Трохи більше тридцяти років тому, паралельно із постанням Народного руху України, почало відроджуватися і козацтво. На Покрову 1991 року через неповних два місяці після проголошення незалежності України козаки з усіх усюд зібралися в Київ на Велику раду, де обрали першого гетьмана сучасності – тодішнього нардепа Вячеслава Чорновола. Були на цьому зібранні і наші козаки з товариства «Буго-Гардівська паланка».
Тоді відбулося фактичне об’єднання козацьких осередків у єдину, за задумом, потужну централізовану структуру із одним гетьманом. Але єдність протрималася недовго – всього три-чотири роки. Знайшлися «правильні козаки», які заявили, що центром повинне стати Запоріжжя, а проводити Великі ради в Києві «історично неправильно». Теоритично-історичні дебати та суперечки закінчилися першим розколом та юридичним оформленням практично зовсім іншого другого козацтва. Ним стало Військо Запорозьке низове з головним отаманом Олександром Панченком. На той час гетьманом Українського козацтва був уже інший нардеп – генерал-майор Володимир Мулява, до речі, з родовим корінням з нашого краю.
На сьогодні маємо прикрий факт розрізненого на десятки осколків, а можливо і більше, козацтва. Чому і як це сталося? В Україні забули про те, що козак це соціальний стан і певний потужний прошарок суспільства. Ця забудькуватість дала свої плоди. Всі козацькі організації, згідно з чинним законодавством, почали реєструвати, як громадські організації. Усвідомивши це та вивчивши деталі юридичних процедур, невеличкі гурти амбітних осіб на місцях почали реєструвати свої товариства. Після цього проголошувати себе отаманами, шити однострої які заманеться, обвішувати їх хрестами, «орденами та медалями» невідомого походження. На вулицях України років через п'ятнадцять-двадцять після проголошення незалежності з’явилися сотні козацьких генералів нікому невідомого походження.
За цим рухом самопроголошених отаманів загубилося головне і основне – козацький дух, звичаєве право, справжні козацькі традиції. На поверхню спливло ряджене щароварництво у виконанні поганеньких самодіяльних акторів. Створена централізована структура Українського козацтва з єдиним реєстром, одностроями та порядком присвоєння козацьких військових звань та нагороджень загубилася у цьому розмаїтті «зареєстрованих самозванців».
А держава, яка у багатьох питаннях не дуже українська, спокійно дивилася на цю виставу-маскарад. Більше двадцяти років кілька проєктів Закону про українське козацтво десь припадають пилом. Навіть козаки-нардепи, маючи певний політичний вплив, не змогли нічого вдіяти. Інфіковане космополітизмом постсовкове суспільство не мало потреби у справжньому розвитку та посиленні козацького соціального стану, як національно-патріотичної складової. То коли козацтво дочекається нормального закону, що досконало і всеосяжно буде регламентувати діяльність цього соціального стану у всіх сферах життєдіяльності?
Поки не було війни козацтво ще якось заявляло про себе під час свят, потім справжні козаки пішли на фронт боронити рідну землю. Багато років українська влада не дослухалася до пропозицій створення козацьких формувань територіальної оборони. Дехто дуже боявся зброї в руках патріотів та нескореного козацького духу. Брали часом козацькі ідеї та реалізовували під іншими назвами без козаків, залишаючи їм бутафорне шароварництво.
Вже кілька років Покрова Пресвятої Богородиці оголошена державним святом та вихідним днем. Цього дня ми відзначаємо також День створення Української Повстанської Армії, День Українського козацтва та День захисника Вітчизни. Але Покрова і козацтво історично ідуть попереду. Цілі покоління козаків не дочекалося такого визнання державою свята, і це прикро. Дуже довго запрягали…
Нині відкат у минуле неможливий – козаки за духом, якйи так старанно розпорошували наші недруги, але який присутній і діє, цього зробити не дадуть. Про це слід пам’ятати всім ворогам України.
Слава Україні! Героям Слава!
Анатолій Авдєєв, полковник Українського козацтва, крайовий отаман Буго-Гардівської паланки (1991-1995 років)