Один із найяскравіших представників сучасного українського літературного процесу – Володимир Базилевський. Поет, перекладач, критик, літературознавець, історіософ. Лауреат багатьох літературних премій, зокрема і Національної премії України імені Тараса Шевченка (1996). Посеред цьогорічного серпня йому виповнилось 85.
– “Одвічна письменницька спрага – бути почутим”. Ви втамували її? І взагалі, чи може на це запитання хто із сучасних письменників відповісти ствердно, якщо й Шевченко переймався сумнівом?
– Кимось напівіронічно зауважено: сумнів – рушій прогресу. Мені важко уявити письменника, який би не сумнівався. Сумнів – погляд на себе збоку. Спроба подивитися на свої писання очима інших. Сумніви, часто болісні, як ось у Гоголя, – незмінні супутники таланту. У цьому й полягає різниця між ним і графоманом, який переконаний у досконалості своїх виробів.
Ти згадав Шевченка. Він, як і Гоголь, переймався сумнівами. І, як і він, не ображався на критиків. Коли Аксаков негативно відгукнувся про його російські повісті, подякував за критику. Промовистий запис у “Щоденнику” від 18 березня 1858 року. На той час Шевченко завершив переписування своїх невільницьких віршів за 1847 рік. Він шкодує, що їх нікому прочитати. Найцікавіше в цьому записі – перебирання в пам’яті тих знайомих і друзів, хто міг би сказати йому правду. Щепкін? Ні, він не суддя: занадто захоплюється. Максимович? Цей теж не годиться: ставиться до його поезії з благоговінням. Марно покладатися й на Бодянського – почуєш тільки похвалу. Єдиний, хто скаже правду, Куліш, хоч та правда може виявитися й жорстокою...
В одному з віршів кос-аральського циклу читаємо:
Не похвали собі, громадо! –
Без неї, може, обійдусь, –
А ради жду собі, поради!
Та, мабуть, в яму перейду
Із москалів, а не діждусь!
Мені, було, аж серце мліло, –
Мій боже милий! Як хотілось,
Щоб хто-небудь мені сказав
Хоч слово мудре; щоб я знав,
Для кого я пишу? Для чого?
Оце і є спрага бути почутим. Крик душі, яка хоче впевнитися, що вона не самотня. Як на мене, цей вірш Шевченка – найзворушливіший за безпосередністю вияв того загнаного вглиб сум’яття, яким переймається письменник, поки він пише. Отже, погамування спраги – акт не одноразовий. Нові писання – нові й сумніви...
– Володимире Олександровичу, із творчістю Максима Рильського читачам Ви радите починати знайомитись поемою “Мандрівки в молодість”. Самі Ви не пишете такої поеми? Бо мені, скажімо, було б цікаво довідатись, як починався поет Володимир Базилевський?
– Мої витоки легко простежити за моїми віршами. Пригадується, є й поемка, щоправда, давня, яка так і починалась: “Там, де ми з тобою починались...”
Я віддав певну данину цьому жанру. Сьогодні він мене не приваблює. Не поемний час. Жанр цей розмивається, змішується у бік циклічності, текст розпадається на окремі вірші з усіма ознаками незалежності: симптоми того, що в перспективі поема може стати таким же анахронізмом, як і віршований роман. Це пов’язано із загальною тенденцією – втратою інтересу до поезії.
Уявити нині ліроепічне полотно масштабу згаданої тобою поеми Рильського неможливо. Як і читача такої поеми.
Що стосується мене сьогоднішнього, то живу я переважно в аурі короткого місткого вірша. Він для мене найпритягувальніший. Це не примха, а внутрішня потреба. Я свідомий того, що це ще й реакція на “входження в грудень”. Є в мене вірш з такою назвою. Але не тільки з цим. Мінімум слів – максимум змісту. Короткий вірш: три-чотири строфи – не лише іспит на зрілість, а й веління часу...
– Видавництво “Промінь” у Дніпропетровську, журналістика в Кіровограді – етап, який треба було пройти людині творчій. Але й не засидітись, вчасно вийти з нього, бо рутинна, газетна робота затягує і сковує, нерідко й губить талант. Чи безболісно вам вдалося це зробити?
– Уточнимо: до “Кіровоградської правди”, редакторства в управлінні по пресі та видавництві “Промінь” була “Чорноморська комуна”, “Чорноморка”, як її називали в Одесі. Саме в цій газеті я вперше прилучився до азів газетярства, яке потім поглинуло стільки сил. Озираючись на стоси своїх нарисів, репортажів, рецензій тощо, тепер я розумію: сили використовувались не за призначенням. Газетна школа щось, а може, й багато, давала в плані формальної вправності, але вона ж і розбещувала. Нам випало жити в епоху, коли брехня була нормою життя, ми зросталися з нею як сіамські близнюки і фактично перестали її помічати. Цим непомічанням, як пасивним інстинктом самозахисту, мічені навіть кращі наші газетні писання. Ось це найстрашніше. Щоб вийти з цього неприродного стану, потрібні були роки. Я досі, майже за Чеховим, по краплі вичавлюю з себе ту отруту, яка ба ні та й нагадає про себе...
– Значний період життя Ви провели в Кіровограді, дружили, спілкувалися, бачилися з Валерієм Юр’євим, Олександром Моторним, Миколою Смоленчуком, Леонідом Народовим, Валерієм Гончаренком... Не збираєтесь написати про той час мемуари? (Як-от Іван Дзюба, про книгу якого Ви писали недавно, чи Володимир Бровченко у своїй “Вікнині”, Анатолій Дімаров, Володимир П’янов... Слава Богу, нині мемуари стали повноцінним жанром в українській літературі.)
– У кіровоградську пору свого життя я досить тривалий час вів щоденник, але потім зрозумів – це не для мене. Моя відвертість шокувала мене самого, то як би її сприйняли інші? Та й натура я хаотична, імпульсивна, найменша дрібниця може вивести мене з рівноваги. Щовечора сідати за стіл з тим, щоб занотувати свої денні враження – для мене мука. І тоді я вирішив перехитрити свого двійника. Переакцентувати увагу із зовнішнього на внутрішнє. Вивільнитися від побуту і житейського дріб’язку. Зосередитися на житті духу, на літературі. Так народилися мої “Імпресії та медитації”, що продовжуються й сьогодні. Я пишу їх тільки тоді, коли мені хочеться писати, а не щодня.
Зараз багато хто звернувся до жанру критичної мініатюри, фактично на ній здобув собі ім’я Петро Сорока, а тоді, коли я починав, це було майже незаймане поле. Ще в 1990 році записи збиралося видати видавництво “Дніпро”. Потрапили вони до плану на розломі епох. На тому й скінчилося. І добре. З того часу вони, природно, розрослися і, сподіваюсь, набули позитиву...
Це – наближення відповіді на твоє запитання. Мемуари – то передовсім яскрава зовнішня біографія. Я такої біографії не маю. Видимий бік мого життя досить буденний, хоч і не позбавлений трагізму. Ти згадав Дімарова. Ось у кого біографія. Його мемуари “Прожити і розповісти” я прочитав за один присіст. Один з епізодів цієї книги так насмішив, що я о третій ночі реготав до сліз. Досі шкодую, що товкучка завадила мені відгукнутися по свіжих слідах на той двотомник. Щоправда, він відлунився віршем “Агат” з присвятою Дімарову. У лиху пору переслідувань цього письменника рятували гори, Памір зокрема. Він, Дімаров, затятий збирач мінералів. Я бачив його дивовижну колекцію, про неї писав навіть один з московських журналів. Ось кому є про що розповісти. Окрім того, що цей чоловік – природжений оповідач, набитий по зав’язку всілякими житейськими історіями, він ще й великий смішко й вигадник, який уміє прив’язувати до себе людей. Я теж попався на його гачок і дорожив його добрим до мене ставленням...
Ще про тих, кого ти згадав. Щоб написати те, що написав Іван Дзюба, треба бути Дзюбою. Ні більше, ні менше. Я думав, що я його знаю, аж до якихось людських його слабкостей. Як-не-як, шість років співпраці в Шевченківському комітеті, який він очолював і куди я потрапив на його запрошення, чогось таки варті. Та ось прочитав цю його книгу і зрозумів, що знання мої досить приблизні. Я відкрив для себе те, про що й не здогадувався. Це поліфонічна й глибока натура. З тих, які ліплять себе з молодих літ, підпорядковуються жорсткій самодисципліні, але при тому не втрачають дієвого інтересу до простої людини. Рідкісна риса, як для інтелектуала, сьогодні й поготів. Тому такі цікаві його записи...
Є про що розповісти й нашому землякові Володимиру Бровченку, що й підтвердила подарована мені автором “Вікнина”. Зустрічі з неординарними людьми, цікаві колізії й ситуації, атмосфера часу – усе це спонукає до роздумів. Моя ж біографія загнана вглиб. Мої мемуари – мої вірші й критична проза. Писати їх у “чистому” варіанті – це значить повертатися до пори ведення щоденника, чого я робити не збираюся...
– Чи обов’язково митцю “завойовувати столицю”? Он живе Віктор Міняйло у Білій Церкві, Василь Захарченко у Черкасах, Анатолій Кичинський у Херсоні... Можна й далі називати прізвища. Що змусило Вас на початку 80-х так наполегливо рватись із периферії у столицю? Адже було вже відомо, що ось-ось в області мали створити письменницьку організацію, якою керувати належало нікому іншому, як Вам. Боюсь помилитися, але пам’ятаю з тих часів, начебто Ви скаржились, що партійні чиновники тоді добряче пустили Вам кров, перш ніж дати відпускну з Кіровограда. Таке враження, що та давня рана не загоїлася й досі, бо на всі запрошення приїхати в місто своєї юності Ви делікатно відмовляєтесь... А в віршах... “Як тобі там живеться, земле дитинства, Байгороде, любий мій Степограде з ближньої далини?”
– Завойовувати столицю обов’язково. Але в сенсі духовної у ній присутності. Як складової того кращого, що в ній є. Бо столиця, як відомо, ще й духовний центр. Недарма ж французи кажуть: усі письменники народжуються у Франції, а помирають у Парижі. До твого переліку я б додав багатьох. Але назву одного: Дмитро Кремінь. Потужний поет. Духовно він давно прописаний у Києві, хоч мешкає в Миколаєві. Але, смію думати, навіть він, за всього зовнішнього благополуччя біографії, відчуває певний дискомфорт у зіткненні з психологічним кліматом глибинки, навіть якщо ця глибинка – обласний центр. Роби з цього висновки сам.
Що змусило мене рватися до Києва? Невдоволення собою. Гострота усвідомлення: у Кіровограді пропаду. Київ, коли мені було 30, порятував мене фізично. У його Жовтневій клініці я народився вдруге. Я сподівався, що він порятує й духовно.
З Кіровограда я тікав, обриваючи живі волокна. Так, це було не що інше, як втеча. Я знав, що просто так мене не відпустять. Заповідалася письменницька організація. Я мав її очолити. Про це прямо сказав мені секретар з ідеології обкому партії А.Погребняк. Обіцяв чотирикімнатну квартиру, хоч у мене була цілком пристойна трикімнатна на Червоногвардійській. Ні перше, ні друге не приваблювало. Ще до того я не раз намагався обміняти свою квартиру на київську. Але охочих мінятися не було: відлякували уранові шахти. Чи міг я тоді знати, що кваплюся назустріч Чорнобилю? Зрештою, таки вдалося тишком-нишком обміняти свою облаштовану оселю на обдерту халупу під Києвом, затісну навіть для моєї бібліотеки. Грім ударив, як тільки начальство дізналося про мій переїзд. Мене викликали на килим в обком і міськком партії. Погрожували, вмовляли – абсурд – повернутися. Коли ж я відмовився, рік не знімали з партійного обліку і раз на місяць я упродовж цього часу мав літати в Кіровоград, щоб провести засідання літературної студії “Сівач”. Зараз ця історія видається забавною, тоді ж було не до сміху: зірвавшись з одного берега, не пристав до другого. Але не буваю я в Кіровограді зовсім не тому, що на когось ображений. В одному з давніх моїх віршів є рядок: “Не повертайтесь ніколи на дорогі попелища”. Два роки тому я порушив цю заповідь: приїхав на свою малу батьківщину. Травмований досі. Відчуття – побував на іншій планеті. Звідти виніс банальне, але й гірке усвідомлення: повертаючись на круги своя, люди підсвідомо шукають того, чого там уже не знайти. Рятуються міражами, які не що інше як інстинкт самозахисту. Тому їздити треба вчасно, доки живі ті, з ким ти був пов’язаний і хто був пов’язаний з тобою. Тривала перерва – то неодмінне падіння в порожнечу. У Кіровограді майже не лишилося тих, з ким я був у більш-менш тісному контакті. Не буду перелічувати імена літераторів, вони тобі відомі. А ті, що лишилися, бувають у мене в Києві. Приїхати, щоб переконатися, що Кіров і досі на привласненій площі показує нетямущим дорогу в щасливе позасвіття?
Моя фізична неприсутність з роками тільки загострює мою духовну залежність від шляхів і путівців моєї молодості. Я не мислю свого існування поза степом, без якого, переконаний, був би іншим. Степ дав розгін моїм чуттям і думкам, з його балки я подався у великі світи, і хоч практично від рідного мого села Байдакове, загубленого у тій балці, не лишилося майже нічого, воно все ще живить мою пам’ять, отже, й моє слово...
– Ви поет продуктивний – як за радянських часів, так і тепер рясно видаються в різних видавництвах Ваші книги. Вам, мабуть, незнайома така риса людського характеру, як лінощі...
– Знайома. У молодості майже атрофоване відчуття часу. Їй здається: життя вічне і все попереду. Та настає момент, коли з’ясовується, що воно позаду. Це з тих приголомшливих відкриттів, які рано чи пізно, але підстерігають кожного. Озираючись, з жахом усвідомлюю – скільки згаяного часу. Але й не згаяний часто використовувався нерозумно. Це пече більше, ніж лінощі. Хоча, зауважмо, у Шевченка епітет ледачий – найзневажливіша характеристика людини.
Моя продуктивність не завжди була... продуктивною. Окремих своїх книжок я таки волів би не мати. Та й не були вони книжками. Так, метелики. Може, тому й видається, що видавався я рясно. І пауза майже в десять років, коли не вийшло жодної книги, лишилася непоміченою. Ось у періодиці я виступав справді рясно...
– Мене вразив Ваш висновок про Тичину як поета однієї книги – на півсотні сторінок. Таке знаття, усвідомлення марноти багатьох років навіть у генія допомагає Вам самому творити? Не лякає?
– Не лякає саме тому, що присутнє оте знаття неминучості марноти. Решета часу не обійти і не перехитрити нікому.
Не лякає, бо я в тому віці, коли змінити нічого не можна. Зерно й полова, кукіль і пшениця – проблема не тільки літератора, а й сівача. Боїться він чи ні, а сіяти треба. У живій природі маємо те ж саме. Дерево може цвісти дуже пишно, але частина цвіту, як і зав’язі, приречена на загибель. Ймовірний і найгірший варіант. Як наслідок, урожай може бути пристойним, мізерним чи й ніяким. Та хоч як би там було, органічний процес продовжується, сокорух то завмирає, то скресає й пожвавлюється, і яблуня чи груша виконують свою дітородящу функцію. У цьому сенсі письменник мало чим відрізняється від них. Важливо, щоб не всі діти були калічними й мертворожденними...
– Ваша самоатестація: пізній сонях, пізній деревій. А мені важко уявити Вашу творчість без ранніх, кіровоградського періоду, поезій “Мама приїхала в гості до сина...” чи “У метушні, гризотах, шумовинні...”, чи “У жовтні – сніг. Досвітній час. Неділя. До Павлиша неближня звідси путь...” Цього останнього вірша, з присвятою Віктору Близнецю, пам’ятаю, я переписав собі з якоїсь газети і звідтоді бережу, бо в книги він начеб і не потрапив... Отож, інший би поет такі рядки вважав вершинними, а в Базилевського: “Волію не згадувати про книжки своєї молодості...”
– Мабуть, я не зовсім точно висловився. Я мав на увазі нікчем’я тих уже згадуваних метеликів, де своїх негацій я неспроможний відрізнити від чужих, нав’язаних. Ті вірші, про які ти згадуєш, належать до пори пізнішої, зокрема й вірш-присвята незабутньому другові. Він є в моїх книжках.
А щодо кіровоградського періоду, то я ще років з 10-15 тому упорядкував збірку віршів, які так чи інак пов’язані з нашим краєм. Принаймні сьогодні у неї зовнішній вигляд манускрипта...
– Книжник – одна з Ваших високих похвал людині. Здається, почув я це означення вперше саме із Ваших уст (правда, не пам’ятаю про кого) на початку 80-х. Ви – книжник найвищою мірою. Така інтенсивна праця з книгами, зокрема й поетичними, ніколи не загрожувала Вашому власному голосу? Бо знаю й поетів, і прозаїків, які свідомо мало читають, навіть цим пишаються. Принаймні говорять про це без комплексів.
– Почну, з твого дозволу, з кінця. Я теж знав і знаю таких поетів і прозаїків. За одним-двома винятками, вони нецікаві мені не тільки у письмовому, а й вербальному варіанті: не знаю, про що з ними говорити.
Без книги себе не мислю. Без неї, попри певний трагізм цієї констатації, життя втратило б сенс. Вона рятувала мене в Кіровограді, рятує і в Києві. Хоча, з причин зрозумілих, сьогодні я читаю менше. Та й читаю часто те, чого читати б не слід: жертва обов’язку. Людина, яка мала необачність ув’язнути в критиці, як це трапилося зі мною, просто змушена це робити. Мій засіб протистояння поганим книжкам простий: завжди тримаю напохваті класику. Це універсальна протиотрута антилітературі, яка нині агресивно привчає до себе. Відразу ж бачиш різнощабельність, вершини й низини...
Чи загрожує читання власному голосу? Якщо той голос є, то, навіть збиваючись на чуже соло, поет все одно візьме свою ноту. Впливи неминучі, пора учнівства обов’язкова навіть для геніїв. А ось долання впливів залежить від міри таланту. Чим сильніший талант, тим коротша дистанція його залежності, тим швидше він пробивається до своєї самості.
Бунін, цей, за Маланюком, духовий українець, запевняв, що він читає тільки посередніх авторів, щоб уберегтися від чужого впливу, але прозірливе тлумачення ним Толстого, Чехова й інших промовляє за те, що Князь, так величали його домашні, лукавив. Мій індивідуальний досвід дає підстави твердити: на впливи треба перехворіти. Хвороба уривається, як тільки поет починає самостійно думати, намагається гармонізувати свій стан, дати лад у власній душі. Індивідуальний досвід шукає індивідуальної мови. І знаходить...
– Було б щонайменше нелогічно запитувати Вас про вчителів, перечитавши фоліанти “Лук Одіссеїв” і “Холодний душ історії” (та й раніше видання “І зав’язь дум, і вільний лет пера”). Проте я трохи інакше поставлю питання: чи доводилось Вам у юності виборсуватись із-під чийогось впливу? І як довго тривав цей процес? І чи треба?
– Частково я вже відповів. Додам: виборсувався і не раз. Я захоплювався багатьма. У різні роки були й різні автори. В одних я розчарувався, інші зі мною й досі. Не завжди це позначалося на фактурі письма. Є впливи глибинні, зовні невидимі, але саме вони пробуджують те несповідиме, про існування якого ти й не здогадувався. Процес “виборсування” припиняється, як тільки починається інтенсивна робота душі. Приходить чітке усвідомлення: це не твоє. Але навіть не твоє може стати твоїм, якщо воно, зазнавши певних трансформацій, стало часткою твого єства. Ахматова зауважила: він черпав скрізь і всюди, але робив це “навіки своїм”. Він – це Пушкін...
– Ні, таки не уникнути спокуси проникнення в найглибші глибини творчої лабораторії: в кого Ви вчились такій густо метафоричній, афористичній есеїстиці, яка сьогодні не має аналогів в українській, щонайменше, літературі?
– Дякую на доброму слові, хоча твоя оцінка завищена. Я б відповів на твоє питання так: учився у багатьох і... ні в кого. Тут немає суперечності. Йдеться про вплив загальний. Один час я дуже активно студіював філософську літературу. Мабуть, це не минуло безслідно. Загалом же якихось вольових зусиль у цьому напрямку я за собою не помічав. З чого роблю висновок: мій спосіб думання віднайшов саме ту форму мовлення, яка найбільше відповідає його природі...
– “Втіха стражданням”. “Трагедія як домінанта життя”. Це обов’язково для митця? Чи можна й оминути?
– Я б розмежував ці речі: втіху стражданням і трагедію як об’єктивну даність. Історія людини – перманентна трагедія. Позаяк історія великої літератури, від найдавніших часів починаючи, – історія людини, то це й історія перманентної трагедії. Згадаймо аккадську літературу, бодай добіблійну середньовавилонську поему про невинного страждальця другого тисячоліття до н.е., шумерський епос про Гільгамеша і шукання ним, царем трави, вічної молодості. Безтурботні, здавалось би, греки дали світові найвеличнішого з трагіків – Евріпіда. Отже, були вони не такими вже й безтурботними. А Данте? Шекспір? Усе в них зав’язано на зіткненнях, суперечностях. Коли 16-літній Дмитро Мережко, у майбутньому Мережковський, показав свої вірші Достоєвському, той порадив йому набути досвід страждання, а вже потім писати...
– Про дружбу письменницьку, спілкування, бажання бачитись... “Я рвався до Києва, аби побачити “живого” Драча. Хто він?” – це з Вашого спогаду про 60-ті роки. Ось уже понад два десятиліття маєте можливість і бачити, і спілкуватись із багатьма. Не надокучає? А дехто он все життя мешкає у письменницькому будинку: в кожній квартирі, на всіх поверхах, у кожному під’їзді – письменники й письменники...
– Шевельов захоплювався творчістю Маланюка, навіть читав його вірші своїй матері. Та як тільки він з ним познайомився, отримав можливість бачити й слухати поета, захват урвався. Критик піддав ревізії поезію Маланюка. Він, подумати тільки, навіть засумнівався чи поезія це. А все тому, що Маланюк-людина заступив Маланюка-поета. Неприйняття якихось рис характеру “імператора залізних строф” обернулося неприйняттям і його слова. Я колись розмірковував над цим. І дійшов висновку, що критикам краще б не бачити тих, про кого вони пишуть.
Письменники – люд субтильний, не завжди прогнозований, незрідка нестерпний. Навіть у письменницькій дружбі є ахіллесові місця чи й озонові діри. Пов’язано це з природою творчості. Якщо ж туди привнесений ще й елемент суб’єктивний, а це неминуче, гандж увиразнюється. Мені пощастило: маю небагатьох друзів різних поколінь, спілкування з якими для мене – втіха. Вони розуміють мене, я – їх. Вони заплющують очі на мої вади, я – на їхні. Як наслідок, у виграші всі. Загалом же я – інтроверт, затишніше почуваюся з книгою сучасника, ніж з самим сучасником.
– “Молодь – останній притулок моєї надії”, – кажете Ви нині. Водночас творча молодь, як ні з ким із Вашого покоління, мала до Вас серйозні позови, що переходили мало не у війни. Було то все... іще в минулому сторіччі. А тепер? З досвіду розмов із письменниками літнього віку знаю, що запитання про молоду літературну зміну чи не найскладніші...
– Ту фразу я зронив, маючи на увазі історичну й політичну перспективу України. І пов’язував її з парламентськими виборами 2004-го. З’ясувалося, хоч як прикро, що молодь аполітичніша, ніж гадалося. Війна точилася на літературному фронті. Втім, чи можна назвати це війною? На мою критику симптомів інфекційних хвороб я не отримав відповіді навіть тоді, коли ті хвороби стали очевидними. Мою “Варваризацію” прочитали, та чи зробили висновки? Я свідомий того, що народився і виріс новий читач. Що цей читач потребує нового слова, у якому б він, як у люстрі, побачив себе. Але йдеться про якісного читача і якісне слово. Ми свідки грубої підміни, коли неякісне перебирає на себе функції якісного. Воно на поверхні, про нього говорять, пишуть, йому навіть присвячують монографії, не відчуваючи трагікомізму ситуації: літературні комахи видаються за парнокопитних.
Українське письменство на наших очах стало різномовним у своїй утробі. Літератори перестали розуміти один одного. Подібне сталося з тими, що зводили колись вавилонську вежу. Бог, як відомо, покарав їх за гординю й зухвалість. Чом не повтор у локальному варіанті? Пожинаємо негатив позитиву свободи. Світ відчинився навстіж. Чужі зразки й моделі вбрання стали досяжними для кожного. З нерозбірливістю неофітів бажаючі кинулися натягувати на себе все, що потрапляло під руку, в тім числі й давно списаний мотлох. Вторинне – там, стало первинним й експериментальним – тут. Гуманітарка запрацювала на повну потужність: ще дешеве вчора, сьогодні зросло в ціні. Тим, що одяг не завжди відповідає генотипу аборигена, не переймався ніхто. Знання англійської, часто поверхове, підтримувало солодку ілюзію рівноправ’я із уявними законодавцями моди. Рівноправ’я, як з’ясувалося, позірне, продукт неїстивний: пегас наковтався чужого пластмасового сіна. Із свого – лишилися тільки матюки. Але й вони, як твердять наші патріоти, привнесені від сусіда.
Спрощую, звичайно. Та погляньмо, в міру обізнаності, на літературне поле. Скільки їх сьогодні – тих, що граються і загралися в літературу? Враження – сотні. І вони вже поділили між собою ролі: талановиті, видатні, класики. У них свій сервіс, своя обслуга. Коли граються хлопчики й дівчатка, можна зрозуміти – вікове, перехідне. Якщо ж ті хлопчики й дівчатка стають тітками й дядьками і продовжують гратися – це патологія. Світове письменство знає немало випадків, коли поети й прозаїки постилися, одягали чисту білизну перед тим, як узяти в руки перо. На наших теренах знана формула про витирання черевиків.
Утробне слово – з аскези, самозанурення, німотної каторги за столом. Що бачимо й чуємо натомість? Безглузді перегони, галас, викаблучування на публіку. Література вироджується, мутанти стають володарями дум. Порушується закон наступності, а він має діяти навіть за всієї неминучості протистояння. Хай навіть опосередковано. Якщо ж зв’язок не простежується, а тріщина збільшується настільки, що переступити її неможливо, наступник сам собі підписує смертний вирок. Бо тільки на тлі вже існуючого те індивідуальне, якщо воно є в ньому, має шанс виокремитися і бути поміченим.
Є й проблема таланту, який свідомо здає позиції на догоду кон’юнктурі, не помічаючи, як витікають при цьому соки, що мали б його живити. Жертвопринесення новим ідолам триває. Болісно спостерігати, як великі твори й імена виштовхуються на маргінеси, посилання на них стає ледь не анахронізмом, а панібратське й хамське ставлення – нормою. Найприкріше, коли це дозволяє собі людина тямуща й талановита. Недавно я прочитав, як один з таких авторів, підлаштовуючись під навіяну схему, силкувався загнати в кліть аномалій таку унікальну постать, як Бунін. Що не фраза, то й пальцем в небо...
Обертання літератури на щось прямо їй протилежне за всіма ознаками й параметрами, величальна масовикам з претензіями на універсальність – неспростовний доказ того, що варваризація продовжується. Більше того: почувається впевненіше ніж тоді, коли я писав свою статтю...
– “З поетами важко” – Ваш рядок. Як співчуття дружинам поетів. А Вашій дружині також слід поспівчувати?
– Безперечно. І не тільки дружині, а й дітям, онукам, друзям, знайомим. Усіх їх обділено на увагу. Письменство – Голгофа. Є письменники, яким шлюб категорично протипоказаний. Мені наприклад, важко уявити жонатим Гоголя. Чи, скажімо, М.Ореста, брата Зерова...
– Десять літ тому, осягаючи творчий материк Ігоря Качуровського, Ви констатували епігонство постмодернізму і потребу вертатись до рідного порога, “тих родових ферментів, що явлені в творчості Ліни Костенко, Григора Тютюнника, Миколи Вінграновського”. Почули Вас? Чи й досі актуальна Ваша фраза про те, що “педалі крутяться, а велосипед ані руш?”
– Чи почули – не відаю, але спорадичні спалахи рішуче відмежуватися від попси, від товару, розрахованого на ярмарок, таки простежуються. І на рівні персоналій, і в загальних критичних публікаціях. Була навіть задекларована “інша література”. Отже, є розуміння: ситуація ненормальна. А де є розуміння, лишається й надія на порятунок. Наша література родом із села. Ті з урбаністів, які гадають, що це принизливо, помиляються. Гряде час облікування втрат епохи трагікомічної незалежності. Село вимирає. З карти України зникло понад 40000 сіл. У нас стабільно перше місце в Європі за... смертністю. Зникає наша селянська антика – зникаємо ми самі. Уже сьогодні цей вакуум заповнюють інородці. Якщо так піде й далі, то не за горами час, коли на наших теренах осяде інша людність. Скажімо, китайці чи індуси. Не кажу вже про сусідів, у них демографічна ситуація не краща. Загалом же, світ на грані катастрофи, населення примножується, а отже, життєвий простір звужується, міграція стає нормою. Турки наступають на п’яти німцям, араби – французам. Страшно подумати, що може статися з нами вже за кілька десятиліть. З огляду на внутрішню ситуацію, сьогодні, можливо, шляхетніше забути про літературу і протидіяти в якийсь інший, ефективніший спосіб.
Колись я засуджував Ліну Костенко за її мовчання. Один з моїх віршів завершувався імперативом: “Вийди і скажи!” Тепер думаю інакше. Казати нікому. Слух атрофований. Не спрацьовує навіть страх прямої загрози існування. За такої ситуації оприлюднення чи й писання віршів стає ледь не різновидом ідіотії. Хто знає, може, Л.К. свідомо не хоче примножувати собою кількість «глоточних людей» (В.Розанов), ефект від бурхливої діяльності яких – нульовий. Та ось парадокс: її мовчання голосніше від публікацій. Бо це мовчання – позиція. Мовчання людини з ім’ям як усвідомлення інфляції поетичних інвектив. Хоча, не заперечую, можлива й додаткова мотивація цього факту.
– Брак милосердя Ви чомусь узалежнюєте нашим історичним бідам, катастрофам (війни, голод, сталінщина). Та чи ж матеріальне благополуччя прийдешнього стане запорукою поліпшення культури серця? Адже сьогодні вже неозброєним оком видно, як погоня за грошима засушує, роз’єднує, вихолощує...
– Чому – “чомусь”? Прес минулого століття був такої сили, що випростуємося досі і проблематично, чи випростаємося взагалі. Внаслідок перелічених тобою вівісекцій гинув передусім кращий людський матеріал. Це торкається усіх без винятку сфер життєдіяльності. Повернемося до села. Ті, кого називали куркулями, насправді були господарями, які знали, як дати лад землі. Вони й були рушієм села, його елітою. Усіх їх винищили до ноги. А голодомор? Та коли б не було удару такої сатанинської сили по генетичному стовбуру етносу, мали б ми сьогодні кардинально іншу ситуацію. Між тим, що сталося, і нинішнім дефіцитом милосердя зв’язок прямий. З’ясувалося, що людське життя нічого не варте. Що маніпулюючи свідомістю, можна складувати трупи мільйонами і не нести за це відповідальності. Масштаби таких злочинів розбещують не тільки владу, а й людність. Про яке милосердя можна говорити, коли, вибач за повтор написаного, одна половина людей знищувала іншу? Доведено: якщо упродовж кількох поколінь послідовно винищувати кращих, то фінал один – суспільство ідіотів. І ці ідіоти, успадкувавши ген агресії, будуть затоптувати, убивати й різати один одного, не тямлячи, задля чого вони це роблять. Загроза цілком реальна, оскільки рівень милосердя упав, як модно сьогодні висловлюватися, до плінтуса. Тепер про благополуччя. Що матеріальний статус роз’єднує – аксіома. Та вислів: ситий голодного не розуміє – усе ж потребує уточнення, коли йдеться про культуру серця. Її може мати чи не мати і ситий і голодний. Спрацьовує суб’єктивний чинник. Але культура серця не є щось статичне, дане раз і назавжди. Вона потребує ще й джерел живлення. Щоб інвалід думав не тільки про потреби плоті, він повинен мати певний рівень забезпеченості, яка дає можливість вивільнити час для гармонізації стосунків з собою і світом. Звичайно ж, ідеться передусім про людей творчої професії. А ось погоня за грішми – то зовсім інше. Вона справді, як ти висловився, “засушує, роз’єднує, вихолощує...”
– Сьогодні певній частині наших громадян відкрився світ, як ніколи досі. Світ у прямому розумінні цього слова. Зокрема й письменникам деяким, які мають нардепівські чи міністерські посвідчення (старше покоління) та які зауважені зарубіжними грантами (покоління наймолодше). Їхніми очима той світ мав би відкриватися й нам, простим грішним, кому тепер і Тбілісі чи Кишинів стали недосяжними. Та ба, дорожні нариси – непопулярний нині, списаний у небуття жанр (мимоволі згадуються Ваші нотатки радянського часу “Курай – башкирська флейта”, “Біля підніжжя Ельбрусу”). Тепер запитання: Ви дійсно не були в Москві й разу? Чи це метафора? Ну справді, я ж не запитую про Париж чи Рим, куди справою честі для української держави було б відрядити такого митця, як Володимир Базилевський...
– Незручне для мене, скажу прямо, запитання. Як відомо, колись подорожі за кордон були складовою освіти. І дворянські чада сповна користувалися своїм привілеєм. Що було за Союзу, ти знаєш. Моє закордоння тієї пори – Болгарія, яку називали 16-ою республікою. То було творче відрядження в порядку обміну між Толбухіним і Кіровоградом. Наслідком його стала публіцистична книга “Земля двох морів”. Кілька пам’ятних поїздок, переважно туристських, були по Союзу. Найглибше моє враження – Кавказ, вояжі туди відбилися у віршах і в нарисовій прозі, про яку ти згадуєш.
За роки незалежності, коли для частини моїх колег поїздки за кордон, зокрема в Америку, стали такими ж звичними, як мої з Києва в Глеваху, не був ніде. Нікого не звинувачую, тут зіграла роль ще й моя пасивність. Я цурався публічних акцій. Як намагаюся уникати їх і зараз. Інколи картаю себе за інертність, бо відчуваю вакуум, який може заповнити тільки побачене. Тим більше, що я завжди гостро реагував на – дозволю собі висловитися ще й так – своє в чужому. Втім, якось про мене згадали. Казусний момент у моїй біографії! Мені в терміновому порядку запропонували поїздку на чорний континент, в Західну Африку, у Гвінею, де мав відбутися форум, присвячений демократії. Та ще й неабиякий: за участі президентів африканських та азіатських країн. Я мав летіти з київським архітектором, який колись працював у цій країні. Буквально за кілька днів мені вручили закордонний паспорт разом з детальною програмою перебування, розписану французькою, позаяк це була колишня французька колонія. Попередили: маєш бути готовим до виступу. З’ясувавши з архітектором-напарником подробиці польоту, я заглибився в африканських поетів і народив дифірамб демократії у двох варіантах – українському і російському. Лишалося зібрати валізу. Аж тут телефонний дзвінок: відбій. У Гвінеї – військовий переворот. Демократія, як з’ясувалося, пані беззахисна. Упорядковуючи свій архів, я наткнувся на текст отієї своєї непромови 1994-го року і подивувався – вона досі не застаріла. Принаймні у тій своїй частині, що стосується України...
А в Москві, Василю, я справді не був. Жодного разу. Але дивна річ – відчуття вакууму немає. Мабуть, тому, що контакти тривали на іншому рівні. Кажу про академічні видання класики, скажімо, Достоєвського, перший том якого я отримав у 1972-му, а останній, тридцятий, у 1990-му. Про “Книгу-поштою”... Завдяки їй моя бібліотека поповнювалася рідкісними виданнями, зокрема книгами з унікальної серії “Літературні пам’ятки”, які я отримував уже й потому, як став мешканцем житлового масиву під Києвом. Ну й багато іншого, російську періодику, перекладну літературу, незмірно розкутіші від наших. Це великий парадокс: Москва, як імперська цитадель, тримала пальці на українському горлі, Москва ж літературна давала можливість вдихнути порцію кисню, яка була неможлива в Києві, а тим більше, у степових наших закутках. Важливий аспект стосунків. Він, переконаний, зіграв свою роль і в історії українського дисидентського руху. Шкода, що про це не пишуть зі страху бути запідозреними у проросійських настроях...
– Про розпорядок дня запитаю. Хоча, здається, знаю відповідь наперед: Ви працюєте навіть уві сні, а не тільки в тролейбусі чи під час засідання якоїсь наради письменницької – з огляду і на кількість, і на якість зробленого. Які стосунки із сумлінням, коли день губиться?
– Я трудоголік, але чіткого розпорядку дня не маю. Пишу коли багато, коли мало, але налаштованість на роботу повсякчасна. Так, буває, що й уві сні, у метро, електричці, навіть у кабінеті хірурга. Над моїм робочим столом – імператив з Бориса Грінченка:
“Зроблю” – сього сахайся слова.
“Зробив!” – оце потужних мова.
Запитував Василь Бондар
2008, липень,
Кіровоград-Київ