«Навіщо їй кудись їхати? Вона ж однаково помре за тиждень або трохи більше. Такі зусилля. Заради чого?»...
…Це був далекий 2018 рік. Дівчина на ім’я Лєра справді помирала. Її будинок залишився під окупацією. Мама померла ще до початку війни, іншим родичам було до неї байдуже, й у своєму житті нічого, крім дитячого будинку, а потім лікарень вона не бачила. Остеосаркома з метастазами позбавила її спочатку ноги, а згодом і надії на життя. Після того, як лікарі сповістили, що їй залишилося не більш як два тижні, вона переїхала жити до мене. І ми з нею наповнили сенсами кожну хвилину життя.
Це був її вибір — чекати на смерть чи жити далі. Я могла тільки підтримати її. Й вона обрала життя. Життя, яке тривало до останньої її ночі. Ми прийняли той факт, що вона має скоро піти. Дозволили собі в це повірити. Але не дозволили цьому факту заважати нам жити.
Трошки важче було з оточенням. Багато хто не міг зрозуміти, нащо ми намагаємося встигнути за кілька тижнів прожити те, на що у багатьох ідуть роки. Для чого ми весь час кудись їздимо попри значні зусилля? Для чого їй нові знання, якими вона не встигне скористатися? Для чого купувати гарну білизну чи косметику за три дні до смерті? Для чого? Враховуючи, що вона вже майже мертва. «Майже мертва» дівчинка була набагато живіша, ніж більшість моїх знайомих, у яких не було важких діагнозів. І прожила на місяць довше, ніж їй обіцяли. На цілий довгий місяць, кожна хвилина якого була сенсовною.
***
…Ігор Степанович прожив досить нудне життя. Між роботою й домом із вічно чимось незадоволеною дружиною. Відпустка раз на рік, яку витрачав на дачу. Не ту дачу, де можна відпочити, а ту, де каторжна праця на городі. Він жодного разу не був на морі. Жодного разу не їздив за кордон. Жодного разу не дозволяв собі чогось, окрім звичної рутини. Навіть коли дорослі діти роз’їхались, а дружина пішла в засвіти, він і далі жив якось мляво, за інерцією. Аж поки не потрапив до лікаря на рутинний огляд.
Лікарня. Потім інша. Потім розмови з лікарем про те, що в нашій країні трансплантацій не роблять, можна спробувати податися на закордонне лікування до МОЗ, але не факт, що він до нього доживе. Плюс вік. «Ви ж розумієте, що вам не двадцять. Вам просто дуже не пощастило…»
Я гадки не маю, скільки він прожив після цього. Ми познайомилися з ним, коли він шукав, хто може йому допомогти. Ні, він не просив грошей на лікування, не шукав контактів лікарів або таємних пігулок. Він шукав, де можна організувати стрибок із парашутом. Бо там, де він питав, йому відмовили через вік і стан здоров’я. До речі, з парашутом він стрибнув. А потім вчився кататися на гірських лижах. А далі ми загубились. Але я впевнена, що на цьому він не зупинився.
***
…Віра дізналася про свою вагітність, уже коли вони виїхали з окупованої території до незнайомого міста. В ту, першу фазу війни, яку війною ще не називали. Вони з чоловіком і донькою жили в компактному поселенні й намагалися звестися на ноги. Перше УЗД приголомшило — у дитини виявили важку патологію. Сформована периферична судинна система та відсутність серця. Їй довго пояснювали, що життя дитини зав’язане на пуповину. І що жити їй — рівно до моменту, коли цю пуповину переріжуть. І що питання переривання вагітності не варто навіть обговорювати — треба йти й робити. Вона пішла. Пішла геть із кабінету й ухвалила найважче рішення у своєму житті. Народити дитину й дати їй померти в себе на руках. Вона більше ніколи не ходила до лікарів. Аж до самих пологів. Співала колискові ненародженій дитині, розповідала про те, як вони з татом її люблять, і плакала.
Малюк народився. І прожив перші п’ять хвилин. І ще п’ять. І ще. Ніхто не міг сказати, що це було — помилка лікаря УЗД чи диво, але народився він повністю здоровим.
***
…Ірочка завжди була центром будь-яких подій. Як удома, так і на роботі. Вона легко знайомилась із людьми, легко кидалась у будь-яку авантюру й легко брала на себе будь-яку роботу. Жодна вечірка не обходилася без неї. Жоден проєкт не запускався, поки вона не починала його штовхати. Ніхто й ніколи не називав її повним ім’ям. Вона для всіх була просто Ірочкою.
За станом свого здоров’я Ірочка стежила завжди. Розумні дієти, багато спорту, регулярні скринінги. Тому маленьку пухлинку лікарі знайшли вчасно. Це неймовірна рідкість — діагностувати в нашій країні онкологію на початкових стадіях. Лікування передбачалося швидке. Прогнози — більш ніж оптимістичні. Але вона зламалася. Зламалася на самому факті діагнозу. Слово «онкологія» дорівнювало для неї смерті. Й вона померла. Спочатку всередині, а потім і фізично. Років п’ять, мабуть, вона чекала на смерть. Доки не дочекалась. І всі ці п’ять років були суцільним жахом. Вона обірвала всі зв’язки. Зачинилася вдома й припинила брати слухавку, коли телефонували старі друзі. Її життя закінчилося не того дня, коли її тіло виносили з квартири, а тоді, коли вона сказала собі «це кінець», побачивши діагноз.
Момент, коли людина дізнається про можливість смерті, — це точка неповернення. Ніби ніхто й не обіцяв безсмертя, але власна смерть, як і смерть близької людини, — це щось теоретичне, майже неможливе. Проте слова про діагноз вимовлено вголос, а це означає, що світ змінився назавжди. Минулого життя більше немає. А що буде попереду — залежить виключно від внутрішньої сили. Можна спробувати боротися, навіть маючи нульові шанси. Можна дозволити собі жити або навпаки — чекати на смерть.
Діагноз «війна» насправді мало чим відрізняється від решти страшних діагнозів. І так само докорінно змінює все життя. Смерть більше не є чимось примарним. Вона стоїть поряд щохвилини, намагаючись зламати волю і якомога швидше зібрати свій урожай. І саме від внутрішнього «це кінець» починається зворотний відлік.
***
…У роздовбаному селі біля Сіверська хлопці посіяли редис. Насіння передавали волонтери, які вже нічому не дивуються в цьому житті. Навряд чи вони побачать, як він виросте. Навколо їхньої хати — вирва на вирві. І навіть якщо її не роздовбає черговий приліт, однаково доведеться шукати іншу. Бо занадто пристріляне вже місце. Але вони й далі дбають про свій маленький городик, бо це і є звичне життя, яке неможливо скасувати. І переймаються, що зарано це зробили, — холоди досі не відступили остаточно.
***
…Мій з давніх-давен знайомий планує дистанційні заняття з учнями в перервах між виїздами на позиції. Колись він викладав хімію в коледжі. Нині він — мінометник в одній із бригад ТрО. Він абсолютно точно міг би цього не робити й використати вільний час, аби нарешті поспати. Але він переймається тим, щоби діти не втратили цікавості до його предмету. Бо молоденька дівчинка, яка прийшла на його місце в коледжі, дуже старанна, але наразі не тягне. До речі, з нею він теж спілкується. І знаходить час і сили допомагати складати плани занять. Він вірить у те, що життя триває, й заряджає цією вірою всіх навколо.
…Син моїх знайомих сидить у орендованій квартирі, замкнувши двері, й боїться ТЦК. Власники квартири навіть не здогадуються, що здали житло не дівчині, а парі. Він — із тих, кого «народили не для війни». Здоровий, сильний, молодий. Раніше навколо нього вирувало життя. Тепер він ховається не лише від ТЦК, а й від старих знайомих, більшість із яких уже давно у війську. Харчі йому приносить дівчина. Вона ж працює, аби прогодувати обох. Слухавки він давно не бере. Він упевнений, що бореться за своє життя, але насправді внутрішньо він помер. Так само, як Ірочка, яка жила в тому самому місті. Навіть у тому самому районі. І так само, як вона, навіть не намагається боротися. Незважаючи на дуже пристойні шанси вижити й продовжувати життя. Чи знайде він у собі сили боротись, якщо ворог постукає в його двері? Гадаю, що ні. Бо мертві не чинять опору.
До речі, про опір. 24 лютого 2022 року було для нас чимось на кшталт вердикту лікаря про відсутність будь-яких шансів. Бо хто при здоровому глузді міг розраховувати на те, що ми не загинемо в перші ж дні великої війни? Без підтримки світу. Без достатньої кількості зброї. Без армії, співмірної за кількістю. Розумним планом було здатись і зберегти життя більшості людей, не кажучи вже про міста. Проте замість того, щоби послухати розумних порад «лікаря» й піти «перервати вагітність», ми вирішили залишатися зі своєю країною стільки, скільки в нас і в неї вистачить сил. А поховати її ми завжди встигнемо. Й мені дуже хочеться вірити, що «діагноз» щодо неминучої поразки — лише прикра помилка. Та ми не дізнаємося про це напевно, якщо й далі вперто не боротимемося.
Леся Литвинова ветеран ЗСУ, співзасновниця БФ «СВОЇ», ДТ