Днями сцена Кропивницького театру приймала Херсонський академічний музично-драматичний театр імені Миколи Куліш. Він зараз існує у вигляді людей, які рятувалися від окупації, хто як міг.
Розкидані по різних містах України і світу, вони зібралися разом, щоб створити цю виставу-розповідь про те, що таке російська окупація, що таке опинитися під владою чужинців, які прийшли знищувати і вбивати.
Формат незвичний – документальна вистава. Актори розповідали тільки про те, що бачили власними очима. Про те, як ходили на перші мітинги, які переросли в другі, п’яті і десяті. Про перші розстріли мирних виступів. Про те, як росіяни вривалися серед ночі в дім з автоматами і проводили обшуки.
Про те, як херсонці намагалися виїхати через десятки російських блокпостів... Хтось прорвався з першого разу, а комусь доводилося по кілька днів стояти в колонах і ні з чим повертатися назад в Херсон...
Акторка Женя згадувала, як її сім'ї довелося покинути все майно, як їх принижували на блокпостах, багато годин залякували, погрожували розстрілом, забрали всі гроші. Та по-справжньому сльози потекли з її очей при згадці про український прапор, який росіяни навмисно кинули в туалет на блокпості і максимально його обгадили..., як вона хотіла його підняти, але не могла..., бо вони самі почувалися так, як той прапор...
А для тих, з ким траплялося диво – пропуск через блокпост, потім було жовте поле, синє небо, такі ж сині очі українського військового на нашому блокпості і найкращі слова на світі: "Вітаємо в Україні".
Зала аплодувала акторам стоячи, і ці аплодисменти у першу чергу – їхнім янголам-охоронцям. Як добре, що ці талановиті люди вижили і вирвалися звідти. І як важко від розуміння, що десь там, по підвалах і братських могилах лишилося багато тих, з ким дива не трапилося і хто не розкаже свою історію ніколи...
У мене є лише одне зауваження до херсонських акторів і режисера. В ході вистави ви називаєте росіян орками і жодного разу – росіянами. Ми всі розуміємо, звідки взявся цей чудний евфемізм, але він грає з нами злий жарт.
Виходить, нам досі важко усвідомити, що на нас напала Росія. І що ми воюємо з росіянами. Не з орками, не з гоблінами чи ще якимись міфічними істотами. Ці люди, які нас вбивають, катують, гвалтують і направляють автомати на наших дітей – це росіяни. Росіяни. Повторюйте це всюди і якомога частіше. Не приховуйте це за евфемізмами.
Це мусить зрозуміти світ. Та що там світ. Це мусять зрозуміти українці – ті, що досі ходять до московських попів, ті, в кого "в усьом віноваті американці", ті, що слухають "рускій репчік" і не паряться з приводу мови, бо "какая разніца".
Актори Херсонського театру зараз займаються волонтерською діяльністю -= допомагають своєму ледь живому місту і тим, хто там залишився.
Надія Паливода