Психологи, які працюють зі станом свіжої травми, добре знають про протокол спілкування. Але життя складається так, що поряд з людиною, яка тільки що пережила важкий бій, або загибель побратима, або власне поранення, або ще щось подібне, може опинитись будь-хто.
Суто зі свого досвіду. Бо люди різні і історії різні. Можливо, це комусь допоможе.
Найважче, що було в перші дні. Не за ступенем болісності, а за хронологією.
* * *
…Один з етапів еваку. Перша ніч десь на Харківщині в маленькій лікарні. Медсестра намагається вмовити мене зняти форму, просякнуту кров’ю і перевдягтись у чисті речі. Вони дійсно чисті. Але зношені кимось до такого стану, що я не можу себе змусити їх навіть в руки взяти. Ніби вони перетворять мене на іншу людину.
…Ще один з етапів евакуації. Старенький автобус, дуже незручний. Їхати годин шість.
– А ми можемо зупинитись десь на заправці? Щоб туалет, вода, зарядне купити?
– Ні. Якщо ми зупинимось в цивілізації, ми потім вас не зберемо вчасно.
Зупинка посеред поля. Курю. Намагаюсь зберегти рештки гідності. Не можу себе примусити сходити в туалет прям тут, де навіть кущиків немає. Шукаю виправдання цьому і не знаходжу.
* * *
… Лікарня. Нарешті та, де ми зупиняємось не на кілька годин, а дійсно лікуватись. Звичайна цивільна. Палати на шість осіб. Нарешті можна лягти і закрити очі.
– Ти з війни? – запитує одна з сусідок.
– Так.
– А правда, що вам там такі шалені кошти платять?
Намагаюсь закритися ковдрою з головою, аби сховатись від цього. Не можу. З’їдає зсередини. Виходжу в коридор, аби охолонути і не почати бійку.
* * *
... Та ж лікаря і та ж палата. Я тут лише кілька годин. Все, чого я хочу – спокою. Мені фізично важко знаходитись в одному приміщенні з іншими людьми. Важко зняти одяг. Важко підняти голову. Важко навіть випити води.
На моє ліжко сідає ще одна сусідка і починає плакати. Плакати і тормошити мене.
– Скажи чого ти хочеш? Їсти? Може щось з одягу? Ти скажи, я зараз поїду, все зроблю.
Вона хоче зробити мені добре. Дійсно. Але не розуміє, що вламується в мій простір і робить мені боляче.
Беру себе в руки і починаю її втішати, аби вона припинила плакати вголос. Це забирає рештки мого ресурсу, але не допомагає ані мені, ані їй.
Врешті-решт зриваюсь і кричу, аби мене лишили в спокої хоч на добу. Соромно мені. Соромно їй. Соромно всім, хто це бачить. Але настає омріяна тиша.
* * *
...Консультація з психотерапевтом. Ситуативна. Людина, яку запросили, починає розмову зі мною на мові ворога. Пояснюю, що я від народження російськомовна, але от прям зараз дуже прошу перейти на українську, бо так я почуваю себе в безпеці.
Щось розповідає мені про "адиннарод" і військову присягу, яку він приймав в радянському союзі. Відмовляюсь від консультації. Відчуваю такий гнів, що ледь стримуюсь, аби не вдягти йому стільця на голову.
* * *
... – Коли вже кінець війни?
– Коли вже контрнаступ?
Обидва запитання збивать з ніг. Бо ті, хто питають хочуть знати строки. А я розумію ціну. І розумію, що питають тільки ті, хто цю війну бачать в телевізорі, або телеграм-каналах.
* * *
... Два тижні після поранення я відкладала зустріч з молодшими дітьми. Я не знала якою вони мене побачать. Чи приймуть? Чи злякаються нового виразу обличчя? Чи впораюсь я емоційно? І як після цієї зустрічі ми зможемо знов відірватись один від одного. Але ми зустрілись. І це було краще з усього, що зі мною відбулося за останній рік...
Леся Литвинова