Війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священики.
Отто фон Бісмарк
Коли мені здається, що життя важке, навколо усе не так, як хочеться, обсіли проблеми і безгрошів’я, я згадую Василя Івановича Каюкова, якому у ці дні виповнилося б 80. На початку 90-их, у час найжорсткішої за моєї пам’яті економічної кризи, коли вчителям по пів року не платили зарплат, він очолив 21-шу кіровоградську школу і, як ластівка ліпить гніздо, втілював там свою концепцію національно-патріотичного виховання учнів. У благенькій курточці, часом напівголодний, але захоплений, з новинами, розповідями про те, хто цього разу приїхав у їхню школу переймати досвід. І завжи думаю – хіба мені тяжче, ніж було йому? І жену від себе похмурі думки…
Василя Івановича давно вже немає з нами. Як він встиг, пішовши з життя майже чверть століття тому, залишити такий яскравий слід в українській педагогіці, який ми тільки зараз осмислюємо, осягаємо і переконуємось у важливості та актуальності його підходу до навчання і виховання, особливо у світлі нинішніх подій.
...Від слова – каюк
Василь Іванович – круглий сирота. Своїх батьків він ніколи в житті не бачив і не знає хто вони й звідки. Немовлям його хтось підкинув у один з дитячих будинків області. Потім він їх обживатиме кілька – Бобринецький, Олександрійський, Новогеоргіївський, Новомиргородський, у селі Леніно. А тоді, коли він вперше потрапив у казенні стіни, йому ще треба було залишитись в живих, бо ж був таким слабеньким, що чи то лікар, чи медсестри поставили йому невтішний діагноз: цьому каюк, він не виживе. Але немовля треба було якось записати (документів же, ясна річ, жодних при ньому не було), отож, і записали – Василь Каюков. Ну, а Іванович, бо Іванів багато на світі.
Але він вижив. Навчався у Пантаївській школі-інтернаті. Слава у неї ще та! Десь щось учворять зірвиголови, так і знай – з Пантаївки. Неслухняних і непосидючих учнів часом лякали: «Оце ще раз таке утнеш – і загримиш в Пантаївку!» Як вдавалося там виживати м’якому за характером, зі слабким здоров’ям Василеві Каюкову – одному Богу відомо. Мабуть, за рахунок природженої порядності і принциповості. У дитячих колективах – це на першому місці.
Мабуть, був він там нетиповим учнем, бо один із небагатьох випускників цієї школи-інтернату вступив до Кіровоградського педінституту і закінчив філологічний факультет з відзнакою. Молодий учитель української мови і літератури працював спочатку у сільських школах області, а потім у Кіровоградській середній №13. Російськомовній, з російською мовою викладання, але україністика у Кіровограді завжди була сильною, мала педагогів-лідерів (чого варта тільки заслужиний вчитель України Людмила Стадна!), і Василь Іванович, м’який, інтелігентний, всуціль україномовний, не почувався там самотнім.
Може, ще й тому, що він дуже любив дітей, умів їх розуміти і відчувати якимось особливим чуттям, ніколи не підвищував голосу і вже ставши директорм, пригадує його заступник Людмила Пелешанко, не дозволяв це робити й іншим. Він любив і жалів дітей. Ставши директором школи на робітничій околиці у час, коли більшість батьків школярів або втратили роботу зовсім, або працювали неповний робочий тиждень, він розпорядився, щоб дітей додатково підгодовували: технічки варили картоплю, яку зносили усі, хто міг, заварювали чаї з трав.
У кінці 80-их, коли Україна завирувала прагненням до незалежності, Василь Іванович не був серед борців-активістів. Але, очевидно, вже тоді почав готувати свою концепцію національно-патріотичного виховання. Звідки взялось у його сирітському серці таке гостре, болюче відчуття України? На козацькому колі (так тут зветься лінійка) у 21-ій школі, присвяченому його пам’яті, говорилося про те, що він, не маючи рідних батьків, сприймав за матір Україну. Може, хтось у дитинстві сказав йому про це і вразливе дитяче серце навіки закарбувало в його єстві не пафосне, не показне, а глибоке і справжнє почуття.
П’ємонт на Балашівці
У 1990-му році про національну ідею, патріотизм говорили скрізь і всюди. Здебільшого поверхово і на показ. А Каюков приніс у міське управління освіти свою концепцію, схвалену вченими-академікама П.Кононенком, М. Стельмаховичем, П.Храпком. І йому дали 21-шу школу. Невелику, на околиці (мікрорайон Балашівка). У цьому теж відображалось ставлення не тільки тодішнього керівництва, а й учительського загалу до української національної ідеї: якщо накажуть – говоритимемо про неї високі слова, але що воно й для чого – ніхто особливо не замислювався.
Інший би на його місці впав у розпач: щкола далеко від центру і ще далі від його домівки, потребує уваги і постійної підтримки, а грошей, ясна річ, нема і не буде. Та він, мов на крилах літав.
– Роботу в нашій школі він розпочав з широкої пропаганди своєї ідеї серед вчителів, учнів, батьків, – розповідає Людмила Пелешанко.
Не знаю, як учителів, а нас – журналістів, представників громадськості, яких він щедро запрошував до себе у школу (сам брав участь у багатьох громадських організаціях, ніколи не жалкував на це часу і сил), здивувала і вразила величезна дерев’яна колода у коридорі поруч із великим, на всю стіну панно, де серед буйнотрав’я степу відпочивав козак.
– Для чого вона? – питали ми.
– Як – для чого? – ще більше дивувався Василь Іванович. – Діти на перевах тут із задоволенням сидять.
Поруч – вздовж коридора одинадцять тумбочок, і на кожній – велика зелена книга. Звісно, ми пізнали 11-томний Словник української мови.
– Діти, коли неправильно вживають слово, або використовують суржик, за наполяганням моїм чи вчителів, – пояснював Василь Іванович, – заглядають у словник, щоб знати, як правильно говорити.
– А не рвуть, не псують?
– Всяке буває, але ремонтуємо, відновлюємо, старшокласники вже почали наглядати за меншими, щоб ті дарма не чіпали книг.
Дітей він, ясна річ, намагався найперше зробити своїми однодумцями. Пів школи у нього працювали гідами. Адже у школі більшість кімнат були не просто класами. Тут діяли музеї Т.Г. Шевченка і письменника-земляка М.К. Смоленчука, літературні світлиці І.К. Карпенка-Карого і В.К.Винниченка, музей історії навчального закладу, музей історії українського одягу імені Олекси Воропая, музейні кімнати історії української діаспори, історії українського війська та запорозького козацтва, козацька світлиця, зал козацької слави, кабінети української етнопедагогіки і краєзнавства, кімнати народних ремесел, світлиця юної поетеси Марії Губко. На честь видатних діячів України в школі відкрито портретні галереї «Світочі української духовності» та «Історичні діячі України-Русі».
Тільки перерахувати непросто, а зібрати все це, оформити, подати так, щоб дітям було цікаво! І усе це – в умовах жорстких злиднів 90-их, коли кожен шматок скла чи рамки були проблемою. Як йому це вдавалось – фантастика! Причому портрети – не дешеві репродукції, а намальовані олійними фарбами, вони й досі служать школі. Очевидно, умів знаходити однодумців, у нього не було поганих людей, до всіх він ставився з повагою й шаною.
Саме при музеях і світлицях і діяли групи гідів, які пропагували усю ту інформацію, яка була зібрана там. А це — сотні учнів. У школі створена чітка система козацько-лицарського виховання. Тут діють дитячі організації перевеслят (1-4 класи), козачат (5-9 класи.), січовиків-наставників (10-11 класів). Кожна дитина, переступивши поріг школи, мусить запам’ятати:
Лицарем стати — Вкраїну захищати,
Лицар все зуміє – брехню від правди відсіє,
Лицар багато знає,
національної гідності він не втрачає,
совість у Лицаря на висоті,
служить він правді і доброті,
Лицар — це чемна, красива людина,
там де є Лицар – живе Україна,
Лицар на варті рідного слова,
у ньому живе українська мова.
Наївно? Так. Але він і був людиною щирою і наївною, як першокласник. Трохи недобачав (носив окуляри) і, здається, своїм близоруким поглядом не бачив і не хотів бачити нічого поганого, а насправді бачив набагато далі своїх світоглядно розгублених колег. Чимало їх з інших шкіл відверто насміхалися з нього, називали усе це шароварництвом, примітивізмом. Ясна річ, він знав і переживав, але ніколи не показував вигляду, і затято та натхненно робив те, у що твердо вірив і вважав для себе святим, адже був впевнений – без лицарів не буде України.
Козацькі уроки, лицарські турніри, свято козацької абетки, спортивні змагання «Тато, ненька, я — козацька сім'я», «Козацькі забави», огляди на краще виконання патріотичної пісні, ритуал вшанування Державного прапора України — це ті заходи, які визначали стиль роботи навчального закладу, який став першою на Кіровоградщині українською національною школою.
За досвідом до Каюкова приїздили з усієї України. Навіть зі Львова та Івано-Франківська, які тоді вважалися п’ємонтом українства. Та що там – навіть, найперше – звідти, бо там добре розуміли роль і важливість національно-патрітичного виховання, а тут усе готове: сформульоване, організоване, оформлене. На основі своєї концепції Каюков захистив кандидатську дисертацію. А ще перед цим став переможцем обласного конкурсу «Кращий учитель року» в номінації українська мова і література, через три роки переміг у цьому ж, тільки вже у всеукраїнському конкурсі в номінації українознавство. Тоді ж і отримав звання заслуженого вчителя України.
І знову ж – робив це все легко й невимушено. Звісно, готувався, й серйозно, але для інших майже не помітно. Ніколи не надував щік, не нагнітав навколо цього якоїсь таємничості, особливої значущості. Зірвався прямо після уроків у Київ, через день повернувся – кращий учитель року України. І зранку – тихенько на уроки. На переві – повідомив колегам. Досвід творення школи козацько-лицарського виховання ще у 2000 році узагальнений та рекомендований Міністерством освіти і науки України в науково-методичному посібнику "Перспективні освітні технології".
Так само легко й гармонійно трансформував Каюков у свою концепцію і героїв Радянської доби. На школі – меморіальна дошка Герою Радянського Союзу Антону Антонову, одному з визволителів Кіровоградщини. Адже він – захисник, а значить козак, лицар. Дошка заквітчана, на відміну від інших шкіл, де з приходом незалежності просто розгубились перед необхідністю переосмислення минулого і тільки зараз приходять до пам’яті.
Звідколи він прийшов у школу і почав вправаджувати там своє лицарство, і по сьогоднішній день – серед школярів жодного випадку, пов’язаного з криміналом, жодного наркомана. Він міг запросто, без пафосу казати дітям:
– Якщо людина відривається від рідного ґрунту, забуває материнську мову, культуру свого народу, не хоче захищати свою Батьківщину від ворожої агресії, вона стає безбатченком, відступником від волелюбних заповідей предків, зрадником.
І вони вірили, бо це була не поза, а його сутність.
І саме такі вчорашні учні таких Вчителів, першими стали на захист України і стоять досі.
Василь Іванович знав, що тяжко хворий. Але не хотів витрачати на лікування час і гроші, адже їх треба було забрати від роботи. Він був переконанй, що Україна не зможе без лицарів, але сподівався, що ось-ось вони наростуть і він тоді зможе поправити здоров’я. Та не вийшло. Занадто мало було таких, як він. Тож довелося працювати до останнього дня.