Епітети білий та пухнастий у такому поєднанні зовсім недавно з’явилися в нашій мовній практиці. Вони характеризують особу, котра всіма способами хоче сподобатися. Таке паразитування на людській довірливості притаманне не лише окремим персонам, а й цілим спільнотам. Якщо під таким кутом зору глянути на історичні події та їх учасників, то усталені уявлення можуть змінитися дуже різко. Спробуємо по-іншому подивитися на біографією учасника визвольних змагань отамана Григор’єва (Серветника).
Коли, як і де Никифор Серветник став Григор’євим? Сучасник бурхливих післяреволюційних літ, уродженець наших Цибулівських хуторів Михайло Дорошенко у виданих на еміграції спогадах «Стежками Холодноярськими» був першим, хто оприлюднив факт зміни прізвища. Науковець В.Савченко у роботі «Авантюристы гражданской войны» підтверджує, що прізвище цієї людини – Серветник. Так само, як і Андрій Лисенко («На чолі повстанських мас: отаман Никифор Григор’єв» // «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ» №1/2 1999).
Радянська влада (Л.Троцький, Б.Козельський, П. Балковий) однією рукою писала різко негативні та гнівні рядки про Григор’єва, а іншою ладнала йому на груди тільки-но заснований, найвищий тоді орден Червоного прапора під №3. Правда, до цього вела ще довга й многотрудна дорога.
…Батьки Григор’єва з дітьми, а між ними й п’ятнадцятирічним хлопцем, перебралися мешкати до хутора Григорівки на Олександрійщині на рубежі XIX і XX століть. Наприкінці XIX століття у Новій Празі, а до неї від Григорівки всього чотири кілометри, відкрилася земська міністерська двокласна школа, яку й закінчив майбутній отаман. Як пише «Історія міст і сіл УРСР. Кіровоградська область», навчатися тоді могли лише діти заможних батьків. Отже, треба думати, селяни Серветники мали статки.
Никифір взяв участь у російсько-японській війні, діставши хрести Святого Георгія IV та ІІІ ступенів. Одержав чин прапорщика за бойові заслуги. Набувши військового досвіду в часи війни і відзначившись у боях, він повернувся додому і служив певний час у місцевій поліції.
У 1909 році закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 3-м розрядом (після російсько-японської війни всі прапорщики воєнного часу мали пройти курс юнкерського училища). На 1 січня 1910 року – прапорщик 60-го піхотного Замосцького полку, дислокованого в Одесі, де значиться під прізвищем Григор’єв-Серветніков (встановити точно перебіг служби Григор’єва в російській армії не вдалося навіть такому знавцеві військової історії, як Ярослав Тинченко, оскільки послужний список майбутнього отамана у РГВИА відсутній). Незабаром перейшов до 256-го піхотного Єлисаветградського полку (Миколаїв), у складі якого вступив у Першу світову війну. У 1917 році – штабс-капітан, офіцер залоги Бердичева. Член Української партії соціалістів-революціонерів. Почавши прапорщиком Першу світову, зустрів революцію штабс-капітаном (за два з половиною роки). Мабуть, знав чоловік, яким боком трьохлінійка стріляє і як підійти до рядового солдата. Їм він подобався безшабашністю, простотою і доступністю. Але хіба тільки цим пробуджують симпатію? Не заради ж одних командирських забаганок боєць кидається в смертельну атаку.
Шлях із невідомості почався для нього після з’їзду фронтовиків у 1917 році, куди його делегував ревком Південно-Західного фронту. Він активно взявся за українізацію частин старої російської армії.
Наприкінці 1917-початку 1918 був помічником комісара Центральної Ради на Південно-Західному фронті. Під прізвищем Серветник у лютому-квітні 1918 значиться як уповноважений Центральної Ради з демобілізації частин та установ Особливої армії Південно-Західного фронту. Знайомство з Симоном Петлюрою, сприйняття дій Центральної Ради підштовхнули до створення ударного українського полку. Його в чині підполковника відсилають в Олександрійський повіт для формування ще однієї військової одиниці. Невдовзі Центральну Раду замінив Гетьманат. З літа 1918 року, уже полковником, став командувати сотнею 17-го пішого Олександрійського (колишнього 58-го піхотного Празького) полку Армії Української Держави. Напередодні протигетьманського повстання прибув до Верблюжки, де сформував перший повстанський відділ на Півдні України. Після повстання – Никифор уже отаман 20 повстанських загонів, виниклих у межах Херсонщини та півдня Київщини.
Лояльний кожній новій владі, одержував нові погони й командування, скаже хтось. Інші вважатимуть, що купив чини (не забуваймо: належав до заможного селянства). Ще хтось, як припечатає – з п’яної дурної голови усе везіння. Адже полюбляв пан полковник «акву-віту», жартуючи, що те в нього спадкове.
Не виключено, що із часом викристалізується новий погляд на чорного і колючого отамана і він стане білим і пухнастим. У кожного Тараса Бульби, хай через двісті років, але обов’язково знайдеться свій Микола Гоголь.
Однак продовжимо фрагментарний життєпис цієї неординарної людини.
Коли пробив час Директорії, Григор’єв уже на батьківщині організує селян для боротьби з австро-німецькими каральними загонами. Кілька дрібних сутичок – і ось велика удача. Повстанці напали на австрійський військовий ешелон на станції Куцівка, що неподалік Верблюжки. Захоплено велику кількість зброї, боєприпасів, обмундирування. Григор’єв озброїв півтори тисячі повстанців. Його авторитет піднявся так високо, що місцеві отамани беззаперечно подалися під його руку. Про них, цих отаманів, варто сказати кілька слів.
У вісімнадцятому році на Єлисаветградщині та Олександрійщині партизанили Масенко, Горбенко, Ткаченко, Таран, котрі з приходом Григор’єва увійшли в його формування. Степан Масенко – учитель із Глодосів – був у Григор’єва командиром 4-го полку. Під його началом воювала бригада піхоти, кінний полк, шість панцерних платформ з гарматами і кулеметами. Він – рідний старший брат відомого українського поета Тереня Масенка. Брати Горбенки служили в григор’євських рядах. Олександр Горбенко командував найкращим у григор’євському війську Верблюзьким полком. Коли виступ отамана потерпів крах, перекинувся до більшовиків. Загинув від рук своїх же верблюжців, коли вивозив разом з комісарами у 1920 році хліб. Ще одного Горбенка покликано на більшовицький з’їзд у Єлисаветграді якраз напередодні сумновідомого григор’євського погрому. Комбрига змушували прокоментувати пункти тільки що оприлюдненого «Універсалу». Затинаючись, той щось почав пояснювати. І тоді Горбенка більшовики підняли на глум, хизуючись власною «політичною зрілістю». Роздратований дядько спересердя покинув залу, але у дверях повернувся і тихо проказав: «Говорю я, може, й справді погано, але мене на станції чекають дванадцять тисяч козаків, які усе вам пояснять замість мене...» Увійшовши у місто, повстанці виявили наслідки «жорстокого більшовицького терору, – в тюрмі було повно трупів». Комісари та чекісти діяли підступно, зовсім не дбаючи про те, що обов’язково прийде відплата.
І відповідь, як відомо, не забарилася. Шукати правого й винного в таких ситуаціях – справа безнадійна. Що, до речі, й декларує книга В.Сергієнка «Погроми в Україні», де, навіть, устами однієї єврейки, жертви вакханалії, мовлено, що ті жорстокості – не спонтанна акція, а довготривале вмотивоване накопичення негативної енергії.
Олександр Ткаченко часто згадується в радянських публікаціях як непохитний більшовик. Однак, це не зовсім так. У минулому робітник цукрозаводу біля Знам’янки не завжди поділяв думку харківських комуністів. Тому і зійшов зарані з політичної арени при загадкових обставинах, подібно Щорсу, Боженку, Черняку.
А в «Універсалі», між іншим, Григор’єв вимагав участі у Радах пропорційно національному складу: 80 відсотків українців, 5 відсотків євреїв, 15 відсотків – усіх інших. Навіть на сьогодн це зрілий політичний документ. Місцеві краєзнавці нещодавно виявили, що й більшовики, анархісти, випадкові тут бундівці активно готувалися до протистояння зі зброєю в руках григор’євському наступу. І не стільки тому наступу, як українським настроям.
Саме у вирі тієї завірюхи загинули старший брат майбутнього поета Арсена Тарковського Валерій, брат більшовика Зінов’єва-Радомисльського Міша Злой, інші анархісти. Тоді ж постраждав, але вже від більшовиків, і «Манюня» Аксенфельд.
На світлині: командний склад 256-го піхотного Єлисаветградського полку, Григор'єв сидить другий справа
Леонід Багацький