Після цієї війни, багато хто вважає, люди не ходитимуть у храми УПЦ, які фактично підпорядковані Московському патріархату. Але це лиш побажання. Багатьох і досі тримає настійлива брехня про її виключну канонічність. Галина Могильницька, статті якої ми обіцяли публікувати на сайті, (http://chas-time.com.ua/liudyna/litovski-knyazi-buduvali-novorosiyu.html) аргументовано пояснює, чому це не так.
Мабуть, слово лікнеп сьогодні зрозуміле не кожному, особливо молодому українському громадянину. Лікнеп – це складноскорочене слово, що означало ліквідація неписьменності. Колись у 20-30 роки минулого століття, коли більшість населення країни, що звалася СССР і вважала себе найпередовішою у світі, не те що читати-писати не вміло, а навіть і букв не знало, більшовицька партія поставила задачу в короткий термін ліквідувати неписьменність. Той, хто бодай по складах умів читати, учив тих, хто навіть букв не знав. Хоч яким би дивним таке навчання здавалося на перший погляд, але дуже багато абсолютно неписьменних людей ази (тобто початки) грамотності отримали саме в лікнепах. Сьогодні у нас таких, що зовсім читати-писати не вміють, майже немає. Зате є дуже багато таких, що читають одне, а розуміють щось зовсім інше.
Була у мене в першому класі подружка, яка читала, наприклад, слово «сом», цілком правильно називаючи всі букви: «СИ – О – МИ». Але на запитання вчителя, яке ж слово вийшло із цих букв, вона незмінно, урочисто й упевнено відповідала: «ОСА!». Коли я читаю чи, слухаю тлумачення канонічного права чи, приміром, історії російсько-українських міжцерковних взаємин Московським Патріархом Кириллом та його «натхненними» апологетами, мені завжди хочеться відкрити для них хоч невеличкий, короткотерміновий лікнеп, щоб вони, нарешті, зрозуміли, що букви О-С-А читаються завжди, як ОСА, а не СОМ, і, навпаки, С-О-М – ніколи не означає ОСА. Бо складається таке враження, що московські ієрархи або читати не вміють або (що ще гірше) зовсім мало обізнані із тим канонічним правом, яке тлумачать (про історію я взагалі мовчу!), або (що вже й геть погано!) свідомо чинять гріх облуди та ошуканства, обдурюючи українських громадян та й світову громадськість, доводячи, що СОМ читається як ОСА, а приміром, 17 Правило Халкідонського Собору – як інструкція, до безмитного ввозу тютюнових виробів у країну, а зовсім не як правила відповідності цер– ковного устрою існуючим формам політичного та громадського життя. Якщо для когось зі всіх трьох перелічених «або» найвірогіднішим здається третє, то – прошу дуже! Не стану заперечувати. Але особисто я волію думати, що Патріарх Московський і «іже з ним» чинять свій гріх облуди по невіданню, а тому зважуюсь все-таки запропонувати їм коротенький історико-канонічний лікнеп. Та й усім вірянам православним незалежно від конфесійної належності потрібний. Єдине, що бентежить мене, – це те, що до московських ієрархів я звертаюсь уже далеко не вперше. У моїх трьох книжках, присвячених цим проблемам, усе прописано й роз’яснено вже так дохідливо, що й моя подружка, в якої із С-О-М-А виходила ОСА, зрозуміла б. Та й перекладені вони є англійською і російською мовами. А московським ієрархам – як не до них!.. Вони собі із СОМА ОСУ роблять – і край! Але ж все-таки то книжки, хоч і дуже дохідливою мовою написані й не дуже великі за обсягом, але книжки. Доки в них всі С – О – М складеш, та розберешся, що то не про ОСУ пишеться, – можна й стомитися, читаючи. А лікнепівські уроки – й зовсім легенькі!
Урок перший. Канони, які «забув» Московський патріархат
Як відомо, за вихід Української Церкви з-під Московського омофору, Московський Патріархат проголосив нас «порушниками канонів», «розкольниками» й навіть «дітьми антихриста» та накинув на нас анафему. А проте святі канони (яких очевидно не знають у Московській Патріархії) передбачають: а) що кожен народ повинен знати свого главу Церкви, а це значить, що кожен окремий народ може мати свою окрему Церкву зі своєю власною ієрархічною структурою. (34 правило Апостольського Собору в Єрусалимі, 54 р. н. є.). б) що «устрій церковних справ повинен відповідати політичним і громадським формам», а «права, які 6 торкаються церковних справ..., повинні відповідати політичним і адміністративним перемінам (Правило 6-те І Вселенського Собору в Нікеї 325 р.; Правило 17-те IV Вселенського Собору в Халкідоні 451 р.; Апофегма Патріарха Фотія). Тобто утворення нової адміністративно-політичної одиниці (нової держави, наприклад) послідовно веде за собою утворення в ній своєї Церкви з власним управлінням. Отже відділення нашої Церкви – Церкви окремого українського народу та окремої суверенної Держави – обумовлено аж чотирма канонічними підставами, ігноруючи які, Московський Патріархат сам виявляється порушником канонів.
Урок другий. Анафема
Проігнорувавши ці канони задля виконання політичної волі Російської влади та через своє владо– й користолюбство, Московський Патріархат допустився ще одного грубого порушення канонічних правил Святої Православної Церкви. Щоб застрашити українських віруючих – мирян та свя– щеників, – ним була накинута анафема на Церкву Українського Патріархату та відлучено її священиків і вірних від церковного єднання як єретиків та порушників канонів, хоч, як ми бачили, канонічне право передбачає можливість утворення в окремій державі, окремої самостійної Церкви, а єресей чи відступів від догматів віри у нашій Церкві ніколи не було. Отже, канонічних підстав для прокляття Церкви, що об’єднує більше 16-ти мільйонів представників українського народу, які в своїй незалежній Державі вирішили створити, чи точніше, відродити свою незалежну від імперського центру Церкву, – не було й сьогодні немає. Бо, як сказав автор 12-томової «Истории Русской Церкви», митрополит Макарій, «в усі часи християнства існування незалежних національних Церков ніхто і ніколи не визнавав невідповідними Євангельській науці та догматам Церкви».
А анафемування чи відлучення від церкви та заборона в служінні не на канонічних підставах, а за упередженням – є гріхом. Це чітко записано у 4-му правилі VII Вселенського Собору (Нікея 787 р.), яке гласить: «Якщо буде виявлено, що хто-небудь... забороняє – когось у служінні чи відлучає кого-небудь за упередженістю (тобто не на канонічних підставах – Г.М.), то повинен бути підданий тому ж покаранню, якому піддав іншого: і обернеться біль його на голову його, як на переступника заповіді Божої і апостольських настанов». (4. Сьомого Вселенського). Думається, що Московським ієрархам слід дуже уважно вчитатися в цей канон, бо хоч і сказано, що Господь ДОВГОтерпеливий, та ніде не сказано, що ВІЧНОтерпеливий... Мабуть, сказаного досі цілком достатньо, щоб зрозуміти, що канонами нехтує не Православна Українська Церква, а саме Російська, яка облудно присвоїла своєму філіалу в Україні назву Української.
Урок третій. Церква Московського патріархату не має жодного сантиметра канонічних територій в Україні
Усе вищесказане мало б істотне значення, якби Українська Церква (Київська митрополія) була свого часу підпорядкована Московському Патріархату на канонічних засадах. Але так воно не було і не є. Грамоти Патріарха Константинопольського Діонісія IV про передачу Київської митрополії в управління Московському Патріархату, куплені в нього Москвою за «три сорока соболей и 200 московских червонцев» у 1686 році, вже в 1687 році були скасовані Собором Східних Патріархів як «акт симонії», тобто хабарництва, а сам Діонісій був скинутий із патріаршого престолу. З ТИХ ПІР ЖОДНОГО ДОКУМЕНТА, ЯКИЙ БИ ЗАСВІДЧУВАВ КАНОНІЧНОПРАВНУ ПЕРЕДАЧУ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ ПІД ЮРИСДИКЦІЮ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ НЕ БУЛО Й НЕМАЄ. В новітніх часах цей факт підтверджено Патріаршим і Синодальним Томосом Вселенського Патріарха Григорія VII, виданим 13 листопада 1924 р., в якому чітко сказано, що «приєднання Київської Церкви до Московського Патріархату відбулося не за приписом канонічних правил». А тепер і Томосом нинішнього Константинопольського патріарха. На жаль, ні одразу після 1687 року, ні в значно пізніші часи, Україна не могла протистояти Московській імперській потузі та відновити справедливість щодо своєї Церкви. Але факт залишається фактом: підпорядкування Української церкви Московському Патріархату було здійснене силою імперської влади, а не канонічним способом.
Який висновок із цього випливає? Єдиний: МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ НЕ МАЄ В УКРАЇНСЬКІЙ ЗЕМЛІ ЖОДНОГО КВАДРАТНОГО САНТИМЕТРА КАНОНІЧНИХ ТЕРИТОРІЙ! Все, що він тут посідає, взяте силою імперської влади, підпорядковане, всупереч канонічному праву. З огляду на це, мушу нагадати Патріарху Московському і всієї Росії ще один канон, якого він або не знає, або не хоче визнавати. Це 8-ме правило III Вселенського Собору (Ефес 432 р.), яке звернене нібито просто до Московського Патріархату, хоч у ньому слово Патріархат і не згадується. Справа в тім, що на час проведення III Вселенського Собору, в 432 році, ще не було поділу Церкви ні на Патріархії, ні на митрополії – поділ був єпархіальним. Тож на означення Церкви як самоврядної одиниці вживався термін єпархія, який і означав окрему самостійну Церкву. А тепер, коли ми це зрозуміли, уважненько читаємо сам канон: «Дотримуватися скрізь по єпархіях, щоб ніхто з Богом улюблених єпископів не поширював свою владу на іншу єпархію, що ніколи не належала ні йому, ні його попередникам. Якщо ХТОСЬ простягнув владу і силою підпорядкував якусь єпархію, – хай віддасть, щоб не порушувати правил святих отців... Святий і Вселенський Собор хоче, щоб кожна єпархія зберігала в чистоті й без об– межень права, що належали їй споконвіку, згідно із здавна затвердженим звичаєм». (8. Третього Вселенського).
Все сказано чітко і конкретно. І якщо вже сталось так, що колись у XVII столітті Московський Патріархат «порушивши правила святих отців» (тобто канони) «простягнув владу» і силою підпорядкував Українську Церкву собі, то що мають зробити вже хоч нині «Богом улюблені» Московські ієрархи, щоб і далі ті правила не порушувати? Правильно! Мають віддати чуже, підпорядковане силою. Від-да-ти! А не баламутити народ український, не лякати його безпідставними анафемами, не налаштовувати одну частину народу проти іншої, й не намагатися будувати свої «русскіє міри» в чужих державах, нібито для порятунку нашої духовності й культури.
Урок четвертий. Про «руській мір», «православну цивілізацію» й духовність
Якби Патріарх московський їздив до Пензи, Вологди, Саратова, Нижнього Новгорода чи Чебоксар так само часто, як був занадився їздити в Україну, то він би точно знав, що рятувати православну цивілізацію й духовність треба саме там, а не у нас, в Україні. А якби хоч трохи знав справжню історію, а не вигадки російських міфотворців від історії, то посоромився б говорити про «русскій (читай російський!) мір» як умову зростання культури в Україні, бо, по-перше, саме Україна постійно витягувала той «мір» із мороку безкультур’я й невігластва і саме наші українські вчені-просвітителі «рубали» для цілком темної Московії оте приповідкове «вікно в Європу», повідкривали в ній найперші єпархіальні школи та семінарії. Більшість із них були проголошені святими... Чи багато людей в Україні (та й у Росії...) знають, що, за винятком кількох блаженних і юродивих, всі святі Російської Православної Церкви ХVІІ-ХVІІІ ст. – це українці-просвітителі темної, ще не християнізованої повністю Росії?
Я довго думала: що примусило їх – таких уславлених, авторитетних, мудрих, покинути улюблений край і їхати в Московську глухомань? Невже тільки царева воля? Ні, не тільки! Вони були людьми дивовижної епохи українського бароко – розкутої світоглядно й просторово, в якій злилася класична краса і мудрість античності, ренесансове відчуття безмежних можливостей людини в освоєнні й перетворенні світу, й та християнська вертикаль, яка всі ці безмежні 12 можливості, пов’язувала з Богом-Творцем, яка націлювала не на підкорення світу для себе, для своєї користі, а на освоєння світу, для несення йому Божого світла, розуміння краси Божого Творіння, одним із аспектів якого є мудрість, знання, пізнання всього, створеного Богом не тільки для того, щоб людина споживала, а щоб примножувала і блага, і радість, і красу, і мудрість. Де, як не в суворій, похмурій, неосвіченій Росії українським просвітителям барокового світогляду відкривався такий простір несення знань, науки Євангельської, проповіді вчення Христового?
Майже всіх їх, навіть тих, хто був потім причислений до лику святих, спіткала трагічна доля. Багато хто був висланий до Сибіру на каторгу як мазепинець, багато хто, як наприклад, великий богослов Арсеній Мацієвич, автор житія ще одного прославленого українця Св. Дмитрія Ростовського (Данила Туптала), загинули в страшних муках у кам’яних мішках імперських казематів... В кожному разі хотілося б, щоб ця коротесенька сторіночка нашого лікнепу нагадала Московському Патріарху, звідки в його «Российском мире» взялася культура й духовність, а також примусила згадати і йому, і всім нам, ще й те, що той його «Російський мір» ніколи не дбав про розвиток культури української (тобто істинно давньоруської, ста– рокиївської), а завжди нищив її й насаджував свою.
Детальне розкриття всіх цих фактів потребувало б кількох томів. Обмежусь лише кількома із них, відомими всім, окрім тих, хто взяв за «професію» ігнорування будь-яких найочевидніших фактів. Попри те, що від 1988 р. Російська Церква і влада, в Сірка очей позичивши, заявляє про свою причетність до Володимирового Хрещення у 988 р., історія не фіксує жодного випадку хрещення Суздальських територій не тільки в X, а й у XI столітті. Перші достовірно відомі спроби християнізації земель майбутньої Росії належать до кінця XI століття, і першими достовірно відомими місіонерами, що прийшли сюди з Євангельською проповіддю, були ченці Києво-Печерської Лаври, заснованої в 1070 роках, тобто майже через 100 років після Хрещення Русі. Але й у ХІІ – першій половині ХІІІ ст. ці спроби кінчалися трагічно: місіонерів убивали, заганяли в болота і хащі.
Урок п’ятий. «Что делать?» (не за Чернишевським)
Знати найелементарніші факти історії міжцерковних (і не тільки) стосунків України і Росії, як і найголовніші канони, що регулюють міжцерковні взаємини, Московським ієрархам, певна річ, невигідно. Комфортніше не знати, чи робити вигляд, що не знаєш. Бо інакше ніяк буде дурити українську (та й світову) православну громадськість казками про «чистоту православия» та «сугубую каноничность» Московської Церкви в Україні, а треба буде чимдуж визнавати ПЦУ, приносити покаяння за бага– товіковий гріх облуди та хутенько звільняти чужі канонічні території й повертатися на свої власні, що й по сьогодні визнаються Вселенською Патріархією лише в межах 1559 року, коли ні в Україну, ні в Білорусію, ні в Литву, ні в Польщу й нога Московського патріархату ще не ступала. Це повернення на власні канонічні території для Російської Церкви є (за земними мірками) справжньою трагедією.
По-перше, воно означає для неї втрату апостольського походження: адже Св. ап. Андрій Первозванний, як відомо, провіщав возсіяння Благодаті Божої на берегах українського Дніпра, а не російської Моски, і благословив Хрестом своїм на постання Церкви Христової Київські пагорби, а не угро-фінські болота. По-друге, втративши силою підпорядковані українські єпископії та парафії, Російська Церква одразу втрачає статус найчисленнішої та найбагатшої Церкви православного світу: адже й сьогодні Московський Патріархат має в Україні на пів тисячі більше парафій, ніж у всій величезній Росії. Втративши неканонічно привласнені Українські території, Москві доведеться попрощатися з амбіціями на роль Третього Риму та й на статус центру світового православ’я.
Окрім того, визнання Української Помісної Церкви та втрата духовного впливу Російської Церкви на українське населення, як відверто сказав у Москві в липні 2006 р. на засіданні Круглого столу митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел, «поставит крест на проекте Великой России». Бо доки попи з-під Московського омофору матимуть змогу «виховувати» наш народ в антиукраїнському, промосковському дусі, доки будуть переконувати їх, що незалежна Україна – «это видумка националистов», а українська мова є «уличною, площадью рожденной речью», доки найвищі ієрархи цієї Церкви будуть тут, в Україні «строіть русскіє міри», – доти в Росії житимуть імперські амбіції та мрії про нове «и на этот раз окончательное присоединение Украины к России». Без України, як бачимо, у них «Великая Россия» чомусь не виходить...
Та хоч якими б болючими для Росії і її Церкви були ці втрати, а вони для них неминучі, і значно краще якнайскоріше позбутись неправедно набутого, ніж жити в облуді, обманюючи самих себе, свою паству і господа Бога, бо сказано є: «Немає нічого таємного, щоб не стало виявленим» і «Якою мірою міряєте, такою і вам відміряється...» Особисто я завжди молю Бога, щоб він ніколи ні найменшою карою не покарав нікого, хто ділом, словом чи навіть помислом учинив чи побажав мені зла «Господи! Предобрий і Премилостивий! – прошу я Всемогутнього Бога. – Хай ніхто й ніколи ні на цьому, ні на тому світі не постраждає за мене!»… Так мене навчила моя старша рідня, мій чуйний до чужих страждань народ, моя страдниця -Церква. І ми всі благаємо Бога, щоб міряв Він не за вчинками нашими, а по безмірному Милосердю Своєму. І щоб наша історична донька – Російська Церква, замість неправедно набутих земних багатств, величі, амбіцій, набула із щедрої руки Господньої справжній вінець Небесної радості, втіхи, честі й щирої любові і від своєї Київської Церкви-Матері, і усіх Церков-сестер, об’єднаних не адміністративними ланцюгами, а єдиною любов’ю єдиної душі, присвяченої Господові нашому, Єдиному і Великому.
Галина Могильницька, Заслужений працівник освіти України, старший викладач кафедри психолого-педагогічної та суспільно-гуманітарної освіти КЗВО «Одеська Академія неперервної освіти», письменниця, Лауреат літературної премії ім. Василя Стуса