Учора в обласній науковій бібліотеці імені Д.Чижевського відбулася презентація книги Аліни Шевченко «Мелодія мовчання». Це друга книга шістнадцятирічної авторки. За творчістю цієї дівчини спостерігаю давно. Тож виходу цієї книги я очікувала з нетерпінням. І не тільки тому, що цікавлюсь творчістю молоді. Не тому, що Аліна Шевченко моя учениця в Малій академії. Не тому, що її проза доволі зріла, як для її віку, і спонукає замислитися над багатьма важливими речами. А тому, що в свої шістнадцять років Аліна Шевчено має цілком сформоване особистісне начало, активну громадську позицію, яку не боїться озвучувати назагал. Це смілива, прямолінійна, амбітна (і Слава Богу!), цілеспрямована і проукраїнська дівчина, яка невпинно шукає себе, експериментує, бореться за те, у що вірить, не боїться помилятись і визнавати свої помилки.
Презентація мала оригінальну форму, адже замість традиційних вітальних монологів відбулось публічне інтерв’ю. Така подача дала змогу юній письменниці розкритися, почувати себе невимушено. Розмову вів поет і прозаїк, журналіст Роман Любарський. Щось оригінальне є в такій формі, хоча справа не тільки в оригінальності. Справа в діалозі поколінь, у творчій взаємодії юних і досвідчених письменників.
Ця розмова дала змогу присутнім дізнатися, що Аліна Шевченко пише з 12 років і в цьому її підтримувала вчителька української мови Людмила Пасхал, редагуючи її рукописи в товстих шкільних зошитах… Аліна – учасниця і переможниця багатьох літературних конкурсів різного рангу, але дівчина радіє не так здобутим відзнакам, як тому, що через слово знаходить себе. Крім літератури, наша юна сучасниця успішно випробовує себе у фотографії і як авторка, і як модель.
Також Аліна розповіла присутнім, що в дитинстві мріяла стати кінологом і навіть має успішний досвід дресирування своєї собаки.
Проте багатьом із нас Аліна Шевченко відома не тільки своїми чисельними перемогами. Більшість з нас пам’ятає, як активно ця юнка боролась проти закриття бібліотеки в Олександрії… Було щось і наївне в тій боротьбі (бо коли мовчать залякані дорослі, прикриваючись вірою ще недосвідченої в цих «іграх» школярки, стає сумно), і щось мотивуюче було в діях Аліни, адже наполегливість і активна позиція дівчини нас усіх надихала діяти і підтримувати її.
Також ми всі добре знаємо Аліну Шевченко за її колонками, що присвячені різним селам Кіровоградщини… У тих спробах вже окреслюється щось значно важливіше за журналістську майстерність. Бо письмо можна відшліфувати, стиль сформувати з досвідом. А от ідея, позиція, переконання і, зрештою, любов до того, про що ти пишеш – це або є, або немає. Статті Аліни Шевченко публікуються в районних, обласних, всеукраїнських ЗМІ. В час карантину дівчина закінчила «Школу молодого журналіста» при НУ «Острозька академія», бо мріє в перспективі реалізувати себе саме в цій професії.
Така вона – непримиренна, активна, творча… Живе в маленькому селі Гайок, де лишилось всього три хатини. Живе в будинку, якому, за словами дівчини, більше сотні літ. Утримує вдома щось на зразок притулку для собак. Фотографує краєвиди рідних місць, чимало подорожує, і вірить у краще.
Дебютна книга мала символічну назву «Цвіт першої надії» й містила твори, написані ще в час навчання в середній школі, тому нагадувала зібрані воєдино прозові і поетичні спроби, в яких ще не відчувався ні стиль, ні редакторська робота. Однак самобутній голос, віра в Україну, безмежна доброта й непоборне прагнення врятувати світ привернули увагу читачів до її прози.
До нової збірки увійшли оповідання й новели, написані в старших класах. Різні за стилем, жанром, характерами персонажів, ідейно-тематичним аспектом.
Впевнена, що про «Мелодію мовчання» ще з’являться відгуки. Бо знаючи її авторку, можу впевнено сказати, що вона не з тих, які мовчать… Тож у її «Мелодії мовчання» можна почути надзвичайно багато. Тільки слухати треба серцем.
Надія Гармазій