Коли весь світ готується до Різдва, моя країна бореться за своє існування на мапі світу.
Я часто думаю: яким було б сьогодення, якби не триклятий сусід? Напевно теж складала б перелік подарунків, задумувалася б над новорічними стравами та поїздками. Можливо, поїхали б в гори, адже чоловік завжди за будь-який кіпіш. Проте, невтілена потреба в безпеці та безтурботності дається взнаки. Ці дев’ять місяці, як вагітність, яка затягнулася. Спочатку страшнувато, потім період адаптації і чим ближче до розв‘язки, тим знову страшно, бо усвідомлюєш водночас ціну і цінність перейм.
Яка вона буде наша нова дитина – нова Україна? Вистраждана, з‘юшена кров‘ю та молитвами, прощаннями навіки, вона змучена безсонними ночами та дитячими плачами, дивними нелюдськими речами дикого і навіки чужого сусіда. Це буде неймовірно сильна дитина, бо випробовування недаремні, а ми вже майже рік незламні.
Постійно відчуваю себе ніби глядачем фільму в ретроспективі. Діти танцюють при ліхтарях, підсвічуючи посмішками та гумором, лікарі лікують, свічки на столах дарують теплі дотики в темряві, адже живий вогонь завжди дає надію. Ми поки не можемо до кінця розігнати темряву, та ми можемо запалити світло. Досвід цього року болить і гнітить, але біль ми трансформуємо на силу, працюємо, платимо коштами, щоб ЗСУ менше платили кров’ю. За кожен наш день життя.
Переходимо на новий левел сили. Ми не просто вистоїмо чи виживемо, ми ще увалимо їм добре, якщо кожен буде робити все можливе, там, де він є, з тим, що має. Країна генераторів ніколи не стане країною дегенератів.
Олена Карпенко