Мешканці села Інгуло-Кам’янка зайняли кругову оборону села, проти них відкрили артилерійський вогонь. Майже всі оборонці загинули, 300 будинків зруйновані. У селі Дмитрівці внаслідок протистояння більше 150 чоловік порубано, 40 взято в полон. Це картинки не нинішнього дня, а сторічної давності, коли у нашому краї встановлювалась Радянська влада. Хоча подібне і нині, в час широкомасштабної російсько-української війни, відбувається у багатьох місцях України.
– Кожне українське село було тоді Бучею, – наголосив автор книги «Колгоспне кріпацтво» Іван Петренко під час презентації цього непересічного видання, яка відбулася минулої суботи у Музеї мистецтв. – А чи вшанували ми тоді ті жертви? Ні. Селяни повірили брехливим обіцянкам, що їм дадуть землю і не хотіли розуміти пріоритет власної держави. Тож повсталих називали бандитами. У той час більше 80 тисяч жителів нашого краю вивезли у віддалені, непристосовані до життя, райони росії, де більшість із них загинули.
Та влада називала себе то робітничо-селянською, то радянською, але фактично такою ніколи не була. Її головним завданням було тримати в покорі людей. Тодішню червону армію Іван Данилович резонно називає Грабармією. При чому робилося це офіційно: затверджено 50 найменувань реквізицій, і якби у тодішніх селян були пральні машини чи мікрохвильові печі, вони безперечно увійшли б у той перелік. Тож нинішня російська армія – пряма продовжувачка тієї.
Основний масив книги – події 20-30-их років. Це не суперечить назві – «Колгоспне кріпацтво», бо хоча масова колективізація і розпочалася наприкінці 20-их, увесь час з моменту свого встановлення радвлада робила все, аби закріпачити, пограбувати українського селянина. Загалом книга, побудована виключно на архівних джерелах, охоплює час до 1964-го року. Особливий момент: після визволення від німецьких нацистів відразу ж реквізиції відновилися з новою силою. Адже німці, які перетворили колгоспи на громадські двори, хоча суть залишалась тією ж, забирали лише десять відсотків виробленого і українські селяни мали змогу накопичити певні запаси. Після визволення усе це було досить швидко реквізовано.
Автор порівнює оплату праці батраків, які працювали на поміщика у селі Созонівка із статками селян у наступних десятиліттях. Виходить, що рівень життя батраків наші земляки досягли тільки наприкінці 60-их років за рахунок того, що були побудовані великі нафто і газогони, річки цих копалин хлинули на Захід і завдяки мільярдам доларів в СРСР трохи підвищився рівень життя. Однак, зауважує Іван Петренко, його не можна навіть порівняти із життям фермера на Заході.
«Колгоспне кріпацтво» видане невеликим тиражем за рахунок коштів відомого у нашому краї мецената і історика Владислава Сердюка.
Ведучий презентації Олег Бабенко назвав доробок Івана Петренка, а це більше 20 історичних книг, аналізом політичної історії України ХХ ст. на теренах нашої області. Видання добре ілюстроване завдяки архівним фото та наданими краєзнавцями Петром Озеровим, Юрієм Тютюшкіним, а також дизайнерській роботі Олександра Пасічняка.
Очевидно, після війни книгу варто державним коштом перевидати більшим тиражем, аби вона стала доступною широкому читачеві.
Світлана Орел