Мало не щодня ми ховаємо своїх Героїв. Весь світ захоплюється мужністю, сміливістю, професіоналізмом та лицарською поставою наших воїнів. Що їх робить такими? Звичайних людей, простих чоловіків і жінок, які ще вчора, можливо, забували з кимось привітатись, чи вели себе не гречно, чи дозволили зайвого випити, чи невдало пожартувати. Де той імпульс, та мить, та конценрована енергія, яка перетворює звичайного українця в Героя, а просту буденність в історію нації?
Особливо вражають родинні історії. Батько і син Залевські із села Луганки Петрівської громади, схоже, над таким навряд чи колись замислювались. Знайомі говорять про них по-різному. Одні зауважують, що якоюсь помітною громадською активністю ні Сергій Іванович, ні Богдан не відзначались, інші пригадують товариськість і щирість Сергія, який працював сторожем у місцевій школі, Богданову любов до спорту і дітей, яких він тренував у дитячо-юнацькій спортивній школі «Олімп».
Їхній земляк Володимир Кіфенко розповів: «Знаю, що батько – Сергій Залевський – залюбки брав участь в художній самодіяльності, неодноразово з піснями виступав на усіляких концертних майданчиках з нагоди різних районних свят. Ще пам'ятаю, на президентських виборах 2004 року входив до виборчого штабу кандидата в Президенти Віктора Ющенка по своєму сільському округу, а пізніше – був активним учасником "Нашої України," допоки ця політична сила проявляла якісь ознаки діяльності. Щодо сина, Богдана, то він за натурою був повною протилежністю батькові – стриманий, небагатослівний, можливо, такий характер у нього сформувався під впливом служби в АТО. Був хорошим спортсменом, захищав ворота молодіжних, а затим і дорослих команд з мініфутболу, як у Петровому, так і в сусідніх Жовтих Водах. Говорять, що з початку активної фази війни саме Богдан першим прийняв рішення повернутися на фронт, тож Сергій, також добровольцем, пішов за ним, аби син був під наглядом. Оце так доглянув…».
Сергій Іванович захоплювався фотографією, а Богдан був фанатом мініфутболу. За словами його товариша Олексія Агафонова, Богдан тільки-но почав відроджувати цей вид спорту в Петрівській громаді. Тренував дітей. Сам грав у команді "Колос", був воротарем.
Сергій Залевський належав до того покоління, яке про війну чуло тільки від батьків та дідів, що сьорбнули вогневої каші під час Другої світової. А Богдан зовсім юнаком встиг побувати в АТО, але розповідати про це не любив. Ясна річ, батько під час служби сина пережив не один момент, коли серце завмирало від страху за життя рідної дитини і розумів, що нині, під час повномасштабного вторгнення нашого одвічного ворога, загроз буде в рази більше. Богдан же, очевидно, вважав своїм обов’язком стати на захист України. Він пішов у військкомат першим. Сергій Іванович не міг залишатися вдома.
Буквально через тиждень після початку широкої війни, – 1 березня вони опинилися в рядах Збройних Сил. Богдан, як уже досвідчений воїн, був призначений командиром мінометного відділення механізованого батальйону, старший Залевський відповідав за матеріально-технічне забезпечення мінометної батареї. Обидва – сержанти. Пропали вони водночас – 28 березня під час бою в районі села Олександрівка Херсонської області. Їхні телефони не відповідали, зв'язку не було. Ясна річ, рідні та знайомі стривожились, шукали їх. Пізніше з'ясувалося, що батько та син потрапили в полон до росіян.
Важко передати, що пережила у ті дні мати і дружина Наталя, вчителька тієї ж школи, де працював її чоловік. Але залишалася надія – живі. Хай голодні, хай хворі, але живі. Значить є шанс, що повернуться, обмінюють же полонених…
Їхні життя обірвалась на Великдень, коли Господь утвердив перемогу життя над смертю. Як розповів під час прощання на цвинтарі військовий, Залевських вороги намагалися поставити на коліна, але не змогли цього зробити. Що прокинулось тоді в серцях цих степовиків, колишнього сторожа і спортивного тренера? Може, залишились би живими, якби підкорились? Батько засоромився проявити слабкість перед сином, чи син перед батьком? Чи в обох заяскріло відчуття, що честь і гідність – понад усе, адже козаки, їхні прямі предки, не лякались ще гіршої кари.
А за легендою Петрове виникло в кінці XVII ст. як хутір козака Петрика, Петра Івановича Іваненка, який більше трьохсот років тому загинув у бою з російсько-гетьманським військом на Лівобережжі. За іншим переказом селище засноване запорізьким козаком Петром Глобою в 60-их роках XVIII ст. Відомо, що в першій половині XVIII ст. тут були запорозькі зимівники, Інгулець служив природною межею між Буго-Гардівською й Кодацькою паланками.
Навряд чи вони згадували про це. Усім серцем любили свою матір і дружину, думали про неї, хотіли жити, але …підкоритись, стати на коліна не могли.
…Перед їхніми домовинами стали на коліна односельці. «Над сумною колоною лунав плач одинокої труби у супроводв чітких суворих візерунків барабана, більшість людей, які стояли на колінах з квітами в руках, не могли стримати сліз. Під час руху колони повз Червонокостянтинівку обабіч траси також стояли на колінах мало не всі жителі села…», – писала у репортажі про похорон воїнів місцева газета «Трудова слава».
Батько і син народились майже в один день: 19 липня Сергію Залевському виповнилося б 53, а синові Богданові наступного дня – лише 30. Онуків матері він не залишив…
Світлана Орел