Майшин сад

Степ і могили – найцінніше багатство нашого краю, а ще – невеличкі зелені острівці понад ярами та балками, малими річками й потічками. Без цих зелених оазисів важко уявити собі безмежні степові простори. Ваблять і пам’ятні місця, де з’являлися на світ видатні особистості, що прославляли наш край. Скільки є таких куточків, де сама природа, мудрі голови пращурів та роботящі людські руки творили дива, яких ми не вміємо оцінити та подякувати за них. На жаль, до нас повільно доходить розуміння неповторної цінності того, що нас оточує. Колись нам у студентські роки вчитель-художник говорив, що ми сліпі, не «бачимо», тому і не вміємо малювати. Тоді ці слова здавались дивними. А як важливо у звичному бачити прекрасне, у старовинному вбачати вічність та вступати з нею у діалог. Історично вже склалося так, що одне покоління будує, інше – руйнує, а третьому – взагалі байдуже.

Зупинка перша

«Самі на себе дивляться ліси, розгублені од власної краси…»
(Ліна Костенко)

Залишки кам’яного місточка

Вперше про стародавнє урочище під дивною назвою Майшин сад почула від родини Карасів з Миколо-Бабанки, що так близько межує з Братськими полями та селами. Це землі колишнього нашого Бобринецького повіту. І донині таке сусідство вигідне: хто до Бобринця базарювати, хто до Братського, хто купує молодняк птиці, хто продає, хто до моря ближчим путівцем, хто за товаром до Одеси. А скільки дівчат миколо-бабанські чи рощахівські хлопці засватали! Мабуть, не менше і хлопців переїхало, скажімо, до Соколівки з наших прилеглих сіл. А скільки родин з Кривої Пустоші у 20-ті роки переїхало до Бобринки!

Після війни дорогу на Братське пішки долали молоді хлопці та дівчата, що навчались у педагогічному училищі. Рано-вранці з торбою харчів за плечима вирушали в дорогу степами аж до стовбової, що прямувала селами понад Мертвоводом, а навечір у неділю були вже на місці. Рідко коли траплявся попутний транспорт. Сил додавала свіжа прохолода водного плеса річки та густі дубові ліси понад схилами.

Приміщення педагогічного училища – колишній маєток пана Живковича, в основному і нині збережена його архітектура: кругла зала та частина добудови, де тепер розміщена школа. Маєток звели у 1798 році, а дубовий парк закладав на прохання господаря професійний садівник з Умані Заремба. Пани Живковичі по-своєму любили Братське і турбувалися про його розквіт. У парку розміщувався Зелений театр, численні альтанки, майданчики для літніх балів з місцем для оркестру. І нині парк стоїть, прекрасний і невмирущий, привабливий і затишний. Про Братські ліси, багаті, пишні, молоді й прадавні, можна говорити багато, але того не скажеш, варто їх не оминути хоч би своїм поглядом убік Мертвоводу. Стоять урочисто лісові масиви темною стіною, ваблять своєю таємничістю, закликають пірнути у той загадковий зелений вир.

Мальовниче село Крива Пустош на лівому березі Мертвоводу – геологічна пам’ятка місцевого значення, ландшафтний заказник. У народі кажуть «Пуща», до 1920 року називалось казьонне, тобто державне. Назву змінили на Пустош, очевидно, орієнтуючись на значення слова – незаселена ділянка землі, де було порожньо, безлюдно. Спочатку це були гайдамацькі села втікачів, а у 18 столітті Катерина ІІ при активній діяльності князя Потьомкіна заселяла безлюдні місця, зокрема і на кривому вигині Мертвоводу. Нині під охороною скельні ділянки та незаймані ділянки різнотравно-злакових степів, байрачних лісів, рослинності гранітних відслонень. Але жодного слова про Майшин сад.

Сільське диво

Якщо виїхати за село та звернути вліво на дорогу понад неглибокою балкою, то за кілька десятків метрів ви опинитесь в Майшиному саду, який дуже нагадує наш Шумок, але за віком, як з’ясувалось, набагато давніший, а за розміром менший від Шумка, і у ньому немає хвойних дерев.

Глибока криниця

Старе дупло

Це справжня диво – казка серед степу, незаслужено забута, яка потребує людської уваги, рук, порятунку. Є такі дерева, що дівчата не могли утрьох охопити стовбури, є з такими химерними дуплами, що ніби там живуть якісь казкові герої чи лісові духи. На жаль, є і такі, що їх вирвало з коренем, у деяких місцях алеї вкриті хмизом, через який важко пробратись углиб. Усі лісові алеї сходяться до струмка, який колись був рукотворною річечкою, є залишки кам’яного місточка, горбики від якихось будівель.

А ось і новітні сліди – якісь охочі до відпочинку люди прилаштували стіл з ослінчиками в центрі поляни та на крутому глибокому схилі з іншого боку урочища. Очевидно, тут таки відпочивають: видно ще залишки святкових кульок на деревах. Якби ці дерева уміли говорити, вони багато б розказали, кажуть, що вони мають свою особливу пам'ять, здатні ділитися своєю енергією. Недаремно ж ми обіймаємо дерева-велетні з надією отримати силу, а в прогулянках лісом відкриваємо для себе великі і малі дива. Якщо кожен ліс має свою історію, свою таємницю, то колись вона повинна відкритись.

Допомогла нам у цьому старожителька Галина Трохимівна Чернецька, колишня вчителька, яка з розповідей своєї бабусі Мотрі Ільчинської дізналась свого часу про цей чарівний куточок природи. А творили його люди більше ніж 150 років потому. Мотря прожила довге життя – 107 років, з дитячих років була служницею у пана Майша (чи Мойша). Казали, що справжній господар земель жив у Німеччині, а керував справами Майш. Німецькі колоністи добре господарювали, розвивали територію, до цих пір їхні імена зберігаються в назвах: Геково (куток Кривої Пустоші, пан Гек), Ванірова балка, Майшин сад. Майш висадив із селянами фруктово-ягідний сад та заклав парк з декоративних листяних дерев, саджанці яких завозили з Одеси. Займались і землеробством, висівали зернові, вирощували овочі, баштанні культури, навіть висівали лікарські рослини, зокрема, як пам’ятають, валеріану та материнку; засадили плантації шипшиною та глодом, полуницею та ожиною. Все це продавалось, було таке, що покупці самі навідувались до Майши.

Бабця Мотря тоді надивилась, як збирають та сушать лікарські трави, та і сама навчилась, стала травницею, народною цілителькою. У роки війни допомагала людям збутися багатьох хвороб лікуванням травами. Силами селян загатили греблю, утворився ставок, якого і донині називають теж Майшиним. Через спуск збігала вода, утворюючи гамірливий струмок уздовж всього парку. Як каже Галина Трохимівна, в центрі парку, де тепер галявина, стояв будинок господаря. Все там було облаштовано в німецько-єврейському стилі, тобто добротно: доріжки на пагорби викладали з дерев’яних зрубів, з каменю вибудовували місточки для переходу на інший бік до фруктового саду, поруч – криниця, а по берегах струмка – незліченна кількість джерел. Нині вони замулені, але буває так, що деінде пробивається котресь своєю животворною силою на землю, нагадуючи прийдешнім про невмирущу силу природи.

Були у Майши діти – Йонус (Юнус), Христина та Прихіта – ці імена називала внучці бабця Мотря. На жаль, всі діти померли у юному віці внаслідок епідемії, вони поховані на цвинтарі, що був сімейним склепом. Розташований він у кінці ліска. Його сільські називали європейським кладовищем, а, можливо, єврейським, бо там були могили з мармуровими плитами, стелами з надписами, що значно відрізнялось від простих селянських поховань. Нині під товстим покриттям можна знайти кілька плит. Як відомо, з 1919 року всі надбання наших пращурів спустошились через нашестя армії Денікіна, кількість німецьких колоністів значно скоротилась; запаси хліба присвоїла комуністична влада, німецькі господарі виселялись у різні кінці тодішньої країни, комусь пощастило виїхати на свої терени. Звідтоді загубились сліди Майша.

Серед братчан побутує легенда про корчмаря Мошка, можливо це якийсь підприємливий предок Мойши, який ще в козацькі часи на переправі через Мертвовод тримав корчму, а потім перебрався далі на Мигійський шлях, де виручка була більшою. А козаки на тому місці облаштували зимівник і назвали його Мошковим хутором. При радянській владі багато гектарів приорали, сад знищили, замулився та змілів ставок. Нинішні ж підприємці загатили балку з іншого боку ліска, утворивши невеличкий ставок для розведення риби. Частина лісової хащі опинилась у воді і нагадує відому живописну картину, але то ж тільки під час повені. Ці ж дерева повільно відмирають. Жителі Кривої Пустоші ще пам’ятають діда Юхрема, який довгий час сторожував у лісі, оберігав від вирубки, цим йому завдячує молоде покоління, бо для них тепер – це гарне місце для відпочинку. Не завадило б їм зібратись та розчистити ліс, розсадити зарослі, відбудувати місточки, облаштувати криниці (їх нині залишилось дві), не залишати чудову місцину напризволяще, дати нове життя старим деревам, а молоденькі колись стануть розкішним пралісом, який буде творити вже свою легенду.

Валентина Ревва, с.Бобринка


Надрукувати   E-mail