Культура та мистецтво під час війни є оплотом світла, надії, і одночасно зброєю. Росія зі своїм вторгненням в Україну принесла на нашу землю смерть, руйнування, біль та сльози, взявши за мету знищення української держави, нації та культури. У цьому маренні російські нелюди забули, що ламають гілку, на якій сиділи. Без України вони ніхто – сміття, розвіяне по азіатському Сибіру. Але в агонії вони нищать культурні пам ятки – музеї, театри, бібліотеки, майстерні художників. Сподіваючись зламати дух супротиву, похитнувши нашу віру у перемогу.
Їхній тваринний інстинкт підказує їм, що націю можна перемогти, знищивши культурні надбання, мову і віру. Проте навіть під загрозою ракетних обстрілів, авіаударів, коли гудуть сирени, мистецьке життя не припиняється. Влаштовуються художні виставки, проводяться аукціони на підтримку Збройних сил України, відкриваються центри гуманітарної допомоги.
Багато художників, залишившись без житла, майстерень, засобів існування, продовжують створювати мистецькі твори, часто ризикуючи власним життям. І на противагу агресору, із ще більшим завзяттям просуваються вперед. Тому сьогоднішнє виставкове життя характеризується надзвичайно широким діапазоном мистецьких напрямів, стилів, та течій.
Не зважаючи на складні обставини: елементарний брак художніх матеріалів, а також проблеми з їх доставкою, народжуються неповторні твори, з різноманітними сюжетами, які охоплюють філософські проблеми життя, виявляючи споконвічне прагнення до гармонії, життя у мирі та спокої.
Але під час бойових дій на фронті, навіть в тилу про тишу і спокій можна лише мріяти.
Дійсно, спокій, як особливий стан, що продукується художньою естетикою, є метою всіх гармонійних спрямувань мистецтва. Тому, на здивування багатьох, українські захисники мають потребу перебувати саме в такому стані, а не в напруженні, як дехто вважає. Усталена думка, що мистецтво має відтворювати жахіття війни, є хибною. Людина завжди прагне гармонії. Досягти урівноваженого стану, катарсису, говорячи професійною мовою, можливо від споглядання картини, площина якої, відбиваючись на сітківці ока, співпадає з її поверхнею. Хтось зауважить, що однак люди дивляться на світ однаково. Так, але відомо, що дивитись не означає бачити. Так само як можна слухати, і не чути. Звичайно, все залежить від якості художнього твору, а це вже інше питання, яке стосується світогляду митця. Тому сьогодні, під час війни, художня еліта робить неймовірні зусилля у подоланні непрофесіоналізму в мистецтві, підміни його сурогатом, що дискредитує його роль, призначену для розвитку суспільства.
І тут важливо розрізняти світоглядні підходи в образотворчому мистецтві. Натуралістичний підхід, описаний вище, наближений до фотографічного, або наукового не вдається до питань гармонії, оперує лише фактами як результатом наукового аналізу або дослідження. Естетичний підхід намагається виправити натуру, довести її до гармонійного вигляду краси, на противагу першому – не копіює бачення, а загострює його до ступеню виразності. Виразність є вінцем художнього твору. Тому такий твір буде випромінювати енергію, сила якої буде залежати від професіоналізму автора. Чим більше йому вдасться наблизити плани картини до площини, тим більше відчуватиметься зв’язок глядача з енергетичним полем твору, що створить умови для спокійного споглядання і набуття урівноваженого стану.
Колись дослідник мистецтва і його візуального сприйняття Рудольф Арнгейм сказав: «Якби мистецтво займалося лише відтворенням речей у природі, і тільки, навряд чи можна було б зрозуміти ту почесну роль, яка призначена йому у розвитку суспільства». Сьогодні під час війни з московськими варварами у нас є історичний шанс на відродження культурного простору нації, бо мистецтво будучи її обличчям зі зміною обставин набуває нових рис часу, що підвищує вимоги до чутливості глядача. Культурі навчаються, розуміти мистецтво і різні його прояви без освіти неможливо. Естетика має свої основи.
Усталена звичка сприймати образотворче мистецтво через призму натуралізму міцно тримаються у свідомості, не зважаючи на сучасні вимоги до обізнаності глядача. У нинішній Європі такої тенденції не існує, за винятком країн, які були під впливом радянської ідеології у вигляді соціалістичного реалізму в мистецтві. Безумовно, Україна в цьому сенсі постраждала найбільше. В 1930-40-і роки тотального нищення української культури та національної свідомості були викоренені нові паростки розуміння сучасного мистецтва, яке на той час було в авангарді європейського. Такі митці і мисткині, як Олександра Екстер, Соня Делане, Давид Бурлюк, Олександр Богомазов, Казимир Малевич, Михайло Бойчук, Олександр Архипенко, Василь Кандинський, імена яких відомі на весь світ, змінили розуміння цінностей мистецтва, його філософського змісту, та формальних якостей, надали поштовх для майбутнього розвитку наступних поклінь митців. Але, на жаль, частина з них змушена була емігрувати за кордон. Інші ж були репресовані, або закатовані в російських в’язницях і концтаборах. Проте вони відкрили шлях абстрактному мистецтву, як способу подолання матеріального тягаря реального світу. Абстракціонізм ствердився, як шлях самопізнання і самовдосконалення, як можливість осягнути духовний світ гармонійно поєднавши образотворчі пошуки з філософією та наукою, розширивши рамки традиційного розуміння видів і жанрів мистецтва. Український авангард 1910-30х рр. здійснив вплив на нонконформістське мистецтво 1960-х років, що об’єднало митців Одеси, Києва, Харкова з митцями європейських столиць, і який став основою для модерністського відродження 1990-х років, відлуння якого ми спостерігаємо сьогодні.
Сотні імен видатних діячів науки та культури, викреслених із активного вжитку мають бути повернуті Україні. Час сприяє відродженню культурного простору нації. А мистецтво є його обличчям, що набуває рис часу разом зі зміною обставин.
Ігор Смичек