Так сказала поетема Катерина Калитко, про всіх нас...
Ця презентація – одна з найяскравіших подій у Кропивницькому з часу повномасштабного вторгнення.
Вірші цієї книги я пропустила через себе і разом з їхньою колосальною енергетикою через цю принадну аритмічність, таку природну й легку неточність, алюзії й ремінсценції – пішла в осердя поетичного світу цієї особливої мисткині.
І у тому дивовижжі, прагнучи відчути духовне опертя між вічним пошуком Енея, андерсенівською вірою в перемогу світла попри втому й біль, і нашим воєнним сьогоденням, – відчула, як простір стає іншим...
Ця збірка – осердя світу, де дуже чітко відчувається територія творчості як переживання власної свободи, де любов окреслює вертикальний простір твоєї пам'яті, в контексті чого відкривається сила, помножена на ніжність. Війна. Любов. Біль. Пам'ять. Катарсис.
Сьогодні творчість Катерини Калитко – це межа, яка дає відчуття себе і віру, дає можливість прожити емоційні історії її героїв, десь упізнавши себе, десь перемігши себе.
Може тому, цей сильний емоційний ефект досі зі мною.
Модеруючи цей захід, я страшенно хвилювалась, бо енергетика Катерина Калитко згуртувала того вечора в залі "Черчілля" тих, хто справді має в своїй ментальній основі дієслова.
Книга, що вийшла в час війни, була презентована у нашому місті завдяки Святославу Померанцеву, Олені Горобець, та Олександру Ратушняку.
Хай відчуття дієвості, помноженої на любов, дає нам сили творити й перемагати!
Надія Гармазій
Фото Єлизавета Данкевич
Катерина Калитко
* * *
Отче наш,
сущий
у серцях неоперених,
у стягнутих дротом руках,
у засохлій глині під нігтями,
у колючих дошках, із яких збивають хрести.
Хай святиться
кожне ім'я віднайдене,
кожна пожежа болю над краєм ями,
кожен жовтий клапоть зотлілої шкіри,
і той боєць, що довго блює між соснами,
а тоді повертається і копає.
Нехай прийде
наше військо.
Нехай прийдуть
люди в білих комбінезонах.
Нехай прийде
міжнародна прокуратура.
Нехай прийдуть
наші невтішні рідні.
Нехай буде на небі і на землі
тісно від нашого мовчазного крику,
видно на три покоління вперед
у чесному світлі ненависті.
Віддай нам щоденні
імена і прізвища,
хай напишуть їх на табличках,
поверни наші голови,
наші обличчя,
наші впізнавані татуювання.
І не прощай нам нічого, якщо захочеш –
бо і ми не прощаємо винуватцям,
стоїмо на суді твоєму
школяриками біля дошки,
розгорнувши душі, немов щоденники,
густо списані кривавою пастою –
зауваженнями за поведінку.
Але не введи нас на допит
у підвальну катівню,
не вклади нас у землю, стоптану чужаками,
у пітьму історії,
в забуття.
Але визволи нас
від пам'яті про тіла,
вийми з хрускоту трощених наших хребців,
із тріску розбитих колінних чашечок,
із сухожиль перетятих,
із тихого шелесту крововтрати,
визволи від клубка задухи
у повних землі ротах.
Бо твоя є війна, і звірі, і сила, і слава,
і ексгумація,
і дух тяжкий над могилою,
де сина з отцем
кинуто поруч.
І нині, і повсякчас, і довіку.
Ми ж так добре вивчили цю молитву.
Чому ти у нас
не питаєш нічого?