У неділю, 23 червня, Свята Трійця (Зелені свята), що припадає на 50-й день після Великодня.
У дитинстві Зелені свята означали початок літніх канікул в селі у баби Юстини. В місті мама посилала нас наламати гілочок великої горбатої липи, яка залишилась на розі нашої хрущовки від якоїсь давньої оселі. Високе, розлоге, схоже на 100-літнє, дерево глибоко зітхало і стогнало під час зимової завірюхи чи весняної грози, часом старечо скрипіло, нарікаючи на життєві перипетії, однак щороку перед Трійцею незмінно радувало світ і наші крихітні помешкання солодкаво-медовим духом рясного золотавого цвіту.
У селі замаювали не тільки хату, а й усе подвір'я. Напередодні дідо Петро рубав галузи з липи, ясеня чи дуба й щедро замаював обійстя: вікна, стріху, тин, стайню і стодолу. На воротах він ставив великі гілляки або й цілі зрубані деревця липи чи зеленої осики.
Відповідальну справу "озеленювати" хату зсередини баба Юстина не довіряла нікому – вона сама йшла в поле і до лісу й приносила цілий оберемок різних запашних трав: м'яту, любисток, полин, чебрець чи татарське зілля.
Образи, піч, покуття баба замаювала сама... Долівку вона змащувала червоною глиною й устеляла тканими хідниками. Під стелею на сволоці сушилося зілля. Трави баба збирала саме на Трійцю, бо вірила, що тоді вони мають цілющу силу. Навіть бабині святі не так суворо дивилися на світ Божий з-під вишитих рушників і зелених галузочок.
Нам, дітлахам, випадало почесне завдання замаїти корови, яких ми напередодні гнали додому з пасовиська. Наша Лиска була дуже лагідною корівкою і завжди терпляче приносила на рогах свій віночок з польових квітів додому. На подвір"ї сердитий на вигляд Бровко перепуджено визирав зі старої буди, з якої теж стирчали якісь зелені галузки.
"Баба чи дідо?", – завжди гадала я, бо Бровкова буда була нейтральною територією. Будь-хто міг тут щось приткнути. Бровко не протестував.
У неділю на Трійцю вшановували тих родичів, хто вже відійшов у Вічність. Баба розповідала, що на Зелені свята померлі вдруге після Великодня виходять на світ. Тому на Зелені свята, після Служби Божої, ми усі йшли на цвинтар, щоб провідати могили померлих родичів, які ще раніше були прибрані і теж заквітчані зеленим зіллям. Я дуже любила тут бродити, розглядаючи старі фото на ще старіших могилках і доймаючи бабу безкінечними питаннями: "А хто тут поховани?", "З твоєї родини чи дідової?", "А чого ця дитина так рано вмерла?" і тому подібними, що змушувало бабу швидше посуватись до виходу.
Я розуміла, що свято було АЖ ТАКИМ важливим, бо баба напередодні пекла коровай і пресмачнющі пиріжки із зеленню та вареними яйцями..
На Трійцю (бо цього дня Господь уперше проявився в усіх своїх іпостасях – як Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий) суворо заборонялося купатися у ставку від четверга до неділі і від неділі до четверга. Цей час називався русалчиним великоднем, коли на землю виходять русалки, мавки та інші духи. Вони блукають у житах, лісах, гойдаються на деревах. А ночами танцюють і навіть співають. Та хто б то мудрий наважився вночі перед Трійцею кудись шастати? Ми сиділи в хаті тихо, як миші перед Великоднем, й чекали свята.
Та, найголовніше, Зелені свята – це було урочисто, велично і духовно. Тому, мабуть, мені часто буває сумно перед Трійцею. Бо знаю, що теплі бабині руки, дідів спокій і його філософська розважливість, дух свіжоспеченого хліба, молодих бараболь, відігрітого сиру, мізерії, тертих пляцків, запашного зілля, свіжого сіна, перших черешень, дідової вишнівки, яку можна було потайки спробувати, відійти... і ще раз спробувати – таке добрезне...все воно залишилось там далеко, в чарівній і добрій країні, яка зветься дитинство.
Але, їй-Бо, мені часом видається, що мої пальці ось тіко-що гладили м’якеньку шерсть нашої корови, чухали її між рогами, твердими, як камені. Мої пальці все ще стискають металевий кухлик з теплим пінистим молоком, щойно внесеним бабою у хату, і я знаю, що в будь-який момент можу притулитися до рясної, в дрібну квіточку бабиної спідниці.
А ви ще пам"ятаєте Трійцю наших бабів і дідів?
Наповнять хату липи аромати,
Татарське зілля ляже під ногами...
Святая Трійця – чи Зелені свята
Місток магічний зводить з Небесами...
Ольга Руда