Слово освіта в українській мові пов’язане семантично зі словами світ, світло. Словник подає наступні значення: «Освічений 1 – той, на який падає світло, ясно видимий, освітлений 2 – той, який має освіту». Як бачимо, поняття освіта антонімічне до темряви, затемнення. Невипадково, про неосвічену людину в народі кажуть – темна людина.
Олександрія, за свою більш ніж двохсотлітню історію, пережило безліч ідеологічних експериментів, що влаштовували колишні імперії. Кілька разів, за наказами зверху, змінювалися боги та суспільні цінності. На прямо протилежні. Школа, намагаючись підлаштуватись під нових «святих», обслуговувала, перш за все, запити влади.
Не завжди це було корисно дітям. «Історія шкільництва на Україні ускладнена тим, що різні держави, окупуючи частини України, накидали цим частинам свою систему шкільництва, яка, схрещуючись з місцевою традицією або натикаючись на опір української людності, часом набирала своєрідного забарвлення. Тому дуже трудно подати історію освіти на Україні для всіх частин і для всіх епох і такої історії, власне, українська педагогічна наука ще не має». (3, 917) Авторитетна Енциклопедія українознавства саме під таким кутом зору розглядає історію освіти в Україні, і не нам спростовувати її чи сперечатися з нею. Тим більше, що зібрані нами дані документально підтверджують висновки науковців.
Загальновідомо, що попельнастівські землі належали до Вольностей Запорожських козаків. Тож розповідь про історію освіти Олександрії закономірно досліджувати саме з козацьких часів.
Про загальне ставлення запорожців до освіти та освічених людей можна дізнатися з праць академіка Яворницького. “Грамотные люди высоко ценились в Запорожье, потому что «они святое письмо читают и темных людей добру научают.»” (2, 451) Святе письмо цінували в Попельнастому надзвичайно, про це свідчить як історія церковної громади так і історія самої церкви. Малоймовірно, що маючи храм, слобода Попельнаста не мала приходської школи.
Ось що стверджує Яворницький: “Школи церковно-приходские существовали почти при всех приходских церквах запорожского поспосольства, т.е. подданого или семейного сословия запорожских козаков, жившего в паланках по слободам, зимовникам и хуторам. “Церковь с звоницею, на одной стороне ее шпиталь, а на другой школа составляли необходимую принадлежность всякого православного прихода в запорожском крае.” (2, 452)
Відома карта з позначенням хуторів на прилеглих до Попельнастого землях. Складена вона у березні 1752 року року сотником полтавського полку Григорієм Штепою і келебердянського Микитою Козельським. (ЦДІАК України, ф. 51, оп. 3, спр. 11437, арк. 1). Хуторів там позначено кілька десятків. І храм у кожному великому поселенні. А де храм, там і школа.
Не відомо, чи було у козаків міністерство освіти, але освітянські концепції і стандарти освіти були. Тоді твердо уявляли, яку людину має виховувати школа. “Некоторые из этих школ назывались специально “школами вокальной музыки и церковного пения” и предназначались для обучения мальчиков музыке и пению; подобные школы были в Сичи и в паланках; так, в 1770 году такая школа переведена была из Сичи в Орловщину…” Это сделано было с той целию, чтобы среди Запорожья, в центре семейного козачества, поднять и возвысить церковное чтение и пение, чтобы в школе практически приучить молодых козаков, хлопцев, к церковному пению, образовать из них чтецов и певцов для всех вновь открываемых церквей и приходов Запорожского края” (2,453)
Саме у цей час в Попельнастому, що документально підтверджується Феодосієм Макаревським, освячується і відкривається православний Іоаннобогословський храм. “… церковь из слободы Боянской (Буянской, Оболенской) перевезена в с. Попельнастое, на избранном заблаговременно, удобном месте 1-го июля 1772 года заложена, а 16-го декабря 1773 года освящена по церковному чиноположению.”(5, 382)
Тож цілком ймовірно, що перші попельнастівські священники були саме з цієї когорти вихованців “школ вокальной музыки и церковного пения”. І саме вони, скоріш за все, й були першими вчителями в церковно-приходській школі.
Замислюючись над загальним рівнем освіченості населення у козацькі часи, знову звернемося до першоджерел. «…по всій землі русів, тобто козаків, ми помітили пречудову рису, що збудила у нас подив: усі вони за винятком небагатьох, навіть більшина їхніх дружин і доньок, уміють читати і знають порядок церковних служб та церковні піснеспіви; крім того панотці не залишають сиріт напризволяще, аби ті невігласами не вештались вулицями, навчають грамоти ». (4, 25-26)
Так пише у своїх дорожніх нотатках арабський мандрівник Павло Халебський, проїзджаючи (влітку 1654 року) територією України за часів урядування гетьмана Зиновія-Богдана Хмельницького.
«Усяке місто й містечко в козацькій країні повні люду, особливо маленьких дітей. Мабуть, у кожному місті їх понад сорок-п`ятдесят тисяч або ще й більше. Ці діти, численіші від трави, усі вміють читати, навіть сироти. А сиріт водиться дуже багато, бо їхніх батьків і чоловіків убито в небезпечних війнах (війни тривали вже шість років)». (4, 65)
Не тільки українські хлопчики, але й дівчатка та жінки були, на погляд іноземця, досить освіченими. «Ми були захоплені чистотою голосів і співу, особливо ж дів, як дорослих так і малолітніх. Усі вони уміють читати, обізнані з філософією, логікою, захоплюються творчістю». (4, 147)
Про загальну повагу не тільки до церковної книги, а й до будь якої книги, також є документальне свідчення. «Перед читанням кафізм із Псалтиря прийшов за їхнім звичаєм юний чернець, поставив посеред церкви високий гарний аналой, на взірець шафки для книг, запнутий шовковою пеленою, поклав на нього Псалтир – у козаків зазвичай не читають жодної книги, важливої чи неважливої, інакше як на аналої...» (4, 205)
Гіпотетично, більш-менш схожий рівень освіченості був у цей період й на попельнастівських землях. Ці часи можна сміливо вважати золотим віком культури та освіти у наших краях.
Але після скасування Гетьманської держави в 1764 р. та зруйнування в 1775 р. Катериною II Запорізької Січі, доля України стала в усьому, доброму та лихому, невід’ємно пов’язаною з долею Російської імперії. Це ж стосується і освіти.
У 1766 році в Попельнастому засновують шанець елизаветградського пікінерного полку. Потім військове поселення. Зі скасуванням військового поселення жителі отримують статус державних селян.
Проходить всього сто років, а ставлення до навчання та школи різко змінюється на негативне. За цей період ми вже маємо документи, які підтверджують цей факт. Тож звернемося до них. У 1878 році член повітової училищної ради Василь Абаза відвідує 11 шкіл північної частини Верхньодніпровського повіту, в тому числі й нововідкриту Попельнастівську школу. У своєму звіті земським зборам він повідомляє про результати перевірки наступне: “Весь успех училища должен быть приписан исключительно добросовестности опытной в деле преподавания учительницы Погорлецкой, в виду того, что местное крестьянство относится к школе далеко не с тем сочувствием какого следовало бы желать и посещение школы учениками, весьма неисправное, усиливается еще весенними разливами, прерывающими сообщения между окраинами села и его центром. Кстати, сделаю не лишенное интереса замечание из своей пятилетней практики по обязанности члена Училищнаго совета: я убедился, что особенным несочувствием к школе отличаются крестьяне бывших военных поселений; свежо ли среди них воспоминание о кантонистских и иных школах времен поселення, где грамота насаждалась жестокими розгачами или другая причина, сказать не могу, только школы в бывших помешичьих имениях пользуются несравненно большим сочувствием и поддержкой населення (Богодаровка, Алферово, Николаевка (Широкая), Николаевка (Остроградскаго), Троицкое и пр.)” (1, 96)
Не може перевіряючий сказати у звіті, що усі ці роки “…школа залишалася російською, чужа для українського народу не лише мовою, а й змістом; дитина із школи виносила мало…” (3, 924)
Саме це й відчували батьки (местное крестьянство), які були незадоволені школою, хоча вони й проявили ініціативу, збудували нове приміщення, попередньо вибивши солідні кошти із земського бюджету. Не задовольняв батьків, скоріш за все, зміст освіти. Але чого вони хотіли насправді для своїх дітей, вони й самі не знали…
«У більшості середніх шкіл панував холодний формалізм, що часто призводило до гострої ворожнечі між педагогами й учнями. Більшість педагогів середніх шкіл були урядовцями, позбавленими любови до дітей і свідомости великої відповідальности за їх майбутнє…» (3, 926)
Пройде ще півтори сотні років, згинуть одна за одною дві імперії, і тільки тоді дійде черга до того, щоб серйозно замислитись, а якою ж має бути справжня українська освіта? Якого громадянина потребує незалежна країна? Чи вже готові разом шукати відповіді на ці питання – вчителі, батьки і діти?
Валерій Жванко