Цей рядок із вірша Юрія Липи. Це ім’я досі мало відоме навіть інтелігенції. А між тим він бував у нашому краї і на матеріалі, спостереженому тут, написав оповідання «Рубан».
Юрій Липа народився зовсім поруч – в Одесі. Його батько – Іван Липа, був чільним діячем Української народної республіки, утверджував українську владу в південній столиці. Юрій за фахом лікар. Але з юності цікавився літературною творчістю. Хрещеним батьком в літературі йому став Володимир Самійленко. Юрій Липа – автор численних оповідань, віршів, історичного роману.
Крім літературних творів, він – автор фітотерапевтичного дослідження “Ліки під ногами”, де пише про цілющі властивості рослин. Вони не раз ставали в пригодв Липі, коли він в роки Другої світоаої війни лікував бійів УПА, зрозуміло, в умовах катастрофічного дефіциту медикаментів.
Як потрапив одесит Липа в УПА? Через поьську еміграцію, де написав і видав свої найпопулярніші твори. Будучи палким патріотом України і націоналістом, зрозуміло, у той час, коли постала Українська Пвстанська Армія, не міг бути в іншому місці – тільки в її рядах. Поразка УПА, прихід більшовиків у Галичину, не змусили Юрія Липу знову емігрувати. Він залишився в Україні.
Чи сподівався врятуватися? Хто зна. Але вже через кілька днів після арешту його по-звірячому закатували вірні ленінці, закопавши касторованим у щебінь. Очевидно, сподівалися, що з Липою навіки покінчено. Але він повертається до нас у своїх творах, стрижневим серед яких, на мій погляд, є політологічна праця “Призначення України”. Цікавий, динамічний, з багатьма історичними екскурсами твір мав би бути прочитаним кожним свідомим українцем, щоб “…стерти з його душі порох провінційності, зішкребти з українських фресок пізніше мазярство”.
Валентин Мороз, ставлячи в один ряд “Націоналізм” Дмитра Донцова, “Націократію” Миколи Сціборського та “Призначення України” Юрія Липи, вважав ці твори триєдиним символом, який сформував українстке “Вірю!” Воно було так потрібне після поразки українства в 20-их роках та глуму над усім святим в 30-тих.
Не менш актуальним для нашого політкуму (а його позиція чітко і відразу проєктується на буденне життя українців) є теза Липи про моральність вождів народу та неможливість розходження між їхніми словами і ділами. Важливість цього кожен може оцінити сьогодні, виходячи з власного досвіду.
Пишучи політологічні та історіософічні статті, Юрій Липа жодного разу не опустився до примітивної полеміки між групами чи партіями. На сторінках його творів – злива імен та концепцій на рівні світових авторитетів. Він вірив, що призначення і порятунок України – в ній самій, якщо вона повернеться сама до себе, зуміє сконцентрувати сузір’я міліонів.
Світлана Орел
«Призначення України» написане у 1937-му році. Сьогодні Україна творить світ. Наша мужність, тверда воля не піддатися диктатору, жертовність і сила духу вражають і змушують подивитится іншими очима на країну і людей. Ось що писав Юрій Липа 85 років тому:
«Прагнення до чогось вищого, кращого, сильнішого від окремої людини довіку буде жити в українцях. Знаряддя цього прагнення є раса – в тому ціла моральність її існування. В існуванні України висловлюється і буде висловлюватися найгарніше, що має людство, і в тому є моральність бути українцем.
Назву цю – "українець" – прийнято в XVIII-XIX ст. як офіційну для раси, що, здавалось, упадала. Прийнято тоді. коли, здавалось, найбільше принижено дух раси, і, власне, від того часу, від століття, зростає моральне значення слів: українець і Україна. Поморхли старі назви, нема гіпербореїв, нема русичів, нема козакорусів, минули їх слави і чести, зате росте честь, розгортається слава українців. З тим словом є зв'язані слова: справедливість і правда.
Разом із терміном українець утвердились життя і творчість Тараса Шевченка, найвеличніша апотеоза духовности типового українця, з усіма його суперечностями, розмахом і тривалою силою. Власне, в словах тих. що хотіли хоч частинно бути висловниками Тараса, в "Символі віри" Тарасівців /1891-93/ знайдемо слова, може, найважливіші з цілого символу, – що служіння Україні "вимагає моральне почуття наше".
Служіння расі, як моральний обов'язок! Моральним обов'язком одиниці є визволити, згармонізувати свою душу і вільними устами хвалити Бога. Моральним обов'язком її є дбати про визволення і гармонію більшої від неї раси, бо таке визволення і гармонія зблизять її' расу до Провидіння. Сила є аргументом, але змістом України є справедливість.
Недарма близькість Бога відчував у своїм розцвіті Київ. Вічне Місто, а молитва була умовою вступу до Запорозького Ордену. Зрештою, і в новітніх часах, всупереч усім інтелектуалістичним теоріям, українство відчувало Бога. Як можна вірити в будуччину, як можна вірити в правду без відчування Його близькости? А українське відродження ХІХ-ХХ ст. так часто мало за девіз слова Лесі Українки: "Contra spem spero". В цих словах перебуває Провидіння.
…"У нас нема зерна неправди із собою!" Люди, що починали із такими словами і в такім пересвідченні, добре почали. "До чистого діла треба чистих рук", – сказано добре, і добре це тепер повторити в час національних і міжнаціональних рухів. Сила моралі перших відродженців ХІХ-ХХ ст. була така велика, що недарма звала їх душа сучасника-поета першими християнами. Цей моральний клімат дав десятки тисяч незнаних героїв в останніх десятиліттях. Ми звикли не нотувати навіть їх прізвищ. Цей моральний клімат дав навіть подекуди аж шкідливий нахил до спонтанної жертовности, жертовности життя. В кожному разі, доки еліта з її генеральними ідеями буде в цім кліматі морального обов'язку перебувати, їй не загрожує ніщо на світі, бо вона має близькість Провидіння.
А час є слушний. Є всі фізичні дані до того, щоб по світі англосаксонськім, римськім, германськім повстав світ четвертої великої раси в Европі, понтійської, української раси. Але ні кількість, ні багатство, ні фізичні можливости не творять світу. Творять його моральні підстави. Це спадщина. Українські моральні підстави важливі не тільки для українців, але й народів Європи, особливо східньої Европи.
Пояснім це. Між Уралом, Балтією і Чорним морем діється неморальність: маскарада, какофонія, Вальпургієва ніч. Поняття не мають виразної назви, речі людські убрані не в свій убір, слова не називають нічого, збезчещено минуле, затуманено докладність подій. Сплощення всіх нерівностей, обезцінення всіх цінностей – це ж є удар по життю. Життя там не має змісту, бо ніколи не відомо, що в нім є справжнє. Балтійська і уральська легкодухість відібрали справжнім людським речам вартість – все стає фантомом. Або відрухом – жадібністю, знищенням, страхом. Що на цьому може зрости велике, органічне і людське? Нічого, бо нема морального мірила, нема справжньої історії.
Коли ж на цих землях утвердиться, як колись за апостольства Києва, індивідуальність скромної і великої раси, утвердиться моральна вісь? Дійсність народів нарешті буде дійсністю, бо матиме мірило на Україні. Не імперії з татарськими, грецькими чи балтійськими назвами мають бути між Уралом, Кавказом і Скандинавією, бо це гляйхшальтунг, це нищення, це ошукування, це поліція, бюрократія, а слідом за ними – вічні революції. Мають бути індивідуальності рас і народів, має бути розвій їх на хвалу людям і Провидінню. Але для цього потрібна моральна вісь народів між
Балтією, Кавказом і Уралом – існування української держави.
…Тим часом не вільно піддаватися ані оптимізмові, ані песимізмові.
Пощо забагато тішитися при перемогах? Понизливим для раси є надмірне умаювання себе перами пихи і бубнення в барабани самохвальства. Незгідні з великістю призначення раси викрики щастя з приводу власного вивищення. Хто знає, може, не одне вивищення є лишень на те, щоб принести пониження, є лишень спробою Божою, важкою спробою на рівновагу в щасті. Важливішим є перебувати в згоді з власною моральною місією і чекати дальших наказів Провидіння.
Манія великости є безбожна, смішна і небезпечна. Не від неї починалися великі будівлі людства, а від скромности і послуху. … Отже, не гордість служіння собі, лишень служіння Провидінню – це нагорода раси в її історії. Нема причин, щоб одиниця розпачала й істеризувала під час невдач раси. "Кожне плем'я в кожній хвилі може покликати Всевишній перед вівтар слави". … Духовні традиції раси є незнищимі, їх завжди можна відродити в масах. Зусилля одиниць є великі, як і живою є віра у власне призначення, власну путь.
Чим же є в тім путі окрема людська одиниця? Може, це відчув Франко, коли назвав себе і свою велику творчу індивідуальність тільки сторожовим собакою, що гарчить на сторожі своєї раси? Чи нема в тому надлюдської радости бути висловником чогось тривалішого від нужденного короткого людського життя?
Мимоволі тиснуться образи з Біблії, цеї книги мудрости народів. Гляньмо очима віри, як крізь сучасне життя, і в минулих тисячоліттях іде похід рас. Упадають і підносяться велетенські культури, державні системи, могутні заміри. Український світ з його свідомістю минулого і характером людей є в тім поході. Провидіння дало йому призначення, а уділом одиниці є лиш одно: знати, що і в її житті, як і в житті раси, віра врятує вірних. Віра в Того, що створив і дав людям окремі лиця, а расам – окремі дороги до своєї величі».