Перський мислитель Джувейні (ХІІІ ст.) писав: “Той, про кого зберігається добра слава, живе вічно”. Ця розповідь про життєву долю саме такої Людини, лікарська діяльність якої пов'язана з Братолюбівкою, селом яке засноване вихідцями з городової козацької старшини, братами Лисаневичами на поч. ХІХ ст. (нині в Долинському р-ні).
Якось вчергове переглядаючи “Записки М.П. Сердюка” (видані в 2011 р. в Києві, згодом тричі перевидані) натрапив на важливий і цікавий факт, на який чомусь раніше не звертав уваги – мого рідного діда, Григорія Павловича Сердюка (1904-1968, с.Бокова), врятував саме лікар Бєлоярцев. Цитата із “Записок”: “В 1917-му сильно захворів старший брат Григорій, у якого в середині з'явився якийсь набряк. В сусідньому селі Братолюбівка був гарний лікар Бєлоярцев, який пропрацював в сільській земській лікарні все своє життя. Мама повезла сина до нього. Лікар його оглянув і запропонував везти в Олександрію на операцію. Але нещодавно родина втратила меншого за Гришу Петра, який вже почав ходити в школу. Той застудив мочовик і загинув, згорів за тиждень. Мама боялась втратити і старшого, який був єдиною серйозною допомогою в господарстві. Батько з 1914 р. на війні і тоді вважавсь пропалим без вістей на німецькому фронті. Мама вмовляла лікаря лікувати на місці.
Григорій Сердюк, 1914 р., Тбілісі
Він подумав і прийняв рішення спробувати самому. Приготував ліки і особисто сам втирав йому в те місце, де був внутрішній набряк, через кілька днів викликав його назовні, чим врятував його. Григорій поправився, коли став дорослим – одружився, мав 4-ро дітей”. Крім цього в Записках також є згадка, що і сестра мого діда, Олександра, потрапила в братолюбівську лікарню і лікувалася під керівництвом лікаря Бєлоярцева, коли важко захворіла в листопаді 1949 р. Лікар вилікував її і вона загалом прожила 82 роки.
Більше того, Михайло Володимирович лікував і мого батька Анатолія Григоровича Сердюка, який в тому ж 1949 році, десятирічним, разом зі своїм другом знайшли снаряд і робили з ним все, щоб він вибухнув. Так, на жаль, і сталося. Друга до лікарні не довезли, він отримав сильні поранення і помер у дорозі. А батька врятував армійський пасок – він зупинив один з уламків, інший прослизнув по голові і, на щастя, не зачепивши череп пройшов на виліт. Але поранення отримав в ліву ногу, трошки вище п'ятки. Лікар Бєлоярцев гарно зробив операцію, згодом власноруч постійно робив перев'язку, а через певний час зі словами “буде бігати” відправив додому. Так і сталося – у студентські роки батько займався легкою атлетикою і виборював медалі для своєї “альма-матер” (УСГА) навіть на всесоюзних змаганнях “Колосу”, а згодом перейшов у волейбол, ставав переможцем і призером всеукраїнських змагань серед викладачів (наприклад, І місце серед ВНЗ м. Києва) і ветеранів (ІІ місце на чемпіонаті України в категорії 70+). Грає і до тепер в свої 81 з гаком роки. Отакі були у лікаря чарівні руки!
Батько згадує: “Я гарно пам'ятаю лікаря Бєлоярцева. Він був дуже доброю людиною, невеликого зросту, худорлявий. На місці його будинку, як і братолюбівської лікарні зараз росте бур'ян...”.
Тому, спираючись на факти, наведені вище, можна з глибокою вдячністю назвати доктора Бєлоярцева ангелом-хранителем нашої родини на землі.
Користуючись сучасними технологіями, ми з колегою, Віталієм Гриценком, зробили запити у всі можливі групи ФБ – Братолюбівки, Долинської, Кривого Рогу тощо з проханням запитати батьків, бабусь і дідусів про братолюбівського лікаря, але відгукнулась лише одна людина, за що ми дуже вдячні. Ось її повідомлення: “Бутвіна (дів. Бардась) Зінаїда Василівна жива, врятував наш лікар Бєлоярцев приблизно в 1944-45 роках – розповідали її рідні: мама, Бардась Ольга Сергіївна, і бабуся, Бардась Єфросинія Карпівна”.
У метриці сусіднього з Братолюбівкою села Григороденисівки за 1910 рік зустрічаємо Михайла Володимировича у статусі дворянина, який в серпні вказаного року став хрещеним батьком новонародженому Володимиру, синові селян Василенків з Полтавської губ. Виходить, що в наших краях лікар з 1910 р. Згідно із довідником “Степовики”, М.В. Бєлоярцев починав працювати в повітовій Олександрії, а в селах одноіменного повіту боровся з епідемією холери.
Яким було містечко Братолюбівка до так званої революції можна уявити з коротеньких спогадів, які залишили нам її мешканці, а також з різного роду довідників РІ. Відомо, що це був один з центрів благочиння Херсонської Єпархії. Станом на 1913 рік в.о. благочинного священика був панотець Павло Євсійович Євсевський, а почесним мировим суддею – Григорій Осипович Шершеневич. Тут також був центр 9-ої земської дільниці з перебуванням начальника – поручика запасу Костянтина Захаровича Зодорина, а крім цього фігурують пристав 7-го стану капітан Дмитро Семенович Садоцній. Була у містечку і аптека пр. Бісарнова, ветеринарна клініка з ветлікарем Павлом Кіндратовичем Стежкою (його, до речі, згадує у своїх “Господній зернах” Г. Гусейнов, як людину, яка вчилась за гроші Миколи Львовича Давидова, засновника знаменитого Давидівського парку “Веселі Боковеньки”). Працювали в Братолюбівці і помічник окружного наглядача акцизного управління 3-го округу – Олександр Павлович Колодзовський і контролер цього ж управління Іван Петрович Матвєєв.
У метриках братолюбівської Святодухівської церкви (освячена в 1821-му році) зустрічаються: за 1914 р. – начальник поштово-телеграфної контори Василь Іванович Дуденко та інші її працівники, 1915 – Полікарп Сидорович Рубленко, вчитель церковно-приходської школи, 1918 – Даміан Афанасійович Зибін, вчитель земської школи і агроном Олександр Гнатович Новицький (тоді агрономів було вкрай мало). Ймовірно, під час свого перебування у своїх маєтках, зверталися до талановитого лікаря і місцеві поміщики Долинські, Кефали, Буцькі, Давидови, Шапошникови, та інші.
У Братолюбівці проживали і родини не місцевих, наприклад, поляка Леонтія Осиповича Маслянки-Маковського (працював у Давидова), Трохима Назаровича Коробченка (управляючий складами лісопромисловця Шапошникова) та багато інших, серед яких були навіть турецько-піддані. Це призлизне коло тих, з ким у вільний від роботи час, могла спілкуватися родина Бєлоярцевих. Бо, на жаль, практично неможливо встановити більшість осіб на світлині, яка подається нижче.
Родина Бєлоярцевих з друзями на відпочинку (можливо Давидівський парк, до 1917 р.)
Інші дані доводять, що в період 1900-1918-х роках це містечко, центр волості, де проживало близько 1400 осіб, було свого роду діловим і торговим центром досить значної частини Олександрійського повіту серед великих навколишніх сіл (у деяких з них проживало по 5-7 тисяч людей: Гурівка, Варварівка, Бокова та інші). Все це, звісно, щезло вже після поразки український визвольних змагань 1917-1923 років, “дякуючи” загарбникам з півночі і місцевим голодранцям-активістам.
Але повернімося до героя статті. Мене цікавив факт, як Михайлу Володимировичу, дворянину, вдалося врятуватися в страшні і криваві роки більшовицького свавілля і беззаконня не тікаючи і не змінюючи прізвища? На це питання відповіла онучка: “Коли приходили білі, вони ставили його до стінки за те, що лікував їхніх ворогів – українських патріотів, коли потім прийшли більшовики, вони також ставили його до стінки за те, що лікував і патріотів і білих, але люди не дали його розстріляти ні білим ні червоним, відстояли свого лікаря!
А під час Голодомору 1932/33 років вижили також завдяки селянам, які підгодовували родину лікаря, хто чим міг. Одного разу на поріг будинку Бєлоярцевих прийшла жінка з донькою, вмовила, щоб вони її взяли до себе, бо помре від голоду. А згодом хтось привів ще й хлопчика... Так мої дід та бабуся врятували Раю (прізвище, на жаль, не пам'ятаю) і Сергія Мигасенка”.
Лікар Бєлоярцев врятував багато життів і вилікував неймовірну кількість людей. У 1935 році з нагоди 25-ти річчя його лікарської діяльності відзначалося, що за роки роботи ним і його помічником А. Єсауловим зроблено 325 операцій і оглянуто більше 100 тисяч хворих! Згодом Михайла Володимировича нагородили знаком "Відмінник охорони здоров'я" (1940).
З початком ІІ Світової війни на території СРСР в 1941-му, лікаря з родиною евакуйовано в Сталінську (нині Донецька) область. За доблесну працю під час війни він нагороджений медаллю. У вересні 1944-го М.В. Бєлоярцев повернувся в Братолюбівку, поновив знищену лікарню, створив амбулаторію у своєму будинку. Згадує його онучка: “Після звільнення нашого краю від німців, ми повернулися з евакуації. Приїхали з Донецька на ст. Долинську потягом. Досить довго чекали на гарбу, яка повинна була відвезти нас в Братолюбівку. Дід Михайло не витримав і пішов пішки. Коли ми його наздогнали гарбою, біля нього вже було більше сотні людей, його дуже радо зустрічали”.
Багаторічна лікарська практика М.В. Бєлоярцева відзначена почесним званням "Заслужений лікар УРСР" в 1949 році.
Указ від 02.03.1949
М.В. Бєлоярцев з нагрудним знаком заслуженого лікаря, 1950 р.
А народився Михайло 31 грудня 1882 року в дворянській родині Володимира Бєлоярцева в м. Люботин Харківської губернії. І який збіг! Саме в Люботині поблизу Харкова 6 січня 1930 року помер Микола Львович Давидов, який також зв'язаний з Братолюбівкою (саме тут він довгий час був почесним мировим суддею). Вони приязно знали один одного.
Навчання своє починав юний Михайло у Сумської гімназії, яку закінчив в 1905 році. Згодом вступив на медичний факультет Харківського університету, який закінчив у 1911 році.
Мені вдалося знайти список студентів цього університету за 1909/10 р.р., де Михайло Володимирович Бєлоярцев фігурує під №517, як студент 7-ї групи медичного факультету, дворянин, православний, місце народження – м.Суми (ймовірно, помилка), а в графі “звільнений від сплати, стипендія” стоїть прізвище “Дурново”. Можливо, відповідь на це дасть фрагмент спогадів А.А.Григорова (1904-1989): “У дворянства був дуже значний капітал, який передав у спадок в 1834 році капітан-лейтенант В.А. Дурново на виховання дітей збіднілих дворян…”, який вчився на таку стипендію, як і раніше його дядьки.
Медичний факультет Харківського університету
Вдалося зв'язатися з онукою Михайла Володимировича, Тетяною Павлівною Ковригіною (1939 р.н.) – вище кілька уривків з її споминів. Нащадки і досі живуть під Києвом, куди вже на пенсії переїхав і М.В. Бєлоярцев з дружиною Анастасією Яківною (в дівоцтві – Глинська). Онука також розповіла і про цей рід.
Рід Глинських також дворянський, але на поч. ХХ ст. з невідомої причини збіднілий. Щоб якимсь чином підтримати Глинських, влада дозволила їм тримати власний буфет на ст. Куцівці. У родині досі зберігаються деякі рецепти буфету, а також родинні столові прибори.
Подружжя Бєлоярцевих з донькою (до 1917 р.)
Донька Бєлоярцевих, Ольга вийшла заміж за Павла Григоровича Ковригіна, який в 1930-х роках був директором Давидівського парку “Веселі Боковеньки” (нагадаємо, що спаплюжили парк, в основному, після 1960 р.). У подружжя народилося двоє дітей, Тетяна і Олексій. Взагалі з Давидовським парком багато чого пов'язано. Згадує Тетяна Павлівна: “Дід Михайло часто спілкувався з засновником парку М.Л. Давидовим, бував у нього. І згодом, поки батьки мами, Бєлоярцеви, жили і працювали в Братолюбівці, ми кожного року приїздили туди. Зазвичай, їхали і в дендропарк разом з Раєю і Сергієм, колись врятованих від голоду дітьми, які вважались членами родини. Ми довго там гуляли, поки нам ловили раків і готували смачний обід. А потім з повною гарбою кавунів і динь нас відпускали додому в Братолюбівку.
М.В. Бєлоярцев і працівники братолюбівської лікарні
Був у діда завгосп на прізвище Кашель, бабуся Ася дружила з його жінкою, здається звали її Тетяна Антонівна. Мій брат, на жаль вже покійний, Олексій, 1935 р.н., міг би більше розповісти, він дуже добре пам'ятав Братолюбівку.
Дідусь Міша був тихим, спокійним, інтелігентним чоловіком. А ось бабуся Ася була дома головою. Майже всі сумнівні відвідувачі лікарні проходили через неї і вона вирішувала кому можна робити в той час заборонені аборти, а кому ні”.
Ольга Михайлівна Бєлоярцева (прізвище не змінювала) також стала лікарем – закінчила Дніпропетровський медичний інститут з дипломом хірурга, починала працювати в лікарні Братолюбівки, згодом чоловік отримав нове призначення і родина переїхала в Пущу Водицю під Київ. Там О. Бєлоярцева (1908-1998) змінила профіль і працювала педіатром, лікувала вона діточок і в Бучі, куди був переведений на роботу Павло Григорович.
У подружжя Бєлоярцевих була ще одна донька – Надія, яка жила в м.Олександрії, а згодом в Харкові. Чоловік її, Геннадій Сергійович Коровін, був досить відомим адвокатом. Надія Михайлівна вже життя пропрацювала вчителькою іноземних мов.
Похований Михайло Володимирович разом з дружиною, Анастасією Яківною на старому цвинтарі Бучі Лісної (вул. Малиновського).
І дотепер в с. Братолюбівці старожили пам'ятають світлу людину і лікаря, а одна з вулиць села носить його ім'я.
Музей історії Долинського району зберігає фото і документи, спогади і інші матеріали про видатного лікаря нашого краю, який можливо врятував життя і вашому діду чи прадіду, мамі чи бабусі.
Владислав Сердюк, головний редактор збірника «Інгульський степ», історик-докторант УВУ (Мюнхен)
(Про відомого в краї лікаря Михайла Володимировича Бєлоярцева є змістовна інформація в біографічному довіднику “Степовики” (Долинська, 2007), автор якого – заслужений діяч культури України В.Г. Маруценко. Деякі дані з нього використані у цій статті).
Світлини Бєлоярцевих люб'язно надані В.Г. Маруценком і родиною Ковригіних (Київська обл.)