Наприкінці минулого тижня надійшла сумна звістка: помер Олег Іванович Микитенко. Ексредактор журналу «Всесвіт», син класика української літератури Івана Микитенка, він бував у нашому місті, зокрема коли відзначалося 115 років з дня народження його батька. Тоді на приміщенні Кропивницької школи №33 було відкрито меморіальну дошку письменникові. Є у нашому місті і вулиця його імені. Саме у ті дні і з’явився задум книги спогадів, яка побачила світ за фінансового сприяння нашої міської влади. Олег Іванович теж побував на її презентації у центральній міській бібліотеці.
Трагічна доля Івана Микитенка – особлива сторінка в історії української літератури. Йому та його родині судилася особливо страшна доля. Бо навіть жертви ГУТАБу мали вироки судових трійок і хоч якісь документальні свідчення про їхній арешт, табірне життя і смерть. Іван же Кіндратович після зборів у Спілці письменників України у вересні 1937-го року, де його було названо ворогом народу, добровільно пішов у НКВС, аби здати особисту зброю та дізнатися у чому вбачають його вину, і просто зник. І лише через двадцять років дружині і синові стало відомо про його смерть, але про подробиці і обставини точно не дізнається уже, мабуть, ніхто й ніколи.
У кінці 50-их років відбулася так звана громадська реабілітація письменника, знову почали видаватися його твори, вони були введені до шкільної програми. У рідному селі письменника та його дружини Зінаїди Бикової – Рівному Новоукраїнського району відбулося велике літературне свято. Саме у той період Зінаїда Григорівна почала збирати свої спогади про чоловіка, його життя, страшне загадкове зникнення, її відчайдушні безплідні пошуки. Ці спогади пізніше були опубліковані у освітянській газеті (Зінаїда Григорівна усе життя працювала вчителькою української мови та літератури) під псевдонімом Зінаїда Краян.
Саме під цим ім’ям з назвою «Я була щаслива з тобою…» вони стали і частиною виданої у нашому місті (видавець – Віктор Лисенко) книги. Інша її частина – розслідування, здійснене уже сином письменника Олегом – «Трагедія ідеалів: 1987-1937-1997». Олег Іванович належить до тих синів, які уміють свято берегти пам’ять про батька, вона для нього – не лише про рідну людину, а й про видатного письменника, творчість якого стала явищем в українській літературі.
Розслідування Олега Микитенка не просто спроба сина встановити правду про загибель батька. Це – своєрідний аналітичний огляд становлення та поступового демонтажу світоглядних ідеалів не одного покоління українців, які повірили у так звану загірну комуну і яких монстр ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, що неухильно ріс, зміцнювався і п’янів від пролитої ним крові, планомірно знищував. Передчасно вважати, ніби цей монстр назавжди відійшов у минуле. Володимир Путін та всілякі Гіркіни-Мотороли-Захарченки – пряме його породження.
Під час одного з візитів до нашого міста Олег Микитенко поділовся спогадами про тяжкі часи в житті їхньої родини і України – 30-40 роки минулого століття:
«Після того, як у вересні 1937 року зник батько ( набагато пізніше, вже в 90-ті роки комплекс розслідувань покаже, що Іван Микитенко був підступно вбитий енкавеесівцями, хоча офіційно цей факт не встановлено досі – С.О.), я весь час жив з мамою. Саме їй я завдячую своїм становленням і формуванням. Мама все життя викладала українську мову і літературу, спочатку у селі Рівному Новоукраїнського району, де й познайомилась із батьком, потім у Києві. У жовтні 1937-го їй відмовили у вчительській посаді, запропонувавши місце прибиральниці. Мама відмовилась. Два роки не мала роботи.
То були тяжкі для нас часи. Мама постійно шукала батька, зверталась і до Фадеєва (вони з батьком були в добрих товариських стосунках), і до Ворошилова, і до Сталіна, і у прокуратуру, і в НКВС, але жодної ясної і обнадійливої інформації не отримувала. Мама їздила в Москву, ходила попід тюрми, пересильні пункти, гукала, шукала батька, коли йшли ешалони з етапованими, сподівалась, може раптом почує десь рідний голос. Але – нічого. Коли мама померла у 1973-му році, хірург, який робив розтин, сказав, що вона на ногах перенесла інфаркт.
Щоб якось прожити, ми змушені були продавати речі, збувати їх у комісійні магазини. До того ще й тодішня спілка письменників хотіла нас виселити з квартири. Подали до суду. Але тоді діяла система присяжних засідателів, і вони не проголосували за те, щоб сім’ю письменника Микитенка виселити, захистили нас. Та нам довелося ущільнюватися – в нашу квартиру підселили родину адвокатів, вони з початком війни евакуювались у Ташкент.
Нам доктор Сігалов порадив не евакуйовуватись. Початок окупації мені запав у пам’ять вибухами мін, які закладали наші перед відступом. Пожежі. Весь Хрещатик і кілька кварталів суміжних вулиць горіли, радянські підпільники перерізали шланги, якими німці намагалися гасити вогонь. Тоді загинуло чимало людей, не кажучи вже про те, скільки позбулися житла.
Коли почалися холоди в 41-му, стало зовсім тяжко. Опалення не було, води теж, їжу діставати ставало дедалі трудніше. У нас в коридорі стояла виварка з водою, то на ранок вона наполовину промерзала. Коли ми вже зовсім голодували і замерзали, до нас прибився Левко Митрофанович Коляда, мій двоюрідній брат, син Ганни, батькової сестри. Він привіз із Рівного для нас продуктів і таким чином ми вижили. У 1942-му я пішов вчитися у художньо-ремісничу школу, де готували малярів і альфрейщиків.
Від вивезення в Німеччину мені вдалося відхреститися. У нас жила вдова письменника Вадима Охріменка, його НКВС примушувало шпигувати за Максимом Рильським, він не витримав і покінчив життя самогубством. Його вдова і дочка Ірина під час окупації записалися у фольксдойчі. Ірина працювала на біржі праці, саме звідти надсилали повістки. Вона на моїй повістці приписала: «Не ходи!» Тож я не пішов, а потім німецький офіцер, який жив у нас більше року, за сало, привезене Левком, дав мені довідку, що я за хворобою непридатний до вивезення.
Після закінчення художньо-ремісничого училища, я пішов працювати на Київську тютюнову фабрику помічником слюсаря. Тоді нам уже стало матеріально трохи легше.
Коли наступали наші, центр Києва, де й ми жили, оголосили забороненою зоною. Нам довелося виїхати на вулицю Жилянську. Я змайстрував візочок на маленьких коліщатках, повантажили найнеобхідніші пожитки. Що робити? Німці натискають – або виїздити в Німеччину, або йти ховатись і чекати, поки наші прийдуть.
4 листопада ми з мамою та з кількома її колегами-учительками і їхніми сім’ями відправились на залізничний вокзал. Мама на грудях зберігала весільні обручки, на яких було написано "Івась і Зіна». Вагони пасажирські, але переповнені, тож наш візок я прилаштував на буферах. Поїхали на Захід, до Фастова. Через 15 хвилин поїзд раптом зупинився. Виявляється, це впав на колію мій візок. Цілу ніч ми їхали якихось 50 кілометрів до Фастова. На світанку поїзд зупинився у полі, ми викинули речі під укіс і втекли. Прийшли до найближчого села, звалось воно Кишенці. Зупинилися в школі. Там, у селі, ми побачили перший радянський танк. Але німці повернулись, вигнали нас зі школи, а село підпалили. На дах сараю, який був поряд зі школою, хтось із радянських, проходячи, для чогось закинув гвинтівку. Німці подумали, що це ми ховаємо зброю, і мене ще з одним хлопцем повели розстрілювати. Добре, що я знав німецьку мову, зумів все пояснити.
Коли село підпалили, ми ховалися неподалік школи у погребі. З нами був великий батьків портфель з його паперами. Ми його тоді лишили там, а потім уже не змогли знайти. У сусідньому селі ми затримались майже на два місяці і тільки у січні 44-го повернулися у Київ. На дверях нашої квартири хтось приліпив записочку «Квартира занята советским офицером». Квартира була дещо пограбована, але в основному ціла.
Через кілька днів я пішов у 92-гу школу у шостий клас. Мама спочатку працювала у 67-ій школі, через рік перейшла у 57-му, де пропрацювала майже 40 років.
Школа, де я вчився, містилась у приміщенні колишньої колегії Павла Галагана. Колись там був храм, де вінчався Іван Франко.Свого часу там розміщувався народний комісаріат Симона Петлюри, у тих стінах навчався Агатангел Кримський. Тож там зберігався дух колегії.
У 1947-му я вступив до Київського університету».
Світлана Орел