Одна назва цього міста – суцільний крик і біль. 16 березня бомбою, скинутою росіянами, розтрощено приміщення Маріупольського театру, під руїнами якого заживо поховано десятки людей. Так само руйнівного удару зазнала і трупа театру. Першого – ще у 2014-му, коли частина митців обрали руській мір, нині – набагато потужнішого, коли хтось загинув, а значна частина виїхали за межі країни. Від півторасотенного колективу залишилося ледве десяток акторів.
Але театр живий, базується нині на Заході країни. Саме він відкрив 52-ге Всеукраїнське свято театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти», яке традиційно триває у нашому краї, а цього року ще й поєднане з днем міста Кропивницький.
Виставу «Крик нації», автором і режисером якої стала нинішня очільниця Маріупольського театру заслужена артистка України Людмила Колосович, не назвеш складною сценографічно. На сцені – мінімум декорацій. Роль тут грає кожне слово, інтонація, деталь костюма. Та не зважаючи на певну символічність, дія на сцені не втрачає своєї прозорості і логіки.
Вистава створена на основі щоденникових записів, віршів та судових документів справи Василя Стуса. Він, як відомо, донецький. Тут навчався, викладав українську мову і літературу у Горлівці. Але коли вже у незалежній Україні ініціювали назвати його ім’ям Донецький університет, це викликало шалений спротив місцевих манкуртів, провокованих, тепер немає у цьому сумнівів, російськими спецслужбами.
У виставі не згадується про це. Натомість уся вона – напружена внутрішня трагедія героя, який фактично наодинці протистоїть темноті, злу, облуді, брехні. У контексті нинішньої широкомасштабної війни ця трагедія ще яскравіша і вражаючіша, адже ментально понищений край тепер стікає й фізичною кров’ю.
Крик нації тут – і у палких рядках наших геніальних поетів, і у вірі усупереч усьому Василя Стуса – «Народе мій, до тебе я ще верну…», і у певності духовної сили України. Вистава не пригнічує своїм трагізмом, а очищає вірою у перемогу світла й добра.
Не дарма у вітальних словах від очільників області звучало найдорожче для маріупольських митців побажання – повернутися на свою, відбудовану після перемоги, сцену.
Світлана Орел