«Українська письменниця, мемуаристка, публіцистка. Донька Івана Франка» – так скупо Анну (у заміжжі Ключко) представляє Вікіпедія. Та єдина донька корифея української літератури була цікавою й потужною особистістю. Найважливіший твір, над яким трудилась понад 20 років, – «Іван Франко і його родина. Спомини». Анна писала й нариси та есе про Україну, автобіографічні оповідання. Вона успадкувала від батька талант оповідачки, її твори вражали щирістю й відвертістю. Через націоналістичні погляди, активну громадську позицію, участь у культурно-просвітницькій діяльності Комітету Українців Канади її ім’я стало забороненим у підсовєтській Україні. Анна не знайшла раю на чужині, залишила його в рідній Україні, яку зберегла у серці до останнього подиху. Померла вона 24 квітня 1988 року.
У дитинстві Анна була жвавою і веселою дівчинкою. Вона народилась 9 серпня 1892 року, четвертою після братів Андрія, Петра й Тараса. Удома ж зазвичай лагідно кликали Гандзею. В її пам’яті назавжди залишилися ті щасливі миті, коли родина була разом, мама варила варення, батько розповідав казки, носив її на коркошах, діти бешкетували, а у вільний час усією сім’єю бродили лісом, купалися у ставках та річках або ішли до театру.
Проте сімейна ідилія тривала недовго. На початку 1897 року Іван Франко на кілька місяців втратив зір і вимушений був тижнями знаходитись у темній кімнаті. Хвороба батька стала важким випробуванням для родини. Письменник одужав. Однак після недуги та суспільної атаки на нього за статті “Дещо про себе самого” та “Поет зради” тяжко захворіла мати, почалися перші нервові розлади в її психіці.
Найщасливішими Анна вважала шкільні роки. Її віддали до приватної школи для дівчат ім. Т. Шевченка, яка була українською не тільки за назвою, а й за змістом. А викладали тут постаті далеко не пересічні.
Закінчивши після школи вчительську семінарію, Анна працювала в кредитному товаристві, відвідувала курси медсестер. І як могла допомагала батькові, адже паралізовані руки робили його безпомічним у побуті. Ще намагалася оберігати його від нападів матері, які після раптової смерти старшого сина Андрія, стали особливо нестерпними. «Її зумовлена хворобою ненависть до мене переходила всякі межі, – писала Анна. – І в розпуці я бачила, що мені дома життя немає і єдиний рятунок – вирватися з цього страшного життя». Коли у 1914 році тітка Олександра запросила небогу в гості, Анна погодилась.
Батько провів доньку лише до кордону. Там вони бачилися востаннє. Спершу Анна мешкала біля Білої Церкви, а з початком Першої світової перебралася до Києва, де працювала сестрою милосердя в госпіталі. Й багато листувалася з батьком. Ці листи сповнені болем розлуки, тугою за втраченим родинним гніздом як для Анни, так і для немічного Франка, що почувався сиротою при живій рідні: старші сини були на фронті, а дружина – в лікарні для душевно хворих.
У столиці Анна долучилася до допомоги українським арештантам, Володимир Винниченко запросив її на роботу в одне з міністерств, обрала МВС. Входила до складу ревізійних органів Українського центрального Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни при УЦР, провадила курси української мови для вояків та неграмотних громадян і громадянок. Також відвідувала вечірні лекції у Київському університеті, її часто бачили на маніфестаціях, мітингах на підтримку соборности та незалежности України.
У січні 1919 року Анна виїхала до Берліна з місією Червоного Хреста, щоб допомагати українським полоненим. У санітарному поїзді познайомилась з Петром Ключком, лікарем-фтизіятром, і невдовзі вони побралися. Якийсь час подружжя мешкало у Німеччині, а згодом повернулося в Закарпаття, що входило тоді до складу Чехословаччини. Там Анна з Петром прожили майже 20 років, до 1939-го. Це була гарна родина. Анна часто їздила до Львова провідувати матір, була на відкритті пам’ятника на могилі батька у 1933-му.
Їхнє життя у Закарпатті можна назвати подвижницьким. Анна у спогадах «Одіссея мого життя» описує, з якими труднощами стикнулися. У селі Довге, де вони жили, люди більше довіряли знахарям, аніж лікарям, не щепили дітей, ті часто хворіли й помирали від інфекцій. Петро працював і вдень, і вночі. Анна допомагала чоловікові, хоча це й було непросто.
Коли у 1938-1939 роках формувалася Закарпатська Україна під проводом Волошина, Петрові пропонували очолити одне із міністерств, але він відмовився. А далі були події 1939 року, коли за одну ніч їх заарештували за просвітницьку діяльність. Жінку відпустили, а Петра відправили у концтабір Нерадьґаза.
Після цього Анна змушена була виїхати до Відня. Пізніше туди прибув потяг з полоненими, серед яких був і Петро. Подружжя осіло у Відні, потім перебралося до Зальцбурґа. Та у 1945 році Петра арештувала вже совєтська влада нібито за співпрацю з нацистами. Його дружина навіть Сталінові писала, щоб чоловіка звільнили. Й лише на хвилі святкування ювілею Івана Франка у 1946-му Петра відпустили. Та після тортур, з підірваним здоров’ям прожив він лише два роки. Після смерти чоловіка Анна з синами еміґрувала до Канади.
Там продовжувала працювати в шпиталях, брала активну участь в суспільно-культурному житті української еміґрантської спільноти: виступала на конференціях, публікувалась у діяспорних виданнях. Для совєтів вона була затятою націоналісткою. На столітній ювілей Івана Франка у 1956 році в Україну спецслужби її не пустили. Того ж року у Торонто видано книгу «Іван Франко і його родина. Спомини», де поет постає як живий чоловік: ніжний і суворий, радісний і сумний, безжурний і заклопотаний, здоровий і хворий, у дні звершень і сумнівів, на вістрі перемог й у дні поразок.
Анна тужила за Україною. Вона змогла здійснити свою давню мрію навесні 1967-го, побувала у Києві, Каневі, Херсоні, Харкові, Одесі, Львові і ще багатьох містах. З трепетом ступила й на поріг рідної хати, що була вже музеєм. У листопаді 1971 року відвідала Україну вдруге. Приїхала попрощатися з хворим братом Тарасом, наймолодшого Петра, замордували більшовики ще під час Другої світової. Привезла для музею ще кілька цінних експонатів. Як могла, підтримувала наших дисидентів, надсилала посилки Іванові Світличному і його дружині Надії, родині брата Петра.
Анна писала у листі до Марії Кіх, тодішньої директорки музею Франка, щоб після смерти її прах поховали поруч із могилою матері в Україні. Але ця її мрія так і не здійснилася…
Ангеліна Андрійчук