Така кругла й велична, а ще, здавалось недавно, така недосяжна цифра ювілейних дат тих людей, які були в твоєму житті. 100. Окрім батьків, окрім сусідів, дідів і бабів, які були для тебе об’єктами творчого дослідження й у твоїй пам’яті залишились навіки такими, яких ти зобразив їх у своїх творах; окрім вчителів та університетських викладачів, від яких ти відступився по завершенню навчання і згодом рідко коли бачився чи чув їхні голоси… Ця невблаганна цифра з кожним роком все більше й більше засвічується в долях тих, кого ти, не зважаючи на різницю у віці, мав за друзів.
Художник, поет, журналіст Віктор Андрійович Шульга (1923-2000) народився, жив і знайшов свій вічний спочинок у Новомиргороді. Але вперше його ім’я я почув у своєму рідному Тетієві на Київщині. Десь на початку 80-их, коли почав працювати у «Молодому комунарі», одвідуючи рідні краї й обов’язково редакцію районної газети «Ленінські заповіти», яка давала мені путівку в життя, відповідальний секретар Іван Стогнійчук показав мені кілька ліричних малюнків тушшю на білому ватмані розміром, який влазив до стандартного поштового конверта з маркою за 4 копійки. І назвав ім’я художника та місто й газету, де він працював: «Червона зірка». «Він і вірші та гуморески нам надсилає, які ми охоче друкуємо», – додав Іван Макарович. У ті брежнєвські часи це було нормою в райгазетах: друкувати ілюстрації та короткі художні твори не тільки авторів зі свого району, а й з усієї України. І автори мали від цього не тільки радість публікування, а й доважок до зарплати: за вірш чи ілюстрацію платили 5-7 рублів – це були чималі гроші, якщо перевести їх на буханки хліба, шмат сала чи навіть пляшку горілки. У ті часи, виходить, продуктивний поет і художник міг запросто йти на творчі, як кажуть, хліби.
З Новомиргородом мене все життя щось в’язало. Коли перший раз вступав до університету, то квартиру на вулиці Панаса Саксаганського у центрі столиці наймав разом із старшим від мене на десяток літ, вічним, як я тепер розумію, абітурієнтом з міста на Висі Анатолієм Шаригіним. І через десять літ в одне з перших «молодокомунарівських» відряджень я подався саме до Новомиргорода, шукаючи свого давнього друга по нещастю (ми обидва той вступ провалили). Врешті, парубоцька моя доля спіткнулася в цьому ж таки місті, як і діти теж виростали тут, на межі колишніх Київської та Херсонської губерній.
До перерахованих невипадковостей можна долучити й дружбу з Віктором Андрійовичем. Не пам’ятаю, чи Шаригін завів мене в редакцію (він знайомив мене з багатьма видатними мешканцями міста, насамперед з дисидентом і мостобудівником Степаном Кожум’якою, поетом і педагогом Миколою Суржком), не пам’ятаю, бо до редакцій районок я й сам квапився насамперед, добираючись у той чи інший райцентр – до редакції, до незнайомих ще журналістів, хоч за логікою і службовим обов’язком мав би у першу чергу простувати до райкому комсомолу.
Він тоді в газеті керував відділом партійного життя і в підлеглих мав молодого з чорнявими вусиками кореспондента у військовій формі – недавно демобілізувався. Привіти із Тетієва (а в «Ленінських заповітах» тоді працював ще й новомиргородець Павло Малєєв) зблизили нас в одну мить. І згодом на тривалі роки. Кабінет на другому поверсі я одвідував не раз, але найдужче запам’ятались години, проведені у Віктора Андрійовича вдома, куди він запросив мене на ночівлю. Цегляний дім біло-синьої барви зліва при в’їзді в місто з боку Малої Виски. У подвір’ї, яким невтомно гасав і дзеленчав ланцюгом на дроті сивий кошлатий песик, по ліву руку стояла господарська будівля, частина якої служила художникові майстернею: тісне приміщення було заставлене полотнами в рамках, обернених лицем до стіни. Віктор Андрійович виймав по одній, розгортав, коментував… Це було моє перше знайомство з його творчістю. Якогось надзвичайного враження, зізнаюсь, воно на мене не справило. Тільки пізніше я начеб зрозумів чому: картини олійними фарбами – це була не його фактура. Так буває? У кожному мистецькому жанрі, у спорті, у кулінарії навіть... Бальзак писав чудові романи і нікчемні оповідання. Борзов вітром мчав на стометрівці, а плентався б у хвості, якби його поставили на марафонську дистанцію. Моя новомиргородська доля готує вишукані страви, а яєшню просить засмажити мене …
Віктор Шульга був майстром акварелі. Я в цьому переконався пізніше, одвідуючи його виставки в обласному центрі. Переконався в тому, що було записано у книзі відгуків на виставку акварельних картин. Виставка відбулася у столичному Будинку літераторів восени 1971 року.
«З насолодою дивився Ваші акварелі, Вікторе Андрійовичу. Хай і надалі пишеться Вам у козацьких степах. Гр.Тютюнник, 30.ІХ.71 р.».
«Тонкий смак, впевнена рука, свіжа невимушена палітра художника Шульги ще раз засвідчує, що наше образотворче мистецтво має гідного свого товариша і творця. Микола Вінграновський».
«Виставка Віктора Андрійовича Шульги – це відкриття. Я захоплена життєвою правдою, гамою барв, великим смаком і почуттям. Хай вам і надалі так пишеться. Вчителька школи №132 м.Києва Л.Тютюнник, 2.Х.71».
«Що то воно за сила в тому пензлі, що отак вихоплює саме життя і вміщує на полотні його живі шматки? Що то воно за душа в тих живих шматках полотна, що змушує людину зупинитися, задуматись і розхвилюватись? Отак, цей невідомий мені художник, раптом кинув мене в полон своїх дум, своїх настроїв, кинув в далеке дитинство на тій, святій землі – колишніх Вольностей Січі Запорозької – кинув та й зник. А я знову бачу той ніздрюватий березневий сніг, під яким дзюркочуть весняні струмки; і чую іржання коней на лугу, де повітря – таке прозоре, пахне м’ятою… де в синьому вечірньому смутку розсипались разки електролінії…
Мабуть, небуденну силу талану вділила цьому чоловікові природа. Того талану, який людям треба берегти і плекати. Спасибі йому за його творчість! Р.П.Іванова, кандидат історичних наук КДУ».
«Очевидно, на любителів “модерних” творів ця виставка не справить враження. Але я просто дивуюсь, що десь на далекій периферії, в районній газеті на Кіровоградщині працює не як художник, а як журналіст (в розумінні заробітку на хліб насущний) тов. Шульга. І ніхто не знає цього самобутнього художника-реаліста, який з такою любовю оспівує в фарбах рідний край. І ніхто досі не подбав, щоб цей художник був членом Спілки хужожників, на що він має повне право. Треба виправити цю несправедливість. А тов.Шульзі від усього серця побажати і далі творити чудові полотна, не втрачати натхнення і удосконалювати свій талант. 23.ХІ.71. Я.Майстренко».
«Чи не найпрекрасніше те, що часом виникає нестримне бажання пролізти крізь тісні квадрати рамок і йти і йти майже в кожну картину чи то етюд, у синю безкінечність степу, аж до краю до Вашого. Г.Булах».
Може, заради цих п’яти відгуків і народився мій спогад. Я знайшов їх у своєму записнику від 5 червня 1983 року: «8-ма година ранку, Новомиргород. Тільки що встав. Віктор Андрійович голиться, а я тим часом, щоб не сидіти без діла (бо ж помазок один), хочу переписати кілька відгуків письменників на виставку картин В.Шульги…». (Чи збереглась та книга відгуків – не знаю).
Відгуки Григора Тютюнника й Миколи Вінграновського не потребують коментарів. Вчителька – дружина нашого славетного новеліста: видно, поділився Григір Михайлович вдома враженнями… Р.П.Іванова – відома письменниця, авторка романів на історичну тематику: я мав честь слухати в Шевченковому університеті її лекції з історії України. Яків Майстренко – відомий драматург, театрал. Григорій Булах – актор народний, автор кількох книг прекрасної прози.
Добре, думаю сьогодні, що не взяв тоді з собою у відрядження помазка.
Василь Бондар