Війна часто оприявнює те, що цілими століттями лежало під спудом. А православний світ занурений у війну вже давно. Війна в Сирії. Війна в Лівії. Війна в Україні (та, яка з 2014-го). Палестино-ізраїльська війна. Війна в Затоці. Усі ці конфлікти розгортаються — або помітно зачіпають — канонічні території. Здебільшого старих грецьких церков — Антіохійської, Єрусалимської, Олександрійської.
Наша війна посідає особливе місце в цьому списку. Хоча б тому, що між сторонами, які воюють, не пролягають очевидні релігійні кордони. Не уявиш християнську / православну меншину як чисту жертву — релігійної ненависті, політичних обставин чи інославної більшості. Війна ведеться на канонічній території, між народами, що ідентифікують себе як православні. Війна ведеться за цілковитої підтримки однієї з канонічних православних церков. Патріарх Московський — не якийсь маргінал неканонічний, а один із рівних, його ім’я згадується в диптихах, — благословляє агресію проти православних сусідів. І не гидує поживитися трофеями, приєднуючи до своєї церкви те, що було силою відібрано в інших православних.
Зрештою, церковні інтереси й навколоцерковні міфи стали однією з причин агресії — якщо вірити людині, котра розв’язала цю війну. Це не лише не викликало в патріарха Московського жодного заперечення — він, схоже, неабияк зрадів і був улещений тим, що президент РФ так високо оцінює значення церкви й турбується про її інтереси. РПЦ підтримує війну палко й усебічно. Поодинокі антивоєнні священники, богослови, публіцисти в найкращому разі залишили межі канонічної території. Так і хочеться написати далі щось пафосне. Щось на кшталт «після цього ніщо не може залишитися таким, як колись, — ні у православному світі, ні у світовому православ’ї». Це ж так очевидно неправильно. Благословення зброї. Проповідь пекла. Братовбивство, врешті-решт. Міф про братні народи — глузування над історичною реальністю. Але з погляду віри, війна між православними — це війна між братами у Христі, незалежно від політичної чи національної належності.
Утім, пафосні фрази та романтичні надії, які за ними стоять, геть недоречні в цьому випадку. Із перших днів повномасштабної війни багато хто з нас — вірян і тих, хто їм співчуває, — очікував якоїсь реакції з боку православної церкви. Не спорадичних приголомшених зойків окремих священнослужителів, а реакції Церкви в усій її повноті. Та її не було. Ні в перші дні війни. Ні за рік, два, три...
Із різкими заявами, окрім патріарха Варфоломія (що списали на його конфлікт із московським колегою), виступив хіба що патріарх Румунської ПЦ Даниїл. І митрополит Київський УПЦ МП Онуфрій першого дня повномасштабної війни несподівано випустив «крамольне» звернення, де назвав російську агресію каїновим гріхом.
Та коли перше заціпеніння минуло, усе вляглося й майже затихло в православному ефірі. Вряди-годи, коли якийсь уїдливий журналіст поставить незручне запитання, церковні лідери можуть пробурмотіти крізь зуби щось у стилі «війна — це погано, а мир — це добре». Але не більше. І, схоже, патріарх Болгарський Даниїл у нещодавньому інтерв’ю висловив спільну думку: конфлікти, війни та нестабільність у сучасному світі не можуть розхитати непорушних основ, на яких стоїть церква.
Що ж, це принаймні чесно. У церкви є непорушні основи, й це, звісно, гарна новина. Погана новина: прикриваючись своїми непорушними основами, церква залишається не просто непохитною — вона стає цілком байдужою до всього, що не стосується безпосередньо її непорушних основ. Включно з каїновим гріхом. Хоч би що коїлося в РПЦ, хоч би яку єресь верз патріарх Московський, РПЦ залишається рукоподатною. Не тільки на світових православних майданчиках, а й навіть на міжцерковних заходах. Коли православні лідери надсилали листи підтримки та співчуття (поки постійні удари РФ по цивільних цілях не стали щоденною рутиною), вони зазвичай адресували їх главі УПЦ МП митрополиту Онуфрію, і в його особі — його пастві. Тому складалось абсурдне враження, що лише віряни УПЦ МП заслуговують на співчуття в тому пеклі, яке РФ учинила в Україні з благословення патріарха Московського. Нікому з канонічного клубу не спало на думку співчувати комусь, окрім канонічних. Це частина їхніх непорушних основ.
Їх не можуть похитнути не лише ракетні удари, а й богослови. Наприклад, Конференція європейських церков виступила із заявою «Опір імперії, сприяння миру: Церкви протистоять ідеології «русского міра». В цьому документі доктрину «русского міра», яку просуває РПЦ, прямо названо єрессю. Автори чітко зазначають, що РПЦ і патріарх Кіріл особисто цілком свідомо спотворюють християнське вчення задля підтримки російського імперіалізму загалом і війни проти України зокрема. Та хоч скільки б зібралося богословів, хоч які докази вони б наводили, вони теж не в змозі похитнути непорушні основи. Увесь цей галас зовнішній не проникає за зачинені двері Синодів і патріарших кабінетів і нічого не змінює у світовому православ’ї. Навіть слово «єресь» виявилося неспроможним. У світі більше немає ні добра, ні зла, ні істини, ні обману — є тільки непорушні основи. І завдання церковних інституцій зводиться до того, щоби зберігати цю непорушність. За всяку ціну.
Тому політика важливіша за місію. Інтереси церковної інституції важливіші за людські життя і навіть, здається, душі. А перший і головний інтерес інституції — зберігати суверенітет своєї структури, що розкинулася на певній канонічній території. Недоторканність кордонів цієї території та принцип невтручання у внутрішні справи помісної церкви — до цього тепер і зводяться непорушні основи у світовому православ’ї. З погляду канонічної конвенції, вбивство українців росіянами за благословенням патріарха Московського — це внутрішня справа РПЦ.
З цієї самої причини помісні православні церкви не бажають визнавати ПЦУ. «Сумнівні хіротонії» єпископів ПЦУ — це привід, а не причина. Причина ж у тому, що сам собою прецедент української автокефалії жахливо тривожний. Визнати українську автокефалію означало б, що жодна канонічна територія не може більше спати спокійно — її кордони теж можуть виявитися порушеними. Підтримувати недоторканність статусу РПЦ і визнавати законність її претензій на Україну як «канонічну територію» — це цілком уписується в програму збереження непорушних основ, на яких стоїть більшість нинішніх православних церков. Їхні непорушні основи збігаються з кордонами їхніх канонічних територій. А також із обрисами політичних союзів, що склалися й століттями існують у православному світі, поділеному на грецьку та слов’янську партії. І це ще одна непорушна основа, яку не зможе похитнути ніщо, навіть ядерний удар освяченими ракетами.
Коли йдеться про країни й нації, цілком природно говорити про кордони. Та коли починається розмова про церкву, стає трохи незручно. Адже в теорії (точніше, в Символі Віри) церква — це єдність. Один спільний організм. Кажучи про політичні нації, ми неминуче говоримо про поділ — самовизначення, політичний вибір, мови, традиції та самобутність. У випадку з церквами це почасти так — тут теж є самобутність. Але вона вторинна й інструментальна — задля перекладу й адаптації християнства під локальні мови і традиції.
Однак у реальності окремі православні церкви дбають про свої кордони, території та інституційні інтереси більше, ніж про місію. Вони точно так само зосереджені на тому, що їх розділяє, а не на тому, що в них є єдиним. Тобто якщо зазвичай у церкві вживають вислів «церкви-сестри», то ці сестри вже давно не живуть у батьківському домі. Вони вийшли заміж за свої держави й змінили (іноді, здається, навіть забули) дівоче прізвище. У реальності немає жодного світового православ’я — єдиної церкви, спільного організму, що цілісно реагує на біль чи радість в одному зі своїх членів. Первосвященники ще принаймні здатні зібратись усі разом над труною одного з патріархів. Але що з того, якщо вони не здатні разом ухвалювати рішення? Не здатні відповідати спільно на виклики, що стоять перед одним із них? Не здатні навіть співчувати болю, якого зазнає «чужа» паства?
Можна було б сказати, що це не нове. Сама структура світової православної церкви — конгломерату національних церков — протягом усієї своєї історії перебуває на межі розпаду (і навіть трохи за цією межею). І якщо попри все це непорушні основи так і не похитнулися — то, може, й нинішні потрясіння не зрушать їх із місця? Канонічна географія встоїть і далі диктуватиме правила в православному світі. Ну, тобто патріархи знають, що кажуть? Або ж вони припускаються класичної помилки, спираючись на власні непорушні основи, у той час як земля тікає з-під ніг. Буквально.
Принцип канонічних територій робить православні церкви вразливими з обох боків. Ізсередини існує загроза зрощування церкви з державою, релігії — з ідеологією, аж до формування громадянської релігії на основі християнства (наприклад, так, як це відбувається з РПЦ). Однак найбільша проблема канонічної географії — у статичності. Географія сьогодні дедалі більше описує не місця, а маршрути. І прив’язаність до чітко окресленої території не дає змоги відповідати на головний виклик сучасності — мобільність населення.
Ми живемо в епоху Потопу. Світ зрушив із місця. Потоки можуть бути ще досить тонкими, але місцями вони вже зливаються в досить помітні річки. Не має значення, що саме змушує людей залишати насиджені місця, зраджувати базовий принцип цивілізації — осілість. Це можуть бути кліматичні зміни, або війни, або економічні міркування, або просто внутрішнє занепокоєння — синдром перелітних птахів. Території тікають з-під ніг — канонічні території зокрема. І все, що спирається на територіальний принцип, втрачатиме опору. Зазнаватиме ревізії. Чи просто розчинятиметься — разом із тим, що прив’язувало до території. Глина не сповідує релігії. Камені не належать до тієї чи іншої церкви. Вода не розмовляє «рідною мовою». Це все роблять люди. І вони не перестають цього робити, навіть коли залишають рідні стіни, їдуть далеко від рідної землі. Вони зберігають свою ідентичність — протягом певного часу. У першому поколінні, максимум — у другому. Якщо їхня ідентичність не має опори — у спільноті, яка сповідує таку саму віру, практикує такі самі обряди й традиції, розмовляє рідною мовою — цей зв’язок розмивається. Люди асимілюються. І проблема не в тому, що вони відірвалися від землі. Люди живуть не на землі — вони живуть у спільнотах, у соціальних зв’язках, у мові.
Церква в цій перспективі має величезний потенціал. Але тільки в тому випадку, якщо її непорушні основи — це не території й не політичні союзи. А люди. У перших християн церква здавалася кораблем — ковчегом, на якому віряни рухаються до спасіння. Тобто церква як громада є від природи мобільною та гнучкою. Вона здатна поєднувати понад кордонами й бар’єрами — державними, політичними, культурними. Багато православних церков навчилися жити у світі, де люди що далі, то рідше ходять до храму. Це не надто важливо — якщо вони живуть на канонічній території, то однаково належать національній церкві, активно чи пасивно, хочуть вони цього чи ні. Та що відбувається, коли люди залишають канонічну територію? До якої церкви вони належать? І чи може щось зробити церква, щоб їх не втратити? Ми переживаємо період криз, і деякі з них — демографічна, кліматична, військова — особливо боляче вдаряють саме по православному світу. В такі періоди виграє не той, хто збереже територію, а той, хто зможе зібрати та зберегти людей.
Катерина Щоткіна, ДТ