У телеграмі пензенському губвиконкому, датованій 9 серпня 1918 року, Володимир Ленін вказував: «Необхідно організувати посилену охорону з добірно надійних людей, провести нещадний масовий терор проти куркулів, попів і білогвардійців; сумнівних замкнути в концентраційний табір поза містом». А офіційно появу таборів закріпила постанова Ради народних комісарів від 5 вересня 1918 року «Про червоний терор».
На території України уже восени 1920 року перші концтабори з’явилися у Єлисаветграді, Житомирі, Катеринославі, Києві, Кременчуці, Лубнах, Миколаєві, Одесі, Олександрівську, Полтаві, Харкові та Чернігові. Їх створювали губернські та повітові органи ВУЧК. Загальна кількість цих таборів невідома. Припинили вони існування у 1922 році після ліквідації ВУЧК та створення Державного політичного управління УСРР.
«Єлисаветградський концентраційний табір при відділі управління повітового виконкому Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів» — такою була його повна назва, функціонував у 1920-1922 роках. Знаходився біля Великого мосту через Інгул, на правому березі річки. Так вказано в архівних документах. Припускаємо, що концтабір був на місці будівлі спортшколи та скверу, що нижче від неї.
Першим комендантом єлисаветградського концтабору — з грудня 1920 року до червня 1921 року — був Михайло Трохимович Степанов (на знімку). Його особисті документи та спогади зберігаються у фондах обласного краєзнавчого музею. Також справа завідуючого адміністративним відділом М. Степанова (такою була його посада у 1927-1929 роках) є у фондах обласного архіву.
З цих справ дізнаємося, що народився Михайло Степанов в Єлисаветграді у сім’ї чоботаря у 1899 році. Українець. Крім рідної мови володів ще й російською, угорською, сербською та польськими мовами. Таке поліглотство пояснюється тим, що у 1915-1916 роках унтер-офіцер Степанов перебував у полоні на території Австро-Угорської імперії, тож вивчив кілька слів цими мовами.
З семи років Михайло навчався у Балківському народному училищі. Потім було навчання у вищому початковому училищі, яке, щоправда, не закінчив – пішов з четвертого курсу. Навчався на вечірніх курсах при заводі Ельворті, очевидно, здобував професію токаря. Брав участь у роботі підпільного гуртка на заводі Кличка. Працював токарем на заводі Яскульського в Єлисаветграді, а також на заводах Одеси та Миколаєва.
У 1917-1921 роках — у Червоній армії, командир. Боровся з бандами (так записано у справі — прим. авт.) Завгороднього, Сокола і Чорного Ворона. Останнього затримував у селі Листопадове, що неподалік міста Новомиргорода.
Посвідчення М. Степанова, коменданта міста Єлисаветграда, 25 жовтня 1920 року
Припис від 22 червня 1921 року: «Коменданту Концентраційного табору тов. Степанову. Відділ Управління пропонує Вам у 24 години здати Концентраційний Табір з описом всього інвентаря і поступити у розпорядження Повітпарткому. Усі справи пропонується здати тов. Громову, призначеному Комендантом Концентраційного табору. Завідуючий відділом Управління».
Закінчив кінно-військову школу у Смоленську. У 1920 році повернувся у рідне місто, де працював у губкомі для «відновлення кавалерійської школи». Був комендантом міста Єлисаветграда. З листопада 1920 року — комендант концентраційного табору. Щоправда, про це у справі Степанова лише кілька слів.
У подальшому Степанов працював на оперативній роботі у міліції. У 1937-1940 роках був міським головою Кірового-Кіровограда. У 1940 році перевели на керівну посаду в управління млинами. З серпня 1941 року з сім’єю в евакуації у Семипалатинську, де також «керував». Після звільнення Кіровограда від фашистів у квітні 1944 року повернувся у рідне місто.
Згідно з інструкцією, у перших радянських концтаборах повинно було утримуватися не менше 300 чоловік. В Єлисаветграді ця цифра коливалася від сотні, у перші місяці робити концтабору, до чотирьох сотень у середині 1921 року. Люди спали на підлозі, адже було усього 70 місць на дерев’яних нарах. Кухні не було, тож харчування у комуністичному концтаборі було не кращим, ніж у концтаборах фашистських. Одяг, який видавали арештованим, відбирали у тих, кому пощастило вийти на волю. Щодня 3-4 адмінарештованих хворіли на тиф, кілька помирали, і з десяток утікали з концтабору.
Ось кілька слів на підтвердження цього з доповіді коменданта концтабору від 14 квітня 1921 року:
«... Табір прийнятий мною в плачевному антисанітарному стані. Табір необладнаний, ліжок немає. Згідно з інструкцією ліжок при таборі необхідно мати 400 шт., а за штатом 600. Мною зроблено близько 30 ліжок, але воєнний час, цвяхів немає і роботи призупинено. ...Кухні також немає, яка потрібна. Є похідна, але вона непридатна... Баків немає, щоб заарештованим роздавати їжу, немає казанків, а також ложок, обмундирування. Багато хто з заарештованих босі та голі....переконливо прошу впливати на коменданта станції про відпуск 10 вагонів для відправки військовополонених».
Приблизно чверть арештованих — жінки. Сиділи у концтаборі і діти — у квітні 1921 року їх було більше тридцяти. Основний контингент в’язнів складали засуджені на тривалі строки (від 8 місяців до 6 років), і навіть... до кінця громадянської війни. У цей список не включали місцевих жителів, яких відправляли до концтабору на два тижні, або місяць, «на перевиховання» за незначну провину, їх ще називали «адміністративнозасудженими». Окрім розкуркулених селян, польських солдат-військовополонених, з якими не знали що робити, злодіїв різної кваліфікації, тут сиділи і такі, хто не розумів, за що його кинули у неволю. Приміром, громадянин Бормашенко, якому було уже за 60 років, у визначений термін не відніс на реєстрацію домову книгу. Хтось запізнився на роботу. Когось затримали у трамваї без проїзного квитка. На когось сусіди написали доноса, що ніде не працює, або ж часто її квартиру відвідують чоловіки. Батьків 16-річної Хаї Кац з міста Шпола, нині Черкаської області, убили григор’євці, і дівчинка-сирота вирішила поїхати до тітки у Миколаїв. А її затримали на залізничному вокзалі в Єлисаветграді за те, що не узяла дозволу на цей переїзд у місцевих властей…
Що не історія в’язня концтабору, то людська трагедія.