довелося мало не на руках виносити із сараю. Сніги у цей час вже лежали глибокі, і дід прокопав стежки-тунелі у дворі. Для мене вони були якраз у зріст. Отож, таким тунелем я гнала півня на вулицю, за ворота. Він вивертався, повертався і навіть хотів напасти на мене, а кури знову підняли такий лемент, що кудкудакали усі сусідські кури на вулиці, і сусідський пес гавкав, аж розривався. Його підтримували собаки із дальніх дворів. І… бабуся знову загнала мене в хату, на теплу піч.
Витрушуючи сніг з моїх валянців, вона бідкалася дідові: «Ну, ти подивись на неї, завжди така спокійна дитина, а тут наче хтось її підмінив». Дід сидів шив чоботи і тільки угукнув у відповідь, бо перед тим, як я вигнала півня, дід застукав мене за тим, як я «рятувала» свиней. Я відкрила хвіртку загороди в сараї, де вони утримувалися і хвіртку, яка вела на город. І говорила свиням: «Тікайте, бо дід з бабою вас заріжуть. Тікайте в посадку і заховайтеся, поки пройде різдво». Свині дивилися на мене і рохкали. Тоді я вперше усвідомила, що в свиней очі, як у людей, і тому мені здавалося, що свині розуміють мене. Але чому ж не тікають? А вони, мабуть, думали, як мене з’їсти. Добре, що нагодився дід і прикрив мій план порятунку свиней. Але ж у мене лишався ще півник! А тут завадила баба. І нікого мені не вдалося врятувати від різдва.
Був і холодець, були й ковбаси, і родичі з’їхалися – дідові й бабині. І дійсно, приїжджали на Рідзво племінники до діда Олекси, бо він лишився найстаршим у його роду. Але це вже окрема історія про традиції, які мені пощастило ще застати в моєму дитинстві. І я пам'ятаю, що дід з бабою говорили РіДзво! Так як і називали це свято наші предки віками й тисячоліттями.
Зінаїда Куценко